Ален Делон підтримав Україну

Громадянська позиція через призму творчості актора

Ольга Ямборко

У вересні 2022 року ЗМІ проінформували про те, що легендарний француз Ален Делон здійснить низку заходів на підтримку України. Передусім, актор відвідав посольство України в Парижі, де прочитав напам’ять французькою уривок «Заповіту» Тараса Шевченка, а згодом взяв інтерв’ю у Президента України Володимира Зеленського, яке французький телеканал TV Mond показав для 400-мільйонної аудиторії під час пресконференції першої особи України з представниками французьких ЗМІ.

Розмова Алена Делона з Володимиром Зеленським тривала понад 15 хвилин і стала не так прикладом аналітичної чи, навпаки, – рекламної роботи, як сповненим співпереживання спілкуванням двох відомих, впізнаваних у масштабах світової спільноти, людей про війну в Україні. Ален Делон з позицій свого досвіду, віку (акторові 87 років) та характеру висловив щире співчуття громадянам України й озвучив повне нерозуміння причин агресії росії щодо України та українців. Як свідок Другої світової війни, учасник війни в Індокитаї, сучасник багатьох глобальних криз упродовж 2 половини ХХ ст., як актор, який неодноразово проживав чимало цих тем у фільмах, Ален Делон нині намагався зрозуміти, чому росія здійснює такі звірства – масштабні злочини в Україні. Актор зі здивуванням допитувався у Президента України про мотиви цього, констатуючи, що Україна жодним чином не спровокувала такої агресії. Згадуючи невинних жертв агресії, Ален Делон акцентував також на тваринах, які постраждали у російсько-українській війні.

Характер такої риторики опукло відображає сприйняття європейцями російсько-української війни. Це заможні демократичні суспільства у цивілізованих державах, що живуть у мирних умовах та, як спадкоємці гуманістичних ідеалів попередніх історичних епох, обстоюють своє бачення гуманності і толерантності. До того ж, вони значною мірою задурманені російською пропагандою, що підкріплена культурними зв’язками і потужними капіталовкладеннями у європейські економіки. Франція у спробах «випередити інших у використанні "російського фактора" у зовнішній політиці» [1] виявилась особливо успішною. Тут традиційно панує певний культ російської культури, який досі триває, як мінімум, з часів «російських сезонів» Сєргєя Дягілєва в Парижі та планомірно зрощений кількома поколіннями російської діаспори, політиків і «культурних агентів». Означений досвід тісно зрісся з тамтешньою культурою, і загалом маркує окремий загадковий для європейця стиль, який «розумом не осягнути». На хвилі позитивного сприйняття «русского міра» сам Ален Делон у 1981 році погодився зіграти невелику роль комісара Фоша у фільмі радянських режисерів Алєксандра Алова та Владіміра Наумова «Тегеран-43». Ця тенденція утвердилася на рівні консервативних засад французької політики, завдяки батькові П’ятої Республіки Шарлю де Голлю, який, дотримуючись антиамериканської політики, воднораз поліпшив відносини з СРСР. Голлісти – правонаступники ідей Шарля де Голля, якими у Франції є більшість політичних партій, очікувано відтворюють таку модель поведінки у сучасних реаліях.

Отож годі дивуватися, коли українські політичні аналітики констатують, що «усі політики у Франції – проросійські» [2]. Україна у їхній картині світу є складовою росії. Таку мантру старшому поколінню загалом усього франкофонного регіону вживлювала французька популярна культура. Це мало флер доволі екзотичного міксу. Ще у 1986 році Даліда співала про «Babouchka d’Ukraine» – «бабушку з України» на вінчанні онуки у «варварській церкві над Волгою», цигана-скрипаля на цьому весіллі, гостей у складі ветерана Кримської війни та родича з Києва серед характерного інтер’єру з ікон, свічок і застілля з водкою та закусками[3].

Своєрідним апофеозом, виплеканим у такому мікрокліматі, є фінансована росією ультраправа французька партія Марі Ле Пен «Національний фронт» і діяльність актора Жерара Депардьє, яку путінська влада розцінює як вагомий внесок у російську культуру та кінематограф. Депардьє із властивою йому схильністю до епатажу став громадянином росії у 2013 році, а 2020 року втретє змінив віросповідання і прийняв православне хрещення в соборі Александра Невського в Парижі.

Тож тим паче неочікувано, що у Франції – країні з найефективнішим проросійським лоббі у всьому західному світі, яка була байдужою до розвитку стосунків з незалежною Україною[4], лунають голоси на підтримку саме України в російсько-українській війні. Коли цю позицію активно висловлюють кінозірки-класики, актори світової слави, такі, як Катрін Деньов чи Ален Делон, їхні суспільства цього не можуть ігнорувати, отримуючи авторитетну й альтернативну до свого культурно-політичного досвіду думку.

