«Бандерівське смузі», або Кіно як зброя

Ольга Ямборко

Війна в Україні ще з 2014 року породила цілий корпус новітнього українського фольклору, а також призвела до культурно-мистецьких зрушень. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, ці механізми у суспільстві зреагували фактично миттєво, документуючи події, що змінювались блискавично. Тут пов’язались сама подія і реакція на неї серед українців – їх психоемоційний стан і сприйняття.

Свій шлях подолала українська популярна музика, де з 2014 року відродився жанр воєнних пісень. Цей процес відбувався поетапно і розпочався з Майдану. Феномен розвитку музичного фольклору в українських реаліях періоду Революції гідності дослідили автори англомовної книги «Війна пісень» Арве Гансен, Андрій Рогачевський, Інгвар Стейнхольт і Девід-Еміль Вікстрьом [1].

Мобільно відреагувало під час російської агресії українське образотворче мистецтво, особливо плакат та ілюстрація – саме такий формат відповідав викликам часу і дозволив художникам фіксувати хроніку подій у швидкому темпі її змін.

З дня повномасштабного вторгнення українське кіно також створило низку сюжетів, чим якнайкраще до вело скептикам, що може відповідати на виклики часу, бути на передовій життя суспільства. Свою соціальну місію воно нині виконує засобом короткометражного кіно. Фільм Богдана Железняка «Ма!» знятий на основі реальних телефонних розмов окупантів з рідними. Широке оприлюднення таких фронтових перехоплень Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України сформувало в українців щодо росіян чітку диференціацію: «ми» і «вони». Фільм базується на діалозі пораненого окупанта з його матір’ю, котра вірить путінській пропаганді більше, ніж своєму синові. Це «відкриття» зрештою і вбиває його.

Під час презентації фільму в медіацентрі Укрінформу Богдан Железняк заявив, що «Ма!» – не комерційна стрічка, а «народна власність» [2]. Таку позицію серед українських митців слід розуміти як їхній професійний та громадянський внесок у спільну справу боротьби українського народу з агресором. За неповних два тижні у мережі YouTube фільм[3] зібрав понад 87 тисяч переглядів.

Помітним в українському сегменті соцмереж та YouTube став серіал «Бандерівське смузі». За визначенням його авторів – це: «короткометражні гумористично-патріотичні байки про війну України з агресором. А також про подвиг хоробрих українців, що беруть участь у цій боротьбі на різних фронтах» [4]. Від дебюту у квітні 2022 року[5] вже презентовано 29 серій «Бандерівського смузі», які сукупно переглянули близько півтора мільйона глядачів. Ідея серіалу зародилась на початку березня[6], її авторами є Заслужений артист України Дмитро Суржиков та сценарист студії «Квартал-95», у т. ч. її продукту «Слуга народу», Дмитро Григоренко[7]. На їхнє запрошення до них приєднався Андрій Заєць – директор кінофестивалю «Бруківка» (Кам’янець-Подільський). Зйомки стартували у березні в Кам’янці-Подільському, де було створено перші шість серій, надалі переїхали до Києва.

Сам процес значною мірою був імпровізацією: керуючись сценарієм, але без реквізиту, знімальна група вирушала на натуру, пошук якої відбувався «з коліс», після десятихвилинної репетиції актори визначалися зі своїми ролями, далі – зйомка, перегляд матеріалу і перезапис окремих фрагментів чи звуку. Тобто, зізнається Андрій Заєць, – це все було по-аматорськи і швидко[8]. При тому неаматорським є творчий колектив серіалу: від початку у «Бандерівському смузі» знялись актори Станіслав Боклан, Дмитро Суржиков, Віталіна Біблів, В. Олійник, Наталія Кленіна, Роман Халаїмов, Сергій Житніковський, Микола Харук, Костянтин Корецький, Наталія Корецька, Олександр Станкевич, Леся Самаєва, Віра Кобзар, Олеся Жураківська та інші.

Якщо у «Слузі народу» сценарист Дмитро Григоренко виконував продюсерське завдання – зробити «фільм пронову Україну» – і «найважче було придумати, як звичайна людина стала президентом» [9], то щодо «Бандерівського смузі» саме життя в Україні після 24 лютого поставило свої завдання, передусім моральні, громадянські, а відтак професійні – все те, що за посередництвом т. зв. українських ЗМІ було маргіналізованим у споживацькому способі життя пересічного українця.

