Олександр Книга: Херсонський театр у час війни

Бесіду веде Альона Мовчан

– Ви були в Одесі, Кропивницькому, нині знову в Києві… Робота на культурному фронті кипить?
–Безумовно, ми намагаємось тримати культурний фронт. У жовтні організували невеликі гастролі з виставою за п’єсою Неди Нежданої «Кицька на спогад про темінь». Це драматична розповідь жінки-переселенки зі Сходу, яка в одну мить втратила все. Нехай ми відвідали всього шість міст України – Кропивницький, Миколаїв, Одесу, Хмельницький, Тернопіль та Івано-Франківськ, – але нам це вдалося.
Я їздив до Одеси на показ «Кицьки» в Театрі юного глядача. Там не тільки підтримав нашу артистку, а й домовився з директоркою театру ім. В. Василька Юлією Пивоваровою про наступні гастролі, тепер вже з нашою новою прем’єрою «Лишатися (не)можна…».
З Одеси вирушив у Кропивницький, де Театр корифеїв святкував 140-річчя і де наш головний режисер Сергій Павлюк випускав виставу за твором Івана Карпенка-Карого «Бондарівна». Домовився, що після Одеси з виставою «Лишатися (не)можна…» ми заїдемо у Кропивницький.

– Тобто колектив театру, що опинився за межами свого міста, нині окупованого, ще й прем’єри випускає! Які саме вдалося реалізувати після 24 лютого?
– Коли з Херсона вирвався наш молодий режисер Євгеній Карнаух, то він разом із акторами, які були у Полтаві, зробив театральні читання п’єси «КОЛОХЕРСОН». Її написав наш артист Антон Лисенко. Показували з 11 по 13 вересня. Тоді ж ми взялися відновлювати моновиставу «Кицька на спогад про темінь», яка в нашому репертуарі з 2017 року.
На той час режисер вистави Сергій Павлюк випускав прем’єру в Миколаєві. Там і вирішили проводити репетиції «Кицьки». Зателефонували акторці, яка виконувала роль Жінки, а та не відповідає… Як з’ясувалося, вона почала співпрацювати з окупантами. Шукали заміну. Ольга Бойцова тоді була у Хмельницькому, але погодилася приїхати у Миколаїв, навіть попри те, що місто постійно обтрілювали рашисти. Домовилися за житло, місце для репетицій, знайшли текст… і тут артистка захворіла на COVID-19 та потрапила у лікарню. Працювали онлайн.
Наживо репетирували всього кілька днів, а вже 27 вересня у Києві у театрі ім. Лесі Українки показали виставу. Відновили виставу «Не плачте за мною ніколи» із Ларисою Кадировою, яка зараз тимчасово базується в Мистецько-культурному центрі ім. Івана Козловського на Хрещатику.
Тоді ж вирішили створити виставу про Херсон. Запросили до Києва артистів, які виїхали з окупованого міста – Руслана Вишнивецького, Євгенію Кірсанову, Олену Пасько. В столиці була Ангеліна Павлюк. Підтягнули наших земляків, які давно проживають у Києві – Валерія Гайфулліна та Василя Чорношкура. Нас підтримала Римма Зюбіна. Я викликав режисера Євгенія Резніченка, й закипіла робота. Починали працювати над п’єсою, яку презентували на «Мельпомені Таврії» – «Незламний Херсон», а завершилося тим, що артисти на сцені розповідають свої особисті історії життя в окупації та виїзду на територію, підконтрольну Україні. Прем’єра відбулася 14 жовтня. Прийшло багато херсонців. Із зали всі виходили зі сльозами на очах…

