Які ми є? Три кіновраження VІ Київського тижня критики
Олександр Саква
Які ми є? Три кіновраження VІ Київського тижня критики Олександр Саква
Наскільки глибоко режисери українського кіно проникають в нинішню дійсність, наскільки масштабно її охоплюють, з яким посланням виходять у світовий простір? Розпочинаючи розмову про особливості почерку покоління, яке прийшло в кіно уже в ХХІ столітті, усвідомлюємо, що це тема не одної статті. Редакція готова оприлюднювати думки з цього приводу всіх бажаючих долучитися – як самих кінематографістів, так і глядачів.
Перше, що після слів вдячності організаторам Тижня за відвагу й уміння в його проведенні, слід засвідчити: наш кінематограф набирає потугу, глибину, ширить творчу вигадливість і технологічну міць. Та головне: здібно переймаючи жанрові набутки світового кіно, українські митці говорять про своє, наболіле. Тому їм прощаєш драматургічні хиби й авторську заданість, бо їх перекриває увага до реальної суспільної проблематики, вірність собі, ємність художніх засобів. Зосереджусь на соціальному аспекті стрічок – він болить нині всім.
Відблиск неповноти
Манеру Валентина Васяновича пізнаєш з першого кадру. Режисер подає кінодійсність на незмінно фронтальному, загальному плані. Його камера споглядає світ статично й відчужено. Вона – орган зору, оптичний прилад, транслятор «картинки» в безвість. Що, однак, не робить її суто технічним пристроєм – стійка дистанція між глядачем і зображенням естетично значима та змістотворча. Як наслідок – устрій «кіноока» забезпечує постановнику жаданий результат, але й несе всі обмеження вузько обраного стилю. Так буває завжди, коли прийом передує суті.
«Відблиск» розглядає колізію особи і виклику, прив’язану до подій російсько-української війни на сході країни (до вторгнення 2022 року). Герой стрічки, цивільний хірург Сергій (Роман Луцький), вітаючи доньку з днем народження, в розмові з Андрієм (Андрій Римарук) – теперішнім чоловіком своєї колишньої дружини – дізнається, що фронт гостро потребує медиків його фаху. Він їде туди добровольцем, та ще дорогою їхня автівка наражається на ворожий блокпост. Водій гине, а Сергій потрапляє в полон, де його швидко пристосовують для діагностування смерті закатованих у в’язниці бійців ЗСУ. Туди й привозять Андрія – ветерана АТО, що не видає ворогу помічників наших військових з місцевих. Його нелюдськи катують, і начальник в’язниці, після чергової втрати Андрієм свідомості, наказує: «Якщо завтра не розколеться – в розхід!» Лишившись наодинці з непритомним Андрієм і розуміючи, що завтра на нього чекає день мук і неминуча страта, Сергій додушує його, аби позбавити лютих страждань («Смерть з милосердя» – написала Джессіка Кіанг у «Variety»). А потім Сергія, серед інших, обмінюють на полонених сепаратистів, він повертається до Києва і, оговтавшись від шоку, береться налагоджувати стосунки з колишньою дружиною й донькою. Ось, власне, і все – у «Відблиску» фабула тотожна сюжету, бо з героєм не відбувається нічого. З якою душею Сергій пішов на війну, з такою й повернувся, наче з ним сталося щось неістотне.
А сталося невиправне: Сергій убив Андрія. І винести цей факт за дужки не є можливим. Справа ж не в тому, що він – вбивця юридично. Він фактичний убивця – за всіма Божими і людськими законами. (Я навіть опускаю рій питань, що здіймаються в стані сповідників екзистенції існування, – і хоч би перше з них: а що було б, коли б тієї ночі в’язницю сепаратистів захопили бійці ЗСУ із загону спецоперацій, і вбивство втратило б своє «милосердя»?) Розумію, про які пекельні матерії доводиться писати, але є кінострічка – належить її аналізувати.
Так ось: Сергій задушив Андрія. І зробити вигляд, що цього не було, режисер не може. Та, до його честі, й не прагне – визнає. А що ж Сергій? Морального самосуду від нього чекати не доводиться. Та й з каяттям, тяжкими гризотами в нього не склалося – живе далі. Що ж з ним коїться?
Саме тут і дається взнаки обмеженість стилістичної манери постановника. Типовий кадр «Відблиску»: на фірмовому для Васяновича дальньому плані йде хірургічна операція. Камера спостерігає за нею через скляне вікно сусідньої кімнати. Хто оперує, кого оперують – невідомо. Врятувати пацієнта не вдається, фіксується смерть, померлого вкривають білим простирадлом. Цей принцип показу незмінний впродовж усієї стрічки. Ми жодного разу не глянемо на Сергія впритул, не зазирнемо йому в очі. Режисер немов каже: навіщо? Й так все очевидно. (Кажуть, мистецтво Васяновича – діагностичне. Та поставити діагноз, не наближаючись до хворого, – не кращий спосіб. І не лише в медицині.) Фільм ні в що особливо не занурюється, його персонажі – й поготів.
