Про Івана Чендея до його 100-річчя

Інтерв’ю з Марією Чендей-Трещак

Розмову вела Ольга Ямборко

– Пані Маріє, цьогоріч у травні виповнилося б 100 років Іванові Чендею. Попри ті катастрофи, які перейшло та переходить українське суспільство останніми роками, пов’язані з пандемією коронавірусу, з повномасштабною війною росії проти України, пам’ять про класика нашої літератури Івана Чендея плекається низкою заходів однойменного фестивалю-конкурсу. Ви заснували цей фестиваль і продовжуєте утримувати його високий організаційний рівень та неперервність. Розкажіть, як виникла така ідея, коли відбувся перший фестиваль і з чого починалась його програма та як розвинулась донині?
– Коли у 2017 році ми презентували книжку «Іван Чендей у колі сучасників», випущену до 95-ліття письменника, зауважили, що видання викликає живий інтерес у його поціновувачів, саме як автора малої прози. Неодноразово на цих презентаціях-зустрічах звучало й те, що мала проза в сучасній літературній Україні досить слабо представлена: зринає хіба кілька імен, тоді як сам жанр оповідання, новели (Іван Чендей саме в них виявив вершини своєї майстерності) має певну тяглість традиції, корифеїв-класиків. Отож так виникла ідея започаткувати літературний конкурс малої прози імені Івана Чендея. На наше подивування, на адресу конкурсу надійшло біля двох сотень творів, автори десяти стали лауреатами. І що прикметно – з різних регіонів нашої України: від Сєвєродонецька, Краматорська, Харкова – й до найзахідніших. Отут нам подумалося, що це, власне, той випадок, коли мистецьке слово по-справжньому єднає Україну, і ми вирішили не просто розіслати нагороди лауреатам, а запросити їх до нас на садибу, урочисто вручити дипломи й нагороди, а відтак відвезти на малу батьківщину Івана Чендея – Дубове, аби вони, проїхавши разом з нами майже через усе Закарпаття, прониклися його духом, трохи пізнали наш край, один одного, врешті – Україну.
Отак у 2018 році й народився Чендейфест. Бо надалі ми вже ретельно продумували програму заходів, яка тривала, зазвичай, три дні для наших гостей: екскурсії містами Закарпаття, художні виставки, музеї, круглі столи, перегляди фільмів нашого друга В’ячеслава Бігуна (він створив цикл документальних стрічок про Івана Чендея). Але незмінними були дві події: вручення премій літературного конкурсу та поїздка у Дубове зі сходженням на гору Ясенову – місце сили Івана Чендея.

– Чендейфест іде своїм шляхом, довкола нього уже сформувалося певне коло однодумців. Що було несподіваним для вас як організаторів фестивалю, чим збагатив вас цей досвід?
– Загалом, історія Чендейфесту – історія нових знайомств, нових вражень, цікавого спілкування. Це щось на кшталт взаємосполучних посудин: ми, прагнучи подарувати нашим гостям знайомство зі світом Івана Чендея, нові враження, атмосферу Закарпаття і творчого спілкування, отримували навзаєм і собі багато того, що збагачує серце і душу. Ми бачимо Україну в її розмаїтті, переконуємося, що наші люди направду мають «в серці те, що не вмирає». І це, безперечно, найцінніше, що в нас є: наші прекрасні талановиті люди, їхнє слово, їх мистецький світ. І яскравим результатом став вихід у світ «Антології Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея», куди увійшли найкращі оповідання лауреатів за перші п’ять років. Наші переможці стали фестивальною родиною, яка, повертаючись до своїх країв, несе у серцях любов до Срібної землі та її славного сина – Івана Чендея. За тих кілька днів перебування на Закарпатті, насолодившись краєвидами Тересвянської долини, вдихнувши аромату трав на Ясеновій, пройшовшись стежками Івана Чендея, наші гості встигають усим серцем відчути й полюбити його, сповнитись гордості від причетності до його світу. Сьогодні, в часі війни, це наш внесок на фронті утвердження української культури на своїй рідній землі.