Щоправда, ті ж Катрін Деньов, Ален Делон або Брижіт Бардо впродовж останнього десятиріччя своїми заявами не раз втрапляли у конфронтацію із сучасною суспільною думкою. Їх звинувачували у підтримці гендерної дискримінації, нетерпимості до іммігрантів та ЛГБТ-спільнот тощо. Українська блогерка Анастасія Капралова у статті «І Бог створив Брижіт Бардо...» пояснює це так: «Політичні погляди Бардо доволі неоднозначні, як і у багатьох представників "старої-доброї Європи", у яких на очах змінюється світ, і які не так добре, як могли б, орієнтуються в соціальних і політичних процесах, але разом з усім тим, символізують ностальгію за суспільством індивідуальної гідності, гордості за власні привілеї, природної жіночності та маскулінності, що ще не розчинилися в попкультурній симуляції та постмодерному запереченні» [5].

Алена Делона, навздогін американській організації «Жінки і Голлівуд», сучасні таблоїди наввипередки називають сексистом, расистом і гомофобом6. Зокрема, актор виступив проти усиновлення дітей одностатевими шлюбними парами, підтримуючи цим суттєву частину французького суспільства поряд з Католицькою церквою і представниками правих партій. У 2013 році Делон відзначився як прихильник «Національного фронту» Марі Ле Пен, після чого йому довелося зі скандалом залишити журі конкурсу «Міс Франція». Це відбулося під час виборів у Європарламент, а вже 2022 року французи підтримали «Національний фронт» на виборах до французького парламенту, що гарантувало йому рекордні 89 депутатських мандатів. Оглядачі пов’язують успіхи цієї праворадикальної партії тим, що у Франції роками залишається невирішеною і дедалі загострюється проблема нелегальної імміграції, а чимало політичних партій дискредитували себе скандалами та «війною компроматів» [7]. На такому тлі «Національний фронт» вирізнявся більшою стабільністю та незмінністю вимог[8], що й мотивувало французів зробити вибір на його користь.

Якщо сучасне кіно Франції намагається говорити про наболілі суспільні питання здебільшого у комедійно-іронічній формі («Ремонт» Брижіт Роюан, 2005; «Кохання – найкращі ліки» Дені Буна, 2014; «Божевільні сусіди» Філіппа де Шоврона, 2017 та ін.), то в час творчої активності Алена Делона кіно глибше та розлогіше висвітлювало політичну тематику, причому у різних жанрах – від політичного детектива до драми чи навіть мелодрами. Згадати б фільм «Раса панів» (1974, реж. П’єр Граньє-Дефер) з Делоном у ролі Жульєна Дандьє – молодого лідера Республіканської об’єднаної партії. Як амбітний політик Дандьє намагається здобути портфель міністра закордонних справ у новому уряді, водночас йому доводиться вирішувати низку проблем в особистому житті: зникає його коханка – популярна фотомодель Крізі, дружина перебуває у психіатричній лікарні, а син ускладнює кар’єрні справи батька своєю участю у студентських демонстраціях. Фільм знято за мотивами роману Фелісьєна Марсо «Крізі», що був удостоєний Гонкурівської премії 1969 року.

Власне, вже назва фільму акцентує, що йдеться про специфічну касту у суспільстві, яка живе згідно буржуазних канонів та бореться за владу, незважаючи на те, що за вікном «Травень-68», і молода Франція повстала проти республіки Шарля де Голля. Тоді де Голль провів референдум, за результатами якого подав у відставку, визнаючи демократичний шлях розвитку Франції. Минув час, Франція перейшла у ХХІ століття оновленою П’ятою республікою зі сталим пієтетом до особи Шарля де Голля. Ален Делон тут не виняток.

В інтерв’ю з президентом України Ален Делон зазначив: якби він був на 50 років молодшим, то вступив би до лав української армії. Цьому твердженню можна вірити, позаяк, будучи неповнолітнім юнаком, Делон завербувався на війну в Індокитай і два роки прослужив у роті французької нацгвардії у Сайгоні. Сьогодні він визнає, що це сформувало його тоді, коли у нього була лише певна зовнішність, але не було внутрішнього змісту, і на перспективу стало основою всього його життя та кар’єри[9]. Невдовзі після повернення на батьківщину Делон дебютував у кіно («Коли жінка втручається», реж. Ів Аллегре, 1957). В кіноіндустрії він адаптувався доволі швидко, упродовж 1960–1962 рр. зіграв ключові свої ролі у фільмах «На яскравому сонці» (реж. Рене Клеман, 1960), «Рокко і його брати» (реж. Лукіно Вісконті, 1960), «Затемнення» (реж. Мікеланджело Антоніоні, 1961), «Леопард» (реж. Лукіно Вісконті, 1963), а вже 1964 року виступив співпродюсером та головним героєм фільму «Нескорений» режисера Алена Кавальє, чим воднораз відкрив воєнну тематику у своєму репертуарі, поряд із участю в екранізації роману Жана Лартегі «Центуріони» (реж. Марк Робсон, 1966).

