Панорамне розмаїття

Побачила світ книга про Леоніда Череватенка упорядниць Валерії Богуславської та Людмили Забарило. На її сторінках оприлюднено деякі документи, листування, портрети героя книги авторства його колег та друзів, оцінка його праць, а також фоторепортажі з життєпису Леоніда Череватенка. Але що ж побачить читач за такою протокольною характеристикою, якщо відкриє цю книгу? Передусім, напрочуд імпресіоністичний та некон’юнктурний портрет Особистості і цікаву документальну хроніку часу, висвітлену через призму життя неординарної Людини. Слід віддати належне упорядницям книги, вони не уникали та не ретушували гострих характеристик Леоніда Череватенка. Різні люди і їхні різні думки, знання та мова – все це створює панорамне розмаїття книги, тож вона потенційно здатна захопити широку читацьку аудиторію – навіть тих, для кого ім’я Череватенка почуте вперше. Власне, запропонований формат дозволяє якомога краще розкрити грані Особистості – одного з магістральних представників української культури другої половини ХХ ст. Така візія стане відкриттям для незаангажованого читача, адже ключові українські ЗМІ його виховували та культивують донині у пострадянській парадигмі, для якої українська складова завжди має вторинну, меншовартісну конотацію.

Отже, кожен поданий у книзі текст є окремою новелою, що представляє життя Леоніда Череватенка різножанрово, у різних іспостасях – як дисидента, учасника археологічних розкопок, поета, перекладача, мистецтвознавця, дослідника української літератури й кіно, голови Київської організації Національної спілки письменників, а також як сусіда, друга, колеги, людини енциклопедичних знань. Зокрема, у щоденникових записах Леся Танюка на тлі дружби подружжя Танюк/Корнієнко з Череватенком розкривається широкий соціально-побутовий контекст життя української інтелігенцї 1960–1970-х рр., у тому числі засвідчено аспекти репресивного тиску на неї радянської державної системи. У нарисі українського перекладача і мовознавця Віталія Радчука «Лев духу, козак-інтелігент» читач має можливість поринути у майстерню слова – пізнати таїнства і смак перекладацької справи, тут доробок Леоніда Череватенка постає поряд з перекладами Василя Стуса, Миколи Лукаша. Український прозаїк, літературознавець Михайло Слабошпицький цікаво описав співпрацю з Леонідом Череватенком над виданням «Шпигачок» – корпусу епіграм, пародій та віршованих інвектив неперевершеного мовознавця і перекладача Миколи Лукаша, а також висловив свою оцінку Череватенка в його адміністративному амплуа. Своєрідно вирізняється спогад письменника, журналіста Костянтина Сушка «Він умів слухати землю, і земля його чула», адже це чи не єдиний нарис-спостереження про Череватенка під час археологічних експедицій. Автор зумів розгледіти його відмінність серед загалу археологів, а саме контраст між синкретичністю археологічного дослідження та інструментально сухою – аналітичною роботою, позбавленою особистісного контакту з предметом дослідження. Леонід Череватенко у певний момент відійшов від археологічних практик з моральних міркувань, адже не сприймав варварського підходу до розкопок курганів, які після дослідження можна було б відновити, аби не спотворювати обличчя степу. Так працювали хіба тільки одиниці археологів, зосібна Борис Мозолевський та Юрій Болтрик, які відновили насипи курганів Драна Кохта (1976) та Огуз (1984).

Хранителька домашнього архіву Леоніда Череватенка Людмила Забарило вповні описала останні роки життя свого сусіда та друга – людські стосунки, якими був оточений Череватенко, і його професійну відданість, натхненність у справі, навіть попри важку хворобу.

Перекладачка Валерія Богуславська зізнається, що Леонід Васильович був для неї «дуже важливою, дуже особливою і потрібною задля душевної рівноваги людиною», відтак, мотивована цією опцією, вона розкрила обставини конфлікту в Національній спілці письменників, що розгорівся між Леонідом Череватенком та Володимиром Яворівським. Хоч у таких ситуаціях важко зберегти об’єктивність, проте важливо їх висвітлювати, у тому числі, як документальне свідчення про саму організацію у відповідний період її історії, так і про персоналій, імена яких на слуху в українському суспільстві – адже до енциклопедій такі знання не потрапляють.

Обставини появи на світ першої поетичної збірки Леоніда Череватенка «Скіфський степ» описав її редактор – письменник, журналіст Олександер Шугай. За цим текстом постає кон’юнктурний контекст публікації видань у радянський час і методики обійти систему, а основне – повага до таланту автора-дебютанта, що переросла у тривалу співпрацю.

Документальний погляд на дослідницьку роботу Леоніда Череватенка виявляє його листування з російським журналістом, письменником Петром Чалим – обоє були захоплені постаттю поета, драматурга, жертви сталінських репресій Євгена Плужника і по дещиці з’ясовували окремі факти його біографії. Цей спільний інтерес переріс у дружбу. Таких імен, яких повертав з небуття герой презентованої книги, – чимало. Передусім це ті, кого нині називаємо представниками «Розстріляного Відродження». Це і Валер’ян Підмогильний, якого Леонід Череватенко вважав засновником екзистенціалізму – саме у студентські роки на темі Підмогильного Череватенко як старшокурсник філфаку Київського університету ім. Т. Г. Шевченка вперше зіткнувся з системою. Така «зустріч» з Підмогильним спрограмувала подальшу долю Леоніда Череватенка, вибір ним пріоритетів. Він не міг оминути своєю увагою і постать Олександра Довженка, у його доробку тексти, присвячені классику світового кіномистецтва складають окремий корпус досліджень, що, на жаль, не опубліковані в єдиному виданні. Вартісними є наукові розвідки Череватенка щодо іноземних рецензій на фільми Олександра Довженка, у тому числі його полеміка з рецензією німецького кінознавця та соціолога Зігфріда Кракауера на «Землю». Заслуговує також поваги уважне прочитання, документальний аналіз і полеміка Леоніда Череватенка з вітчизняними довженкознавцями на предмет окремих висунутих ними гіпотез. Серед надбань Леоніда Череватенка у книзі неодноразово згадується створений за його сценарієм режисером Аркадієм Микульським документальний фільм-трилогія про Олега Ольжича «Я камінь з Божої пращі...», що об’єднує стрічки: «Ольжич» (1996), «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн» (2000). У 2002 році авторів фільму було удостоєно Шевченківської премії.

Таким чином, на сторінках книги «Про Леоніда Череватенка. Прижиттєве. Спогади. Рецензії. Присвяти» прочитується барвистий портрет Людини, яка відкрила українцям «Розстріляне Відродження», але й сама за життя стала уособленням національного Відродження.

Уляна Петрунів