– Сьогодні Чендейфест – це література, лекторії, кіно і мандри. Як ці напрями співвідносяться та яким надбанням стають?
– Світ мистецтва – це багатющий світ. Бо як можна говорити, наприклад, про «Тіні забутих предків» і забувати про Коцюбинського, чий твір в основі, чи про Чендея, який повість того ж Коцюбинського адаптував-сотворив блискучим сценарієм до фільму. Або не згадати художників – Якутовича, Манайла? Чи оператора Юрія Іллєнка? Або ж геніального молодого Миколайчука? Бо не лише Параджанов творив фільм. Із тими митцями, що були співтворцями кіношедевру, «Тіні» були приречені на геніальність. Так і різнопланові мистецькі напрями Чендейфесту, доповнюючи один одного, й творять фестивальне тло. Тут історії нашого краю, сучасність, живопис, літературні студії.

– Одним із хрестоматійних сюжетів творчої біографії Івана Чендея є його робота над сценарієм фільму «Тіні забутих предків». У зв’язку з цим, у вашій господі були гостями Сергій Параджанов та Іван Миколайчук. Чим запам’яталися такі гості, який спомин по собі залишили?
– На початок роботи над сценарієм «Тіней забутих предків» Іван Чендей уже був автором двох документальних стрічок, до яких писав і закадровий текст. А загалом він є сценаристом семи фільмів, серед яких «Чорна Тиса», «Довічні свідки», «Євгенія Долинюк», «Про що шуміли смереки».
Позаяк у тих перших фільмах ішлося про Закарпаття, про захід України, Гуцульщину, то логічним було запропонувати Чендею працю над твором Коцюбинського «Тіні», а йому погодитися. Із розповідей мами, Сергій Параджанов жив у нас понад місяць. Позаяк української мови він не знав, припускаю, що з текстом Михайла Коцюбинського працював у основному Іван Чендей. Зрештою, підтвердженням цьому є як «Щоденник» самого Івана Чендея, так і матеріали Центрального державного архіву літератури і мистецтва.
Запам’ятався Сергій Параджанов бурхливим темпераментом, комунікабельністю. А ще фразою «Как меня могут обвинить в украинском национализме, если я армянин?» А ще водив на морозиво моїх старших брата Михайла і сестру Олю. До речі, цікавим є момент, коли поверховинськи характерну чорняву шестирічну Олю моя мама возила на проби ролі малої Марічки на кіностудію імені Довженка. Та проби Оля, на жаль, завалила, бо панічно лякалася, коли вмикали яскраві софіти. Згадує Оля, що досі пам’ятає репліки, які мала промовити, але ті слова намертво застрягали в неї в горлі, щойно декорації лісу заливало світлом у павільйоні.
У нашій хаті бував також Іван Миколайчук, про нього мама згадувала з особливим теплом. Обоє – і Параджанов, і Миколайчук – залишили записи у пам’ятній книзі (є у нас на садибі така, на сторінках якої багато цікавих батькових гостей писали щось на згадку).

– Іван Чендей умів об’єднувати середовище своєрідних особистостей, він відчував свій час і вмів у ньому залишатися собою. Упродовж життя письменник вів щоденник, де нотував власні спостереження, в результаті чого витворився цілий літопис його доби. Цього року вам вдалося видати і презентувати до 100-річчя батька два томи «Щоденника». В чому, на вашу думку, полягає актуальність «Щоденника» Івана Чендея?
– Так, перший і другий томи цього унікального видання випущені у світ, готується третій.
Пів століття (друга половина ХХ) Іван Чендей вів записи, які свідчать і про час, і про позачасовість. Тут огром цікавого, багато спостережень, розповідей, подій, свідчень, почуттів, роздумів. Тут немає тільки одного – байдужості. І головне: з цих сторінок майже зримо постає сам Чендей – людина сильна і цілісна, людина-мислитель, митець вимогливий і до себе, і до тих, хто прагне перебувати у Храмі мистецтва. Роздуми-судження про роль слова, про працю в слові і над словом як матеріалом, певно, ніколи не втратять актуальності. А коли говорити про тло того часу, коли велися ці записи, і час нинішній, то просто дивуєшся, як багато письменник передбачив, як у багатьох моментах випередив свій час. На багато запитань, що постали перед нашими сучасниками сьогодні, Іван Чендей відповів ще в минулому столітті.

Липень 2022 року