Енергія, пов’язана зі здійсненням творчого акту

Людині, обізнаній з історією театру, відоме ім’я видатного теоретика цього виду мистецтва Антонена Арто. Француз грецького походження, він починав як письменник і критик, а в театральному мистецтві залишив помітний слід як теоретик і як практик. Арто писав драми, ставив п’єси, грав у театрі, його можна побачити в кіноролях у стрічках Карла Теодора Дрейєра і Фріца Ланга.

У 2021 році в українському перекладі вийшла, напевно, найвідоміша його теоретична робота – збірник есе «Театр та його двійник», що містить як його маніфести, так і декілька мистецтво-знавчих есе та п’єс.

Антонен Арто був непересічною особистістю і прожив цікаве життя, у якому творчі успіхи чергувалися з організаційними провалами, утисками цензури, психічними розладами та наркозалежністю.

Він критикував драматичний театр, який називав психологічним – звинувачував його у зашкарублості та нежиттєвості і прагнув зруйнувати його кліше, зокрема, додавши елементи екзотичного балійського театру. Кульмінацією його атаки на психологічний театр стала концепція «театру жорстокості», проголошена у маніфестах. Цей театр наближався до містичного ритуалу та не визнавав класичних форм і сюжетів. Межі сцени руйнувалися, і глядач ставав учасником дійства поряд із акторами.

Ідеї Антонена Арто рідко втілювалися в повному обсязі через свою радикальність, але опосередковано він вплинув на сучасний театр, включно з театром, названим ним «психологічним». Чим є центральне поняття його теорії – «жорстокість», і чому він назвав свій театр саме так? Звичайно, Арто був безкомпромісним у своєму баченні сценічних творів, як в роботі з акторами, так і в донесенні ідей до глядачів, але «жорстокість» як поняття теорії не має стосунку до буденної людської жорстокості. Для французького теоретика театру – це енергія, пов’язана зі здійсненням творчого акту, знищенням старих і створенням нових виражальних форм та життям, протиставленим небуттю загалом. Епатажний і декадентський Арто кидав виклик сучасному йому суспільству, але його навряд чи можна звинуватити в моральному нігілізмі.

Загалом, ідеї Антонена Арто глибоко закорінені у філософську метафізику. І «жорстокість» як поняття схожа на різновид «субстанції», яку шукали грецькі натурфілософи та про яку точилися суперечки у середньовічних теологів. Форма відсилає до поглядів Аристотеля. Арто говорить про театральну мистецьку форму, але також про загальний контекст життя. Його критику класичної форми насамперед спрямовано на залучення цього життєвого контексту в мистецтво. Естетична теорія поєднується з метафізичною. Магія і містика, ритуал і є той самий «двійник» театру, до якого треба наблизити це мистецтво, щоб віднайти нові ідеї.

Іншим важливим поняттям, над яким розмірковував французький теоретик, є хаос. Хаос є водночас силою, яка дає творчий поштовх митцеві, і руйнівною темною силою, яка несе загибель та руйнацію. Хаос небезпечний, але необхідний. Психологічний театр втрачає в життєвості через те, що перестає виражати хаотичні сили, а театр жорстокості повертається до цього джерела завдяки знищенню застарілої форми та застосуванню схеми магічного ритуалу. Форма виражає, але накладає обмеження, тому потрібно руйнувати старі форми та шукати нові. Висловлюючись філософськими термінами, хаос та форма пов’язані діалектично.

Праця Арто є знаковою для історії та теорії театру, і її вихід у якісному перекладі на наших теренах є непересічною подією. Навряд чи його ідеї сумісні з українським театром кінця ХІХ століття, але існують культурологічні праці, де порівнюють Антонена Арто та Леся Курбаса. У 2002 році Тетяна Лисенко опублікувала в журналі «Слово і час» статтю «Нове філософське бачення театрального мистецтва: сюрреалістичний "театр жорстокості" Антонена Арто і "молодий театр" Леся Курбаса», у якій проаналізовано подібність у творчих підходах двох митців. Це свідчить про значення ідей Антонена Арто для української культури на шляху пошуку нових форм та ідей.

Ярослав Петік