Вухо: чеське свідчення. Образ системи

Лариса Наумова

Зав’язка фільму «Вухо» [1] Карела Кахині цілком відповідає містичній оповіді чи детективу. Подружжя приїздить на службовій машині додому після урядової вечірки. Машина їде, а вони залишаються вдвох на напівтемній вулиці перед власним будинком. Ні він, ні вона не можуть знайти ключі від хвіртки. В кінці вулиці з’являється машина, що виринає в темряві з вимкненими фарами, ніби демонстративно виїжджає на освітлену частину дороги і зникає вдалині. Людвику, чоловікові, доводиться перелазити через паркан будинку, щоб через підвал потрапити на кухню, де мають бути запасні ключі. Дружина Анна тим часом з’ясовує, що хвіртка відчинена. Людвик виявляє, що в будинку відсутнє світло. Він підозрює, що хтось викрутив запобіжники, та спроби увімкнути освітлення марні. Ні світло, ні телефон не працюють, хоча у сусідньому будинку світло горить на всіх поверхах, попри пізню пору.

Ключ він не знаходить, зате помічає його встромленим у двірний замок зсередини. Вхідні двері відчинені, хоча Людвик їх перевіряв, і вони були зачиненими. Подружжя нарешті потрапляє до будинку. Пізніше виявляється, що і двері чорного ходу відчинені. Звичайно, це син-школяр, бешкетник, навіщось повідчиняв усі двері і хвіртку, взяв зі звичного місця запасні ключі. І він отримає належне від Людвика зранку, коли прокинеться.

Похмура і таємнича атмосфера будинку створюється завдяки темряві у світлі свічок. Водночас це створює містичне, моторошне відчуття небезпеки, напруги, зловісності. Якась незрозуміла загроза, спершу відчутна на рівні інтуїтивному, несвідомого передчуття, багато в чому схожого на химерне марення.

Режисеру вдається мінімальними засобами досягти максимальної напруженості. Спершу містична, історія потрохи набуває реалістичних, імовірно, ще страшніших обрисів. Флешбеки вечірки жорстко і однозначно стверджують обставини зображуваної реальності: це ХХ століття. Післявоєнна Чехословаччина з суворо регламентованими міжпосадовими стосунками у середовищі чиновників вищого рангу, з життям, контрольованим StB[2]. Виявляється, що герої живуть у задушливій атмосфері нагляду. Людвик – заступник міністра, працівник вищої владної ланки, пі-дозрює, що в його домі ведеться прослуховування. Вони з дружиною давно не говорять на політичні теми у вітальні й у кімнатах, дозволяють собі нетривалу відвертість лише на кухні.

З ними у будинку мешкає хтось абстрактний, кого Анна іронічно називає «Вухо». Вона ніби не така обережна і боязка, як Людвик, відверто і навіть якось відчайдушно іронізує над страхами свого чоловіка. Дозволяє собі фамільярно звертатися до того іншого, і навіть інколи спеціально щось йому повідомляти. Назагал чомусь не прийнято говорити навіть про звичне життя президента. І вона, порушуючи цей протокол, зухвало кричить у темну кімнату: «Слухай, Вухо, товариш президент став дідусем…»

Урядова вечірка, з якої приїхало подружжя, спливає у свідомості чоловіка. Хтось уникає розмови з ним про його начальника, хтось повідомляє, що міністр, який мав би бути на святі, вже заарештований. І Людвик, одним з останніх дізнаючись цю новину, фізично відчуває, як скупчуються хмари і над його головою. Задушлива атмосфера свята вихоплюється окремими образами. Це і відверте підлабузництво перед престарілими російськими генералами, яку б дурницю вони не верзли. Вони ж відчувають себе на вечірці повноправними хазяями: зверхньо звертаються до присутніх. Це і блазнювання перед вищими за посадою. Часто лунає російська мова як ознака певного статусу, як мова зверхності і безпідставної самовпевненості. Вечірка перетворюється на відверту демонстрацію власних амбіцій для одних і на приниження й блазнювання для інших. Чи то так видається Людвику, перейнятому арештом міністра?

Чоловік виключений із цього середовища, демонстративно осібний, непричетний, чужий. Прояви реальності, у якій він мусить жити і працювати, йому огидні й мерзенні, та він не може нікуди подітися, не може захистити ні себе, ні дружину. Вона ж не обмежує себе у вживанні алкоголю, і під час загального збудження, серед інших жінок, вбраних у вишукані вечірні плаття, одягає на голову химерний капелюшок, зроблений з газети. Дуже символічно: газета як матеріал для блюзнірських капелюшків на бенкеті державного рівня.

Серед гостей відчутні «чоловіки у цивільному». Те, як вони говорять, як дають поради Людвику, розмовляють з іншими, досить високопоставленими гостями, з якою вульгарною простотою поводяться, свідчить про їх місце і статус. Вони, маленькі сірі люди, тут відчувають себе впевнено і спокійно. Зрештою, вони відчувають себе впевнено будь-де: в садку Людвика і Анни, в їхньому будинку...