Мілітарі-амплуа Делона тільки нещодавно стало об’єктом досліджень. Особливу увагу тут привертають ранні згадані фільми «Нескорений» та «Центуріони» [10] [11]. Обидва «по гарячих слідах» розповідають про франко-алжирську війну, що виявилася потужним випробуванням для Франції і зумовила конституційні зміни та переформатування держави у П’яту республіку. Сучасні дослідники розглядають цей доробок Алена Делона, аналізуючи значення маскулінної присутності актора у цих фільмах як їх ідеологічну складову. Приміром, Ніколь Валленброк робить висновок про те, що Ален Делон тут представляє «покоління, яке покривало розвалені європейські імперії гламурним фасадом» [12], а фактично героїзувало амбіції країни-колонізаторки, яка зазнала поразки. Навряд чи сам Делон замислювався до такої міри над своєю місією у цих фільмах, очевидно інше: як ветеран війни в Індокитаї він мав необхідний психоемоційний досвід, щоб не грати, а проживати сюжет у кадрі. На це спирався режисер Ален Кавальє, задумуючи «Нескореного». Ідею для сюжету він почерпнув із газетної хроніки. У фільмі йдеться про французького легіонера в Алжирі, який дезертирує з війська і за будь-яку ціну намагається повернутися додому. Йому це вдається, проте рідному порогові він віддає свій останній подих. Фільм нагадав французам про те, що вони воліли б забути, у тому числі про втрати на полях Алжирської війни. Треба зауважити, що «Нескорений» вийшов на екрани за два роки після завершення Алжирської війни, його доля у прокаті виявилась вкрай непростою[13] та обернулася невдалим продюсерським дебютом для 29-річного Алена Делона. Втім, фільм витримав випробування часом як документ і як художній твір, що ідеологічно відображає «відцентровий рух» – екзистенцію солдата-дезертира в обставинах колоніальної війни, яка зазнає поразки.

В інтерв’ю Делона із Президентом Зеленським у відповідь про причини російсько-української війни пролунало, що ця війна також колоніальна, вона несе геноцид, масштабні руйнування, варварство і тероризм, яких людство не знало з часів Другої світової війни. Зеленський описав випадки знущань над тілами цивільних загиблих, у тому числі іноземних громадян на території України, які неможливо осягнути людині у ХХІ столітті. Ален Делон не припиняв апелювати: «Чому він [тобто Путін – О. Я.] це робить?» «Він важає, що ми є частиною його світу, – відповідав Президент України, – і він хоче повернення Радянського Союзу, і він вважає, що це, з його точки зору, справедливо. І всі, хто стоять на цьому шляху [для Путіна – О.Я.], – просто розхідний матеріал. Тобто він іде до цієї цілі, абсолютно розуміючи, що він робить. [...] Він знає, скільки гине людей, я думаю, він знає все детально. Просто для нього це – невід’ємна частина його плану». «Стільки людей страждають, – продовжував Ален Делон, – стільки людей гинуть, і тварин, які гинуть, і ми не знаємо, для чого? Тому, що вони українці? Дайте мені якусь справжню причину, скажіть, наприклад, що колись українець вбив Горбачова. Ви розумієте, що я маю на увазі». Зеленський зазначив: «Ви не знайдете тих причин. Тут інше. Тут колонізаторський підхід».

Далі прозвучало симптоматичне запитання: «Драма у тому, що це є вибір однієї людини. Це не країна вибирає, не нація (росіяни – О. Я.), а це є мрія однієї людини. Я не думаю, що вони йому вірять». Президент України заперечив, що Путін змусив росіян у це повірити завдяки багаторічній пропаганді, і думка росіян про нинішню війну надто очевидна: «Зараз є соцмережі, і ми розуміємо, як там люди реагують. Повірте, багато з них [...] з глузду з’їхали, і вони радіють, коли нас вбивають. Це страшно виглядає, але пропаганда так працює». – «Я страждаю разом з вами, – підсумував Делон, – я не можу навіть уявити, що відбувається. Я з вами».

У світлі такого діалогу для франкофонного суспільства передусім прозвучала пряма мова від першоджерела про ключові питання, суть яких зіткана з протиріч між реальними подіями та стереотипами, що формувались у їхньому культурному полі поколіннями. Позаяк Алена Делона можна у всіх значеннях назвати автентичним французом – представником генерації, яка пов’язує історію Франції другої половини ХХ століття і сучасність та не стоїть осторонь актуальних процесів, дієво і чесно намагається реагувати на них як публічна особа, його участь у цьому діалозі є авторитетним внеском у подолання стереотипів європейців щодо російсько-української війни. Побачити Україну і побачити росію, якими вони є, виявилось надзвичайно непростим завданням для світу загалом та європейців зокрема, у т. ч. французів з їх особливим пієтетом до російської культури і політичними пріоритетами.

«Слава Україні!» – цим гаслом Ален Делон завершив цю розмову[14].