«Щедрик»: кілька світлин на згадку

Маргарита Швець

У перший день активної фази російсько-української війни наші ілюзії розвіялись, як дим, нагадавши давню, як світ, аксіому: війна не спить, вона лише спочиває й, враховуючи обставини, навряд чи засне у перспективі. Історія переконує, що жодне покоління українців не проіснувало без протистояння імперіям, і «цей дощ ніколи не скінчиться». Тож, окрім того, що ми маємо всіма силами боротись проти колоніальної залежності, ми повинні ще й зберегти «модель майбутнього» у найважчі для нас часи.

Війна проявляє в душах не лише найганебніші вади, але й найкращу людську рису – солідарність. І хоча вона все одно забирає безліч безцінних людських життів, дії тих, хто захищає їх від загибелі, також мають бути поміченими. Про негучний подвиг звичайної української вчительки, яка пропала в сталінських таборах, але до цього встигла зберегти дітей – своїх і чужих – розповідає фільм Олесі Моргунець-Ісаєнко «Щедрик». Побудований на документальній основі, він був знятий за два роки до війни, але не вийшов у прокат через пандемію. Втім, зарубіжний глядач мав змогу його побачити в рамках проєкту «Дивись українське».

Дія картини відбувається в Станіславі (нинішній Івано-Франківськ, що до Другої світової належав Польщі), в одному будинку, кімнати якого українській і польській сім’ям здає місцева єврейська родина. Класицистична єдність порушується десятьма роками політичної турбуленції: під час окупації радянськими військами з війни не повернеться батько польської дівчинки, радянський режим заарештує і її матір; наступне німецьке нашестя призведе до загибелі батьків у єврейській родині, тоді ж за підпільну діяльність буде закатовано й чоловіка головної героїні; під час післявоєнної реінкарнації радянського режиму загинуть батьки німецького хлопчика – він повернеться в єдиний знайомий йому в місті дім та буде вбитий навіженим гебістом. Жодне «визволення» нікому не принесе щастя: батьки загинуть, а українська вчителька, яка вбереже дітей кількох націй, що складають український народ, за «співробітництво з ворогом» потрапить у радянські концтабори. Вчителька залишиться наодинці зі своєю вірою, однак устигне навчити наступне покоління мелодії, яка вже століття звучить у найвеличніші для людства дні, надихаючи вірою в перемогу добра.

Український «Щедрик» стає головним героєм стрічки. Кожен політичний режим, що з фатальною швидкістю змінюватиме попередній, пропонує вчительці «співробітництво» й свіжий брутально-фальшивий «марш», однак вона залишається вірною витонченій гармонії української щедрівки, яка вчить встановлювати не вертикально-політичні, а горизонтальні зв’язки між людьми, незалежно від їх віри і походження. Написана століття тому Миколою Леонтовичем активна мелодія у натхненному виконанні дітей звучить у картині Олесі Моргунець-Ісаєнко у моменти прийняття героями важливих рішень. І стає сильнішою за будь-яку упередженість та людську агресивність щодо чужої віри та культури. Вона зцементовує долі представників різних націй в цілісну долю українського народу, що його кожен панівний режим прагне роз’єднати, нав’язавши стосунки на «ідеологічній основі».

Вже не вперше актуальну проблему ідеї нашого існування Олеся Моргунець-Ісаєнко ставить нешаблонно й відважно. В ігровому дебюті «Казка про гроші» за повістю Короленка (2018 рік) режисерка намагалася зрозуміти, чому деякі українці мають більшу «грошову залежність», ніж представники етносів, які вважаються «еталоном» такої залежності. Тож дебют не всім сподобався. Формальним приводом для критики послужила певного роду «театральність» кінематографічного почерку режисерки, лубочна естетика кадру, наївність притчових характерів. Звісно, «Казка» не могла задовольнити всіх, адже, окрім «порівняльного аналізу», вона підривала ще й устої ліберальної економіки, невластиві традиційній народній ментальності.

В новій ігровій стрічці режисерка разом з художником Владом Одуденком, чий почерк в кіно вже пізнаваний, художницею з костюмів Яною Нікітенко та оператором Євгеном Кіреєм також «театралізують та стилізують» кадр, фокус уваги спрямовуючи на автентику деталей (снігова пороша заповнює кожен клаптик екстер’єру; старовинні меблі зі своєю «історією» надають неймовірної атмосферності інтер’єру). Скрупульозно витворені декорації сприяють візуальній реалістичності кадру. Окремих слів заслуговують костюми, що пасують героям і багато чого розповідають про кожного з них. І вже неважливо: перенесені вони з документальною точністю на екран з того самого часу чи з «різдвяних листівок», які віддзеркалюють той час, а іншими словами – відтворюють нашу мрію про найкраще, що хотілося б узяти з тих листівок у майбутнє. Через таку «деталізацію» режисерка вкотре хоче привернути погляд українців до найактуальнішого – через минуле, яке акумулюється в старому «сімейному альбомі».

Вишукана й виразна візуальна складова, органічне існування дорослих акторів та дітей у кадрі – вся архітектура «повчальної» картини з нехарактерними для нинішньої комунікації ввічливими людськими стосунками виявляє прагнення покоління до осягнення класичного розуміння безмежної любові, зафіксованої в партитурі «Щедрика».