«Душа опришка»: нереалізовані задуми

(Фрагмент)

Від редакції: Пропонуємо фрагмент дослідження, присвяченого творчості Івана Миколайчука, яке готується до друку в редакції журналу «Кіно-Театр». Миколайчуку вже присвячено кілька книг, видано його сценарії (2008) та фотоальбом «Магія любові». Але творчість, та й особистість, актора, сценариста, кінорежисера – це невичерпна скарбниця, тому досліджень, йому присвячених, не може бути забагато.
У своєму дослідженні Ольга Ямборко зупинилася на нереалізованих задумах Івана Миколайчука, зокрема, пов’язаних з найбільш контраверсійними характерами. Витоки цієї теми і її тяглість авторка простежує через усю творчість Миколайчука.

Звернення Івана Миколайчука до повісті Гната Хоткевича має особистісні мотиви й тим цікаве, що ґрунтується на своєрідному діалектичному протиставленні «Камінної душі» і «Тіней забутих предків». Ідеться про символічне повернення у Криворівню, адже обидві повісті зародилися тут, і події, описані в них, також тут відбуваються. Тут зійшла зірка ліричного героя Івана Миколайчука, і там само з’явився шанс взяти нову висоту – втілити на екрані його антитезу. Серцевиною обох повістей є кохання, однак, якщо «Тіні» – про Любов-розлуку, то «Камінна душа» – вже історія про Любов-ненависть гуцульського опришка. Саме цю лінію взято за основну в інтерпретації авторів сценарію «Камінна душа» 1969 року у збиток соціальній проблематиці літературного першоджерела. «Тіні забутих предків» і «Камінну душу» пов’язує й та обставина, що їх творцями є письменники з Лівобережної України, на котрих Гуцульщина справила неабияке враження, їм вдалося його обґрунтувати завдяки вивченню цього краю та свіжим поглядом органічно й переконливо відтворити у своїх текстах.

Гнат Хоткевич розкрив причини виникнення опришківського руху на прикладі долі Дмитра Марусяка – ґаздівського сина-одинака, якого стараннями односельця і суперника в коханні Юрка забирають до війська. Марусяк тікає звідти, опиняється поза законом і приєднується до лісового братства – стає опришком, а згодом отаманом ватаги. Його кохана Катерина вінчається з нелюбом Юріштаном – так іменують Юрка після призначення отаманом пушкарів. У цій історії раптом з’являється ще один поворот – попадя Маруся, яку зваблює Дмитро Марусяк та бере з собою до лісу. Романтична пелена незабаром спадає, і вагітна Маруся шукає спосіб втекти від такого життя, тим паче, що зазнала наруги сама і стала свідком збиткування Дмитра над його коханням – Катериною.

Після того Катерину до смерті привселюдно заб’є її чоловік. Опришки як частина культури Гуцульщини широко змальовані у тамтешньому фольклорі. На пару з романтизованими образами легендарних постатей і їхніх звитяг, у цих текстах зустрічаються й доволі об’єктивні характеристики важкої вдачі лісових братчиків. З таким фольклором був знайомий Іван Миколайчук – фактично урожденець буковинської Гуцульщини, випускник Чернівецького музичного училища, театру-студії Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської, Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, який упродовж всього свого життя проявляв жвавий інтерес до фольклору. Не секрет, що він сам і його дружина Марія досліджували та записували фольклор, дещо з пісень опришківської тематики потрапило у репертуар Марії Миколайчук – солістки хору ім. Г. Верьовки і тріо «Золоті ключі».

Побутові деталі, описані у такому фольклорі, допомогли б Миколайчуку в роботі над роллю Дмитра Марусяка. Не склалося. Однак ця історія мала розвиток у наступному сценарії: мотиви «Камінної душі» лягли в основу «Білого птаха з чорною ознакою». «Білий птах з чорною ознакою» – перегукується з біографією самого Івана Миколайчука. Тут і рідна Буковина під румунським чоботом – напередодні ІІ Світової війни, і багатодітна сім’я Дзвонарів, і мати, змальована з Катрини Николайчук, і брат Юрко у кадрі, а основне – легенда про лелеку, яку Іван Миколайчук «знав з дитинства і керувався нею у кожній ролі» [1]. Обоє Миколайчуків, разом з Богданом Ступкою, назавжди запам’ятаються глядачам «Білого птаха» як тріо старших братів-Дзвонарів, що конкурували за кохання доньки сільського священника Дани, а з початком війни розійшлися у своїх життєвих дорогах. Так само нереалізованим залишиться намір Івана Миколайчука зіграти роль Ореста, який став повстанцем і котрому Дана віддала своє кохання. Цю роль отримав Богдан Ступка, завдяки якій відбувся його тріумфальний дебют у кіно. «При всьому тому, – скаже згодом (у 1971 році – О. Я.) Іван Миколайчук, – я хотів грати Ореста... Звичайно, Богдан Ступка прекрасно виконав цю роль... Однак ту філософію, яку я хотів грати, зрозуміло, не можна було примусити грати цього актора, бо він має інше рішення, інший характер... <...>

Якого дідька заборонили мені грати Ореста?! Які в них були підстави казати, що мовляв, ти актор хороший, але цю роль не гратимеш, бо перекриєш усіх героїв?...» [2] Кінематографічне керівництво розгледіло очевидні ідеологічні ризики для фільму й відмовило Миколайчуку в його намірі втілити Ореста, тож перед глядачем він постав в образі Петра – комуніста, до загибелі якого доклав руки рідний брат Орест.

Генеза «Білого птаха з чорною ознакою» сягає сценарію «Камінної душі», позаяк в обох історіях винесено у значенні вузлових сюжетів авантюрне кохання опришка / повстанця і попаді / доньки священника. Орест Дзвонар є відбитком Дмитра Марусяка, адже виписаний так само особою-стихією, що більше керується інстинктами, ніж ідейними мотивами чи переконаннями. «Чому я хотів грати в «Білому птаху» Ореста? – наголошує в інтерв’ю Віталію Борщову Іван Миколайчук. – Я мав на увазі показати, що в ньому все є для добра, для того, щоб він сам це зло визбирував... Але величезні катаклізми світу зупинили і перевернули все його життя в абсолютно інший бік, – і в цьому трагедія велика <...>. Так, він також білий птах, але з чорною ознакою. І вона може перерости в цільного чорного птаха... з білою ознакою» [3]. Аналогічний мотив звучить і в «Камінній душі», коли Дмитро Марусяк сумно зітхає і говорить: «Так і моє життя... Доки не ступив на цесу доріжку, був от ік цес камінь, тихий. Кривди нікому бих не робив.

Мож було мене зупинити. А тепер – ха-ха. Заланцюгував си у цес талан гіренький. Де ж си поверну?» [4] Якщо точкою неповернення для Марусяка було підступне вбивство чоловіка його любаски – Андрія Срібнарчука, то для Ореста Дзвонаря – свого брата Петра. Схожими є й останні акорди життя обох героїв: люди їх цькують, як хижих звірів. Любов і Ненависть у канві цих драм – сили тяжіння, взаємодія яких хоч і дає шанс «чорному птаху з білою ознакою» стати «білим птахом з чорною ознакою», але врешті є фатально передбачуваною.

Миколайчук-актор відчував по-своєму цю боротьбу в душі опришка, волів оживити її на екрані аж так, що цим наскрізно пронизана його творчість у симбіозі з життєвою біографією. Втім, (не)втілений Миколайчуком на екрані погляд Дмитра Марусяка чи Ореста Дзвонаря навічно залишиться емоцією-загадкою Митця – його нездійсненним задумом.

Ольга Ямборко