А загалом-то, всі ланки «Відблиску» доволі збалансовані. Кінооповідь флегматична, та на цьому рівному диханні її енергія підтримується. Прикрість у тому, що зміст кожного епізоду вичерпується задовго до закінчення його екранної тривалості, а порожнеча, що всякчас настає в фільмі, не спонукає до осмислення щойно побаченого – автор нічого не робить для забезпечення цього думання, бо, скоріше, й не мав такого завдання. (І вже повна катастрофа – діалоги стрічки. Її легко уявити німою, два-три титри – й вона б тільки виграла.)
Автора (Валентин Васянович – сценарист, режисер і оператор фільму) не цікавлять переживання свого героя, він інформує глядачів про обставини події. Постановник, правда, робить незграбну спробу натякнути на безрелігійну свідомість Сергія, та палити Біблію – «аркуші паперу з друкарською фарбою» – задля цього зайве: все зрозуміло й так. Обачність зраджує Сергія лише двічі: коли він іде на війну і коли його атакує зграя бездомних собак – більше цей равлик свій сховок не полишить.
В сухому залишку кінонарис Валентина Васяновича фіксує хіба що застигання останніх млявих порухів душі особи, що дійшла завершеного стану «мовчазної більшості» – атомізованої, збайдужілої, до пори убезпеченої. Такі вміють максимально зменшити свої життєві ризики, бо вправно уникають Буття. Набуток фільму не казна-який, та він є.
Як у його фіналі каже керівник групи психологічної реабілітації: «На сьогодні тренінг закінчено. До наступних зустрічей!» Лишилось, правда, збагнути, що творець «Відблиску» тренує в глядачах? Адже весь актив цього сухого, герметичного фільму – відблиск неповноти.
Фелікс з нами
Ця стрічка починається з екстатичного «диригування» добряче «піддатим» «афганцем» Феліксом «Болеро» Равеля, що гучно звучить в пересічній київській квартирі кінця 1980-х. Гіпнотичне враження, що справляє цей твір, побудоване на багаторазовому повторі незмінної ритмічної фігури, на фоні якої вперто відтворюється всього дві – і теж незмінні – теми. А неухильне посилення емоційної тяги досягається за рахунок залучення все нових інструментів – без модуляцій, переходів в інші тональності, жодних змін гармонічних фарб. Та найдивовижніше: протягом усього звучання «Болеро» темп його виконання є суворо одним і тим же – без найменших прискорень до самого фінального крещендо. Методизм у його чистому вигляді!
А закінчується фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» «Полонезом» Огінського, який теж віддано любить герой стрічки. Цей твір ще зветься «Прощання з Батьківщиною». Ось так, в суто музичний спосіб, режисерка й означила рамки існування Фелікса: його душа спрагло живе спомином про наступальну ходу згаслої ритміки минулого. А цей переможний музичний план підрізає ля-мінорний полонез – нагадування про невиліковну травму: Фелікса зрадила тогочасна Батьківщина – маразматичний СРСР. І в роки, що, зазвичай, знаменують розквіт особи, Фелікс доживає свій вік: гендлює, продає «браткам» гранати, чергує в «палаці» культури, пиячить і «диригує», слухаючи почергово «Болеро» Равеля і «Полонез» Огінського.
Номінально, «Я і Фелікс» – «фільм виховання почуттів». Пишуть, що в його центрі – «юний допитливий» хлопець Тимофій, що переживає всі стадії юначого становлення: кохання, соціалізацію, сприйняття настанов Фелікса. Та, направду, головним героєм стрічки є саме Фелікс з його темою «вкраденої долі». Однак колишній афганець за неї геть не бореться, а живе у світі власних видінь, душевного «закуклення», апатично сприймаючи соціум. Фелікс у точному виконанні Юрія Іздрика – напівзаснулий втікач від дійсності, і коли його з цього стану виривають, людина-привид мститься люто, не рахуючись з наслідками.
Памфір-ендемік
Памфір – назвисько героя стрічки Леоніда в певних колах «лихих 90-х». Цим іменням каменя за неподатливість вдачі охрестив хлопця дід. Впертющим характерником він і виріс. З контрабандою зав’язав, однак нагальний борг змушує його ризикнути востаннє. Авантюра й зав’язує клубок подій, які розв’яже лише смерть норовливця.
Памфір – ендемік: сув’язь рис його натури виростає з психотипів Буковини, а сам край в етно-соціальній даності трьох останніх десятиліть – не лише тло, але й джерело силових стихій фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука. Памфіра бере в кліщі місцевий кримінальний хряк і глава митників на прізвисько «Морда». Та метою побоїща в промзоні, коли Леоніда нищать півтора десятка покидьків, – не розправа, а спроба зламати затятого, впокорити й змусити служити банді. «Морда» вигадує нестерпний для Леоніда підступ: «наркоту» через кордон до Румунії має доставити його син Назар: статура підлітка дозволяє йому проповзти понад кілометр вузьким підземним тунелем. Памфір виношує план помсти сволоті, однак трагедії вже не уникнути: він отримує смертельне поранення в перестрілці з прикордонниками, хоч і встигає відправити сина тунелем, тим самим рятуючи його від лабет «Морди».
