«Наука щастя» Сковороди

До 300-ліття Григорія Сковороди та 50-ліття фільму «Відкрий себе»

Маргарита Швець

---

«Шукаємо щастя в різних країнах і століттях, а воно всюди й завжди з нами, як риба у воді, так і ми в ньому, і воно разом з нами шукає нас самих. Нема його ніде тому лише, що воно всюди, воно схоже на сонячне сяйво, відкрий тільки вхід у свою душу…», – писав затятий пошуковець, філософ і мандрівник Григорій Савич Сковорода. Його 300-ліття відзначає цього року Україна разом з усім цивілізованим світом.

50 років тому – у 1972 році – до 250-ліття Філософа режисер Ролан Сергієнко зняв стрічку «Відкрий себе», у фіналі якої процитував згадану максиму. Фільм-заклик, в центрі якого – платонік-аскет Сковорода – не вкладався в усталену колію псевдоаскетичного епікурейства, що за радянської доби стало «аксіомою щастя». Більше того, фільм закликав сучасників до наслідування апробованих Сковородою духовних постулатів, та ще й прозоро натякав на їх «українськість». Тож, навіть незважаючи на ювілей Філософа зі світовим іменем, стрічку на півтора десятки років заборонили – розтиражовані копії відкликали з обласних кіноуправлінь і знищили[1].

З точки зору «вищої інстанції» (як у приватній обстановці «пояснив» режисерові секретар ЦК КПУ) – головним її «недоліком» була «апологія Сковороди». Дійсно, попри чотири (!) офіційні приймання (на студії і в Держкіно) та безліч доопрацювань, режисер так і не врахував усіх вимог, які до неї ставились. Як зауважили в офіційній «записці», поміж іншого, владу турбувала «повна відсутність класової боротьби» (в інтерпретації творчості Сковороди) [2].

Цікаво, чи передає «класову боротьбу» наступна характеристика Сковороди, яку дав один з його учнів: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». Цих якостей виявилось замало, бо до «пролетарського класу» філософ не належав, та й до «найбідніших верств селянства» теж. З точки зору радянського «кодексу» він навіть підпадав під кримінальну статтю за «дармоїдство», оскільки протягом 25-ти (!) років був нелояльним до влади мандрівним інтелектуалом, якому випало жити в добу бароко («надмірність» тоді вважалася найбільшою цінністю).

Подорожуючи, він час від часу нотував щось у зошиті. Можливо, карбував тоді провидець зустріч… в іншому часопросторі з радянськими «наступниками» того ченця, якого «страшенно мучить демон печалі, і якого звичайно називають бісом меланхолії. <…> Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав», – писав Сковорода і продовжував: «Дуже важливе значення має, з ким повсякденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо». Тож зрозуміло, що доля «українських порад» людям чиновного світу, які пропонувала «документально-публіцистична картина» Ролана Сергієнка (авторське визначення жанру), склалась печально саме через домінування отого «демона» в радянському часопросторі та підкріплювалась офіційною політикою цькування будь-якого живого «заклику з національною ознакою».

Аби послабити в картині ясно виражену «національну химеру» та надати «Учителю Сковороді» позанаціонального «класового звучання», авторів змусили внести «покращення» у вигляді коментаря-інтерпретації думок Сковороди «для роз’яснення помилковості ідеологічних поглядів героя фільму» (голосом Костянтина Степанкова). Однак, як знаємо, це не убезпечило картину від знищення.

Авторський же текст Сковороди виглядає у фільмі абсолютним за наративом і структурно цілісним, хоча складається з окремих цитат, фрагментів, розрізнених думок. Радикально цементує його наповнений обертонами своєрідного тембру голос Івана Миколайчука. Слово Філософа, завдяки уміло найденому тону й точним інтонаціям, наповнюється цілком сучасним змістом, позбавленим ірраціоналізму і містики (які зазвичай Сковороді приписують), торкаючись ключових проблем філософської теорії та етики і стаючи доступними для пересічного глядача.

Фільм «Відкрий себе», незважаючи на контраст безпосередньо живого слова Сковороди і статики пам’ятника Кавалерідзе, навіть через півстоліття являє собою оригінальне та цілком сучасне контрапунктне поєднання тексту Григорія Сковороди та візуального ряду виготовлення його бронзової скульптури. Фрагменти трудомістких процесів – виготовлення армованої матриці, плавка великої кількості бронзи, заливання її в матрицю, розбивання форми й вивільнення застиглого сплаву, видалення залишків силікату, що запеклись у тілі бронзи, – супроводжуються світом етичних максим Григорія Савича та музичним рядом (у якому чути літургійні опуси самого філософа) – третьою складовою у загальній концепції стрічки.

Монументальний стиль Івана Кавалерідзе корелює з патетичним процесом підготовки, виплавляння та пробного встановлення пам’ятника на природній височині, хоча така візія, може здатись, не вповні гармонійно співвідноситься з окремими наративами «філософа-стоїка». Але важкий труд і рясний піт у процесі «підкорення металу» співзвучні з ключовим для бароко напружено-драматичним тоном боротьби та антично-ясними думками Сковороди щодо природи прекрасного: «… Чим більше на шляху до нього трапляється перешкод, тим більше воно вабить». «Швидкий» монтаж хронікальних кадрів і підкреслена неспішність камери створюють те особливе поле, котре часто називають «поетичним». Однак, в українській інтерпретації – це не пасторальна статика (яку часто й безпідставно приписують українському мистецтву). «Поетичне» в українському сенсі хоча й виглядає як «споглядальне», по суті, насичене напругою, динамікою та сюжетом, що дискретно розвивається.

Важко уявити, як цей надзвичайно високий градус драматизму міг з’явитися у такого вихованого, м’якого за характером, формально й змістовно витонченого режисера, як Ролан Сергієнко. Отар Іоселіані, його однокурсник по ВДІКу, курсу, що його вперше й востаннє набирав Олександр Довженко, пригадує, як Майстер в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні». З огляду на подальшу долю обох режисерів, проста побутова чемність і м’якість нітрохи не суперечили твердості й волі обох у професійних питаннях і відповідали аналогічним якостям, запозичених у Майстра.

«Відкрий себе» Ролана Сергієнка – перший неігровий фільм про Сковороду[3] – певною мірою сформував і «відкрив» сценаристів Володимира Костенка та Миколу Шудрю, оператора Олександра Коваля та інших членів знімальної групи, давши їм гарний поштовх для подальшої кар’єри. Для Івана ж Миколайчука він став знаковим: робота саме над цією картиною вплинула на актора глобально – саме на текстах Сковороди він пізнав і виховав себе.

Коріння сільського філософа Фабіяна у фільмі «Вавилон ХХ», як і інших ролей і фільмів Миколайчука, живиться філософією українського богослова, поета, педагога, композитора, пантеїста, поета-насмішника, «українського Сократа» (так називали друзі) – Григорія Сковороди.

Режисер Ролан Сергієнко з «побратимами» (як він називав друзів), використавши синтез інтелектуально-вишуканого слова та напружено-драматичного дійства, створив метафору болісного, але прекрасного шляху становлення видатної особистості. Стрічка захоплює й сьогодні, формуючи прекрасний міф для тих, хто хоче відкрити себе й пізнати «науку щастя».

P. S. «Зроблю / Маленьку книжечку. Хрестами / І візерунками з квітками / Кругом листочки обведу / Та й списую Сковороду…» Ці слова Тараса Шевченка – ілюстрація безперервності й тяглості пошуків, які передаються з рук одного національного генія в руки іншого, та трансформації «апології Сковороди» в живу непідробну любов до нього.