Гумор неабияк знадобився для підтримки моральних сил у суспільстві, шокованому щоденними наслідками агресивних дій окупанта. Як зауважив Дмитро Суржиков, нині байдужих нема і не може бути, кожен повинен робити щось корисне на своєму місці[10]. Сатиричний характер «Бандерівського смузі» зрощений на реаліях, де українські волонтери справді можуть дістати мало не «зірку з неба». Тому у здібності та здатності умовної Вікторії Вікторівни переправити Шарія як подарунок від діаспори з Іспанії для Генпрокуратури ніхто не сумнівається (у головній ролі Віталіна Біблів, 10 серія «Волонтерка»).

Екс-прем’єра Великобританії Бориса Джонсона українці майже по-родинному називають «Джонсонюком», тож байка про задушевні діалоги провідниці «Укрзалізниці» з цим персонажем сприймаються як бувальщина (у головній ролі Наталія Корецька, 12 серія «Добрий день, еврібаді!»). Якщо про рівень народного спротиву агресору свідчить збиття банкою консервованих томатів ворожого дрону[11], то абсолютно природно, що сільська поштарка навідує своїх підопічних з джавеліном під пазухою – аби жодні оркські ДРГ, танки чи літаки не завадили виконанню її місії (у головній ролі Олександра Суржикова, 3 серія «Пошта працює»).

Воднораз сьогодення зробило актуальними серед українців чорний гумор і засилля ненормативної лексики. Що цікаво, так зване українське кіно, продуковане телевізійними каналами, мало суттєві проблеми з адаптацією української мови на екрані, з огляду на сучасне русифіковане середовище українських кінематографістів. Вочевидь, війна вирішить цю проблему тим само способом, що й харизматична Богданівна у серії 2 «Вчимо літеру української мови "ї"» (у головній ролі В. Олійник). Вживання обсценної лексики у даний час є правдою життя, автори «Бандерівського смузі» загалом втримують тут баланс – майже не кидають слів «на вітер», влучно розставляючи акценти. Але захоплення такими методиками опанування «живої мови» у кіно не повинне стати звичкою на майбутнє – це уподібнить наше кіно російському. У цьому сенсі сучасна українська воєнна пісня вже перейшла такий етап, коли користувалася лекалами мелодики та поетики радянсько-афганської війни.

Зіткнення з ворогом на побутовому рівні пробудило в українців несподівану силу для опору, виявило безліч прикладів героїзму, особливо на окупованих територіях. Щоденно стрічка українських новин рясніє повідомленнями про те, що партизани підривають бронепоїзди окупантів, беруть росіян у полон або ліквідовують колаборантів, коригують вогонь для ЗСУ. Один з таких коригувальників – житель Токмака Максим Махринов – підірвав себе та окупантів, які прийшли його затримати[12]. Зарубати, пристрелити чи спалити агресорів, зайдмародерів на власному подвір’ї нині є для українського обивателя справою буденною, практичною і зрозумілою: серія 4 «Дуже розумний годинник» (у головній ролі Станіслав Боклан), серія 6 «Барбекю» (у ролях Станіслав Боклан, Наталія Кленіна). Чорний гумор у такій ситуації, – коли українці по-господарськи раціонально використовують агресивні відходи живої сили супротивника, приміром, на перегній: серія 1 «Посівна» (у головній ролі Дмитро Суржиков), серія 7 «Раби» (у головній ролі Л. Олійник).

Не дивно, що за такі сюжети «Бандерівське смузі» потрапило під цензуру в деяких соцмережах. Загалом, за короткий період свого існування серіал пережив кілька баталій на інформаційному фронті, привернувши увагу не тільки українських користувачів Інтернету, але й армії російських ботів. Водночас, інтерактивний формат трансляції дозволяє авторам безпосередньо дізнатися думку глядача, яка серед українців, як правило, вдячна.

Серіал розпочинався як безбюджетний та був задуманий авторами як благодійний[13]. Сьогодні його демонструють «Укрзалізниця» у потягах «Інтерсіті», а також канал ICTV. Більше того, це перший, але не єдиний проєкт у своєму роді. У травні 2022 року виник серіал «ТрО-ЩА», створений актором Сергієм Дерев’янком з метою «фінансової та моральної підтримки воїнів Збройних Сил України та, зокрема, бійців полку "Азов"»[14]. Таким чином, формується певна тенденція у кіновиробництві, темп, сюжети, формат та жанр якої диктує саме життя.

Завдань в українського кіно та культури загалом накопичилося чимало, бачимо їх здатність відповідати на вимогу свого часу і свого суспільства, бути тут і зараз з потрібним словом, жестом, дією, у т. ч. з підтримкою волонтерських ініціатив. Українська культура прийняла бій у цій війні. Чи бути їй Афіною? За умови, якщо синдром малоросійства буде знищений.