На відміну від шаблону гангстерських стрічок, герой «Памфіра» гине. Трагічна вина героя, як у Софокла, здійснює себе невідворотно. Леонід – на диво сильна людина, скажена до всього, чим займається: працює, кохає, б’ється навкулачки. Та він приречений, бо діє один. Ось тут і постає тема, варта уваги.
Всі три герої – «Відблиску», «Фелікса» і «Памфіра» – уособлюють явище, що в соціології втішно визначається як «внутрішня еміграція», та для особи й суспільства вона несе грізні, далекосяжні наслідки.
Бо що, скажімо, фіксує камера у «Відблиску»? Кінцеве заростання сумління Сергія, коли він втрачає залишкові прояви соціальної свідомості. Це не розпад – дооформлення людського типу, і на це ресурсів авторської манери стрічки вистачає.
Біологи знають явище неотенії, коли здатність комах до розмноження з’являється не у дорослих особин, а вже на стадії личинок, і тоді істоти, які не досягли стану імаго, плодять собі подібних, що ніколи не перетворяться на дорослих. Таке трапляється й серед людей, що теж не зазнають особистого метаморфозу, проходячи лише етап соціальної неотенії. Як результат – ми живемо в суспільстві «личинок», суспільно невирослих людей, вправно камуфльованих під дорослих. Чимало таких личинок іде в політику, потрапляє у владу, вершить долі інших людей – за відсутності елементарної самостійності й відповідальності за свої рішення і вчинки.
Випадок Сергія – інваріант цього типу. Він не людина виклику, не людина бою, зрештою, не людина війни. Він – ніякий. І це миттєво розпізнає в ньому начальник в’язниці: Сергій йому онтологічно не ворог. (Тому й обмінює хірурга на «своїх»: соціальний ембріон ніколи не стане бійцем.) Сергій – порядна, але слабка людина. Йому вистачає сумління й кмітливості вивезти тіло Андрія додому, та не більше. Він позбавлений морального неспокою щодо скоєного ним, душевні стигми там не передбачені.
Памфір – потужний вид, Фелікс – людська руїна, але в типологічному сенсі відмінності між ними не грають ролі. Бо є імператив: людської автономії від історії не існує. Категорично. Закони здійснення соціальних явищ невблаганні і єдині – що в глушині, що в столиці. Особиста свобода в найдальшому селі така ж ілюзорна, як і у великому місті.
Ти можеш уникати суспільного життя в надії, що деінде тобі вдасться приватне. Та це – міраж, часом фатальний. Незалежної від історії особистої долі не буває. Іммігруючи у виключно родинне чи усамітнене життя, ти всього лиш проживаєш його на маргінесі. Людина детермінована процесами в соціумі. І якщо суспільне життя деформоване насильством, корупцією, кримінальною владою, особисте щастя неможливе, є тільки його ерзаци – химерні й нетривкі. Твоє життя – окремий випадок загального закону, пануючої історично-соціальної тенденції. Від неї не втечеш і не сховаєшся – вона або вирве тебе зі звичного існування й пожене на злочинну війну в далеку чужу країну, або настигне у вигляді місцевого царька, а спроба влаштувати собі життя людини-равлика, особи-невидимки зруйнує долю, бо виявить свою фатальну недостатність на всіх азимутах буття. У кожному разі, свій особистий рай ти втратиш принизливо і напевне. Бо ти – один.
Історія ж твориться єдністю мільйонів воль, суспільство постає свідомим громадським зусиллям. І навіть щоб повалити режим якогось місцевого «морди», треба очистити від корупції й кумівства всю вертикаль державної влади, починаючи з Банкової. Ні Сергій, ні Памфір, ні Фелікс в цю боротьбу ніколи не вкладуться. На щастя, в Україні вже є десятки тисяч крицевих сердець, пройнятих жагою зробити нашу країну цивілізованою, справедливою і заможною. Хто може долучитися до цього доленосного поступу? Серед інших – Назар, якого Памфір відіслав у майбутнє, і цей розумний «камінчик», будемо вірити, зробить висновки з трагічної поразки люблячого батька – і розімкне родинний світогляд назустріч іншим людям, суспільству і соціальному буттю. Без цього Україні зараз – ніяк. Винищити кремлівську орду – половина справи. Головний бій за Україну розгорнеться проти внутрішніх підступів. Він вимагатиме пасіонаріїв – зібраних і злих, палких і розсудливих, натхненних і зріло-свідомих.
Мляві, згаслі чи асоціальні – як у стрічках цього кіноогляду, будуть поза грою. З життя на екран переходять справжні герої нашої доленосної пори. Вони й сформують ідеал епохи. Перемагають – нескорені, враховувати треба – всіх.