Чоловіки у цивільному, у просторих плащах, заклавши руки у кишені, ходять навколо знеструмленого будинку Людвика і Анни, зривають городину. Хазяї ж принишкло спостерігають за ними з вікна другого поверху. Здається, ці люди навіть навмисно виявляють свою присутність, бо цілком впевнені у собі і знають, що хазяї не посміють видворити їх. Вони так само безцеремонно демонструють свою присутність усюди. Ніби дають зрозуміти, що за відсутності господарів іще кілька годин тому вільно ходили їхніми кімнатами, поки службове авто возило Людвика і Анну колами по місту… І раптом, ніби моментально, все завершується. Вони виходять за хвіртку, сідають у машину і їдуть. Демонстративно. В будинку з’являється світло, вмикається телефон.

«Вухо» – камерний фільм, задуманий як інтимна, навіть мінімалістична психологічна драма, що розгортається між Анною та Людвиком у день річниці їхнього подружнього життя. Події відбуваються протягом вечора і ночі. Хоча в центрі оповіді двоє персонажів, весь час мається на увазі узагальнене «Вухо», що незримо присутнє між ними. Вирватися й уникнути цієї присутності неможливо.

Обставини життя подружньої пари вимальовуються як трагічний конфлікт існування під вишуканим психологічним тиском. Людвик мусить бути готовим до будь-якого розвитку подій: арешту і ув’язнення, зміщення з посади[3].

За час оповіді Людвик змушений спершу палити в унітазі важливі документи, що якимось чином можуть становити для нього загрозу; збирати речі з упевненістю, що приїхало StB його заарештувати; пиячити з працівниками StB, своїми знайомими, у власному домі... Зрештою, віднайдення прослуховуючих приладів у будинку стає останньою краплею. Людвик зважується на самогубство. Та й воно виявляється неможливим. Не через те, що втручається дружина. Анна поки збагнула, що збирався зробити Людвик, втратила забагато часу. Йому перешкоджає те, що хтось, ніби передбачивши цей крок, завбачливо спорожнив магазин його зброї.

Таким чином, пройшовши усі можливі кола пекла за одну ніч, Людвик дізнається про призначення на посаду міністра, на місце ув’язненого колишнього керівника. Ні сам Людвик, ні Анна не можуть зрозуміти причину такого рішення, адже почуте Вухом, як вважають вони, аж ніяк не могло залишитись непоміченим. Подружжя у розпачі. Людвик на гачку. Його посада – це щоденна катівня, ще більший тиск під прицілом StB.

Це – фільм про особисту трагедію, і водночас, певним чином, своєрідний «детектив» чи квест. З огляду на тему, а також на обрану автором камерність, деталі тут мають важливе значення. Наприклад, навіть не те, що Людвик знаходить прослуховуючі пристрої, а те, як і де вони розміщені: на цілком помітних місцях, розкладені і прикріплені там, де їх менш за все очікували хазяї: на кухні, у ванній, у туалеті. Схоже, розміщені недавно. Можливо, під час міністерської вечірки. Чи, можливо, жучки встановив хтось із тієї нетверезої компанії чоловіків, що зайшли до Людвика під приводом повернення загублених ключів від будинку. Такий самий психологічний квест спілкування Людвика з колегами по роботі, з сірими «чоловіками в цивільному», коли людина, доведена до максимального психологічного напруження, намагається зрозуміти свої шанси на виживання, вловити натяк, який би прояснив ситуацію, можливі небезпеки, став би ключем до виходу з цього кута. Весь час постає питання про серйозність підозр, про підстави передчуттів головного героя. Ситуацію ускладнює неможливість зрозуміти, чи справді існує загроза, чи тільки уявляється...

Зйомки фільму були завершені в 1970 році, та через заборону цензури на широкий екран стрічка вийшла лише 18 жовтня 1990-го. Чимало прикмет фільму вказує, що дія відбувається у 1950-і роки, в повоєнній Чехословаччині. Якраз з огляду на воєнні дії в Україні, які чи то вже переросли, чи прагнуть перерости у ІІІ Світову, ця важка ретроспекція своєчасна, навіть актуальна і рефлекторно-необхідна. Що дає досвід фільму? Він дає розуміння реальності радянського життя. Не прикрашеного, такого, яким пропагують його зачаровані радянськими спогадами (чи, можливо, отриманими коштами?) «звичайні» ютубівські блогери або автори численних фейсбуківських постів про те, як було добре в СРСР. Система пам’ятає свою міць і силу, масштабну могутність. Досі багатьох не залишає у спокої... На часі зрештою усвідомити і прийняти цей досвід у цілісній формі. З радянськими принципами економіки і політики, цензурою, жорстокими кривавими гаслами і їх практичною реалізацією, в’язницями, катівнями, ГУЛАГом як найвищим «досягненням» цієї озвірілої у своїй ненависті до власного народу, чи то населення, системи, з КДБ, діяльність якого розширилась за межі країни, чим принесла і в інші землі страх, розбрат, жорстокість, смерть... Це пам’ять людей, які, переживши, не зможуть забути. Незнання уже неможливе.