Образ нетипового короля

Загадка: чому 2015 року головний режисер Національного театру ім. Ів. Франка Станіслав Мойсеєв обрав для постановки драму Августа Стріндберга «Ерік ХІV»? Та ще після подій Революції Гідності. Можливо, тому, що розстановка сил в Україні у той час, як і в цій історичній драмі, також була украй складною: з одного боку демократизація, коли народ гучно і рішуче заявив про своє право вирішувати долю своєї країни, а з іншого – олігархат, який не збирався поступатися своїми благами і привілеями. А між ними – король.

В історичній драмі Стріндберга йшлося про шведського короля з украй суперечливим характером. Про цього героя Є. Вахтангов, який поставив цю п’єсу у Першій студії МХАТ, писав у 1921 році: «Палкий поет, гострий математик, чіткий художник, невгамовний фантазер – приречений бути королем». Оця неймовірна суперечливість цікавила драматурга – за словами істориків літератури він сам відповідав такій характеристиці. Стріндберг як новатор драматургійної форми складний для втілення. Складний і головний персонаж.

На роль короля було запрошено «голос Майдану» Євгена Нищука, який мав дебютувати на провідній сцені України. Тож зрозуміло, яким непростим було його «бойове хрещення». Нищуку треба було окреслити короля як постать дивну й неврівноважену, й водночас знайти спорідненість з сучасними реаліями. В актора є хист до королівської величі, але тут не про велич ішлося, бо на першому плані – постать, зіткана з контрастів аж до божевілля. Така людина невідворотно повинна знищити себе. І Ерік ХІV гине.

Як зауважила Валентина Заболотна, «талановитий Євген Нищук у заголовній ролі демонструє безумний темперамент, але існує на одній, хоча й високій ноті» [1]. Погоджуючись з цією оцінкою (талант, темперамент, висока нота), варто сказати, що актор, якому довелося зануритись у складний характер і в складні перипетії драматичного твору, показує персонажа між двох вогнів: між аристократією і народом. Можливо, не зовсім виразною у виставі постала аристократія, але король був виразний. Він симпатизує своєму народу й водночас далекий від справжньої симпатії до нього.

І все-таки, історичну драму з українською реальністю споріднює новий етап в історії нашої країни. Драматург оголошує у п’єсі нові «девізи людства»: «права людини, її гідність, повага до ближнього, терпимість». А Майдан, який відбувся в Україні, не просто заявив, а втілив такі цінності. І це поєднало українську реальність із драмою, написаною більше ста років тому.

Лариса Іванишина