Калігула. Юродивий блазень
Ангеліна Велика
На початку липня у Національному театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави «Калігула» за п’єсою Альберта Камю. Режисер Іван Уривський вирішив цей твір поза часом. На сцені немає ані декорацій, ані костюмів, що нагадували б часи Давнього Риму. Вистава про сьогодення та одвічні проблеми людства.
Початок дійства моторошний та інтригуючий. З химерної металевої скрині, немов з труни, поволі виповзають герої, неначе гадюки на сонце. Їхні обличчя бліді, тіла мляві та повільні. Самі вони нагадують зомбі, що виконують задані програми.
Калігула (Віталій Ажнов) – дещо відсторонений, і протягом вистави перебуває немов поза реальністю, неначе у власному вимірі, в медитації, чи вигаданому світі. Герой нагадує витонченого митця-віртуоза, що став заручником жорстокої системи і був похований заживо у глухій залізній труні, яку сам і збудував. Він відверто блазнює, одягає потворні лахи, розфарбовує обличчя, ховаючи за цим втому і душевну спустошеність.
З початку і до кінця дійства імператор виснажений, розчарований і хворобливий. Створивши власну реальність, де він безжально вбиває та знущається над невинними душами, Калігула мріє дістати місяць, як символ безумовної любові, свободи та зцілення. Дістати місяць – означає покласти край своїй абсурдній грі, знайти з неї достойний вихід. Найближче оточення – Кезонія, Гелікон, Сціпіон та Хереа, на жаль, не можуть йому допомогти. Вони лише ляльки в руках умілого лялькаря. Зв’язані власними страхами, немов блазні, виконують збочені забаганки свого пана, а потім пліткують у нього за спиною. Їм усім відведено своє місце в маленькому затхлому бункері величного імператора.
Кезонія (Ксенія Баша) – давня коханка Калігули – з усіх сил намагається опікуватися ним. Боїться постаріти та стати непотрібною. Та імператора вона лише дратує. Він використовує її, принижуючи жіночу гідність. Змушує проголошувати публічно гасла, що закликають поклонятися його жорстокій диктатурі, немов божеству.
Сціпіон (Акмал Гурєзов) – високий, красивий поет, що боїться розправити плечі, здається близьким по духу Калігулі. В моменти творчого зближення хлопець бачить у жорстокому і зневажливому диктаторі споріднену душу: нещасного, хворого хлопчика, що змушений грати роль кровожерливого тирана. Вони разом читають вірші, декламують їх у одній тональності, ніби два брати. Колись правитель стратив батька Сціпіона, а син і досі не наважиться на помсту. За спиною він носить камінь, яким хоче вбити Калігулу. У спільній сцені актор замахується на нього, та, злякавшись, судомно ховає руки за спину.
Здається, у виставі немає жодного позитивного героя, окрім Хереа (Роман Ясіновський). Проте і його образ неоднозначний. Справжній воїн, борець за справедливість, він завзято підбурював народ на повстання та готував замах. Один з небагатьох, хто не злякався публічно засудити злочини імператора. Однак, у присутності Калігули герой перетворюється на дрібного улесливого підданого, що приховує свою справжню личину – бажання влади.
Залізна прямокутна конструкція займає майже увесь простір камерної сцени, де і відбувається дійство. Сценографія Петра Богомазова нагадує ритуальний саркофаг, бункер чи скриньку Пандори, з якої вийшли зло і темрява на світ. Кожне слово чи крок тут прослуховується та ретельно відстежується. Великі круглі касети займають майже половину залізного ящика. Ними опікується Гелікон (Олена Хохлаткіна), таким чином жінка засвідчує свою відданість імператору та вчасно повідом-ляє йому про замах.
Звістку Калігула сприймає спокійно, як яскравий фінальний акорд у своїй грі. Здається, він не боїться смерті і бажає «дограти» до кінця. «Дійти до завершення» – цей рефрен часто повторюється, як наскрізна дія вистави. Герой приймає смерть як дар – звільнення від тягаря влади. В передсмертній агонії він вилазить нагору залізної ширми, немов на трибуну, і, граційно помираючи, передає свисток – символ влади – своєму наступнику.
Вистава завершується абсолютною тишею, темрявою та спустошенням. Тиран помер, як і хотів, дійшовши до краю, до завершення… Збагнувши беззмістовну порожнечу власного буття. Скільки в історії було таких «людожерів», і скільки ще буде? Можливо, такі «істоти» приходять на Землю, щоб людство дорослішало, прокидалося та вчасно робило свій вибір. Жахає, що кожен з таких тиранів здатен захоплювати своїми абсурдними ідеями не тільки маленькі бункери, а й цілі країни, народи, що змушені десятиліттями потопати у брехні, темряві та крові.