Парадокс партеру
«Інтровертність театрознавця – норма», – стверджує Валентина Ігорівна Заболотна у збірнику «Крок за кроком». Скоріш за все, саме тому на обкладинці книги ряди порожніх крісел театральної зали. Знаємо, що в театрі два простори – простір для глядача і простір для актора – можуть об’єднуватися, зливатися, сполучатися. Але в книзі йдеться про театр певного періоду і певних театральних територій. Саме той театр, де простір для публіки (професійної та непрофесійної) – це зала від першого ряду партеру і до останнього й вище – до бельєтажів та ярусів. Концептуальний дизайн обкладинки Михайла Воронкова наводить на роздуми про простір для інтровертного дослідника театру.
Збірник починається з трьох передмов. Це сповнена захоплення стаття кандидата мистецтвознавства Наталії Єрмакової «Вийти з затінку генія» та дві авторські передмови, перша – звернення з вагомою початковою фразою «Якщо ти відкрив цю книжку – ти вже друг і мені, і театру», а друга – «Зустріч з дивом. Спогади завзятої театралки» – завершується закликом: «Ідіть до театру. Зустріньтесь із дивом».
Більше половини століття Валентина Ігорівна уважно вивчала театри України та республік Союзу. В другій передмові прочитуємо дайджест імен, колективів, назв театрів, вистав, весь той багаж, що далі у структурі книги оформлений у розділи публікацій, зроблених у різні періоди життя. Тут фігурують милі «тьотя Наташа», тобто Наталія Ужвій у чільній ролі у «Філумені Мартурано» Едуардо де Філліппо, Амвросій Бучма і «диво перетворення теплого милого діда» на іншу людину на кону, сама юна Валентина з її наївною необережністю пояснювати провідним науковцям-чиновницям, що Пекінська опера не має жодного стосунку до європейської. Ми читаємо тут захоплені враження про театри російських столиць. Нині, у час нечувано дикої агресії проти України, такі захоплення аж нервують. Вже перестали рятувати імідж росіян Любімов, Висоцький і «великая русская литература» з її провідними темами «маленького человека» чи «лишнего человека». Ми нині на власній шкірі відчуваємо в містах, передмістях і в доглянутих по-європейськи (після розвалу Совка та колгоспів) мальовничих селах і хуторах рідної України всю «велич» цих маленьких, зайвих людей.
Зате як свіжо звучать тогочасні враження молодого критика про європейськість Паневєжиського театру з його душею Юозасом Мільтінісом, про перші вистави Еймунтаса Някрьошуса (вкралася прикра технічна помилка, і він услід за Мільтінісом названий Юозасом), про естонський театр у містечку Тарту «Ванемуйне» та його керівника Каарела Ірда, про Грузію і перші ластівки слави Роберта Стуруа, про білоруський Національний театр ім. Янки Купали і керівника Валерія Раєвського. Колектив цього театру, що перебуває в опозиції до влади, святкував своє недавнє сторіччя по-партизанськи – в лісі за грибами…
Викликає теплі почуття щира радість авторки за тодішні паростки справжнього в українському театрі, оце театрознавче плекання всього талановитого, оригінального, національного. Це захоплення лідерами, це вболівання за їхніх учнів і послідовників, це вміння прощати провали і не замовчувати удачі. «О, як багато їх було, – каже Валентина Заболотна про 80–90-ті, – вижили одиниці. Нормально». На жаль, уже пішли від нас легенди театру Едуард Митницький, Віталій Малахов, Роман Віктюк… І театрознавець Анна Липківська, найперша серед улюблених учениць Валентини Ігорівни і її колега, яка працювала на рівних мало не зі студентської лави.
А далі йдуть чотири розділи: Театральний процес; Театри; Рецензії; Портрети. В першому, аналітичному, зібрано публікації з профільних фахових видань. В одній із публікацій з назвою «PRO!» В. Заболотна використовує цитату з Бориса Пастернака «Мистецтво творять провінціали». Чимало колег зазначали, що ніхто так не знає театрів України, як Валентина Ігорівна. Всі статті-огляди в розділі театрального процесу промовисто доводять: не Києвом єдиним. Те саме спостерігаємо і в розділі «Рецензії». Це не тільки враження про прем’єри чи про вистави-довгожительки, а й точні портрети ніби мимохідь, начерки на полях основного тексту про театральних діячів, цілі колективи. Вміння робити портрет – винятковий дар. Це стосується як образотворчого мистецтва, так і мистецтвознавства. Можливо, це і є отим «зерном образу» мистецтвознавця Заболотної? Адже портрети театрів, акторів, режисерів, сценографів дивляться на нас не тільки з останнього розділу книги «Портрети», а з усіх її розділів.
Особливої уваги заслуговує післямова професора кафедри театрознавства Олександра Клековкіна з назвою «Їй подобалось бути собою». Він згадує: «Валентина Ігорівна вміла заражати не шаленим крещендо емоцій, самонакручуванням і неконтрольованими асоціаціями, навпаки, спокійною, розважливою, з ледь помітною іронією, аргументацією своїх стратегічних ідей» (с. 357). «Творчих людей потрібно любити». – не раз повторювала В. Заболотна. Як доказ щирої закоханості у тих, про чию творчість писала, Олександр Клековкін наводить цитату з одної із публікацій: «Живет в древнем Киеве странный человек. Похож на литературного Арамиса, молодого Репина, живописного Ван Дейка и Дон Кихота в юности… Художник. Сценограф. Граф сцены Андрей Александрович Дочевский».
Збірник доводить, що професія критика чи, ширше, театрознавця – невід’ємна складова театрального процесу, без якого він стає аморфним. Ця проблема особливо гостро постає нині, коли брак профільних видань, коли періодика дає лишень анонси, або ж пострелізи, коли медіапростір перенасичений професійною саморекламою театрів. Потрібно й це. Але потрібні рецензії та аналітичні огляди хай не в періодичних виданнях, а ось у таких збірниках. Це певною мірою вирішувало б проблему. Ситуація вимагає науково-популярних видань, які б орієнтували публіку в хаосі. Це вкрай потрібно всім: професіоналам як структурований матеріал для подальших наукових праць, студентам для обізнаності, широкому загалу як естетичне виховання, прищеплення смаків та певний дороговказ.
Валентина Грицук