– Ви згадали про «Мельпомену Таврії» [1]. Фестиваль відбувся попри все! Який був формат, скільки учасників?
– Виїхавши з Херсона, я вирішив: фестиваль має відбутися у заплановані дати – з 10 по 19 червня! Попросив директора Львівського театру імені Заньковецької Андрія Мацяка допомогти зібрати представників з театрів Львова. Вони всі прийшли. Штаб-квартиру 24-ї «Мельпомени» зробили у Львові. Вирішили, що кожен львівський театр у межах фестивалю показує на своєму майданчику одну виставу, а я підключаю всіх друзів в Україні та за кордоном. Лозунг фестивалю: «"Мельпомена" – голос Херсонщини». Всі театри-учасники мали говорити про Україну, про незламних людей Херсонщини, запрошувати на вистави тимчасово переміщених, збирати кошти на підтримку нашого колективу.
Я не очікував, що буде 64 театри, 34 міста, 11 країн світу: Україна, Португалія, Чехія, Польща, Туреччина, Грузія, Німеччина, Румунія, Франція та вперше – Японія і США! «Мельпомену Таврії» навіть приймав французький «Festival in Extremis»! Фестиваль тривав майже два місяці під гаслом: «"Мельпомена"» – нестихаючий голос Херсонщини».

– У червні вас переобрали головою Євразійської театральної асоціації. А вже восени ви відвідали Міжнародний театральний фестиваль у Малтепе в Туреччині. Розкажіть про це.
– Влітку відбувся театральний фестиваль у Грузії. Туди театр Куліша мав привезти виставу, яку в нас ставив грузинський режисер Каха Гогідзе, – «Криваве весілля». Планували гастролі Грузією, навіть спонсора знайшли. Але… Я довго сумнівався у доцільності поїздки, та наважився – Васо Чігогідзе запросив у склад журі, окрім того, я мав бути присутнім на Асамблеї Асоціації. На ній одноголосно переобрали мене на другий термін. Із 6 по 9 жовтня у Малтепе вчетверте відбувся Міжнародний театральний фестиваль під егідою ЄТА. Там я був головою журі. Наш театр також мав виступати з виставою «Лавина» за п’єсою Тунджера Джюдженоглу. Я пообіцяв: після війни ми її привеземо.

– Багато світових організацій накладає санкції на країну-агресора. Чи ввела їх Асоціація?
– У фіналі вистави, яку привіз португальський театр, виходять на сцену політики з різних країн – Ангела Меркель, Еммануель Макрон, Кім Чен Ин та путін. І уявіть, коли артисти зняли маски, мене викликали на сцену і вручили голову путіна – нашого головного ворога. Щодо санкцій – ми ввели свої обмеження: до членства Асоціації не приймаємо театри країни-агресора, також вирішили обмежити використання творів російських авторів.

–Не всі співробітники театру Куліша виїхали з окупації – у Херсоні залишилося 70 театралів, які не почали співпрацювати з окупантами та чекають на ЗСУ. Але є й колаборанти. Чи багато їх?
– Дякувати Богу, небагато – 23 із 250 співробітників. Найбільше обурює, що люди, яких підтримував, яким довіряв, зрадили твою довіру. Ну, ти ж працював на країну, на державу, отримував державні нагороди – і потім все перекреслив… Їм прощення нема, і не буде ніколи.

– Серед колаборантів є народні та заслужені. Які заходи щодо них вжито?
– Коли зрада стала очевидною, ми поставили питання, щоб зняти з Ружени Рубльової, Євгена Гамаюнова, Ірини Бордюг, Олега Натяжного та Валерія Шелудька державні нагороди. Проте, звернувшись до уповноважених органів, з’ясували: в Україні немає закону, який позбавляє звання!
Ми звільнили їх з роботи, проте зняти почесне звання – справа тривала: треба робити через суд. Ми будемо порушувати це в юридичному порядку, і їх позбавлять звань.

– Які маєте творчі плани? Чи готує театр нові прем’єри?
– Це ж запалює: коли ти одну прем’єру здаєш і бачиш, що це потрібно, виникає ще більше бажання працювати. Зараз наші режисери вирішують, що випускатимемо далі. Але, як у мирні часи, 15 прем’єр за рік не потягнемо – все впирається у фінансування. Маю надію, що театр підтримає Український культурний фонд. А, з іншого боку, Херсон рано чи пізно звільнять, і ми поїдемо додому.

– Що першим зробите після звільнення Херсона?
– Наступного ж дня покажемо виставу! У нас є: «Кицька на спогад про темінь», «Не плачте за мною ніколи…», «Лишатися (не)можна…». Та ми ще й винні херсонцям! До війни у нас були на місяць продані вистави, тому треба думати, як відновлювати репертуар із урахуванням того, що будемо замінювати колаборантів. Ось над цим і працюємо.

29 жовтня, 2022.