Українське кіно-2022

Чим став цей рік?

Цей рік для українського кіно був, безперечно, одним із найскладніших за всю його історію. Та можна сказати, що українська кіноспільнота випробування витримала. Найголовніший показник тут – продовження кіновиробництва (звісно, в менших масштабах). Попри воєнні дії, тривали роботи над початими до війни стрічками (анімація «Мавка. Лісова пісня» Олександри Рубан і «Малевич» Дарії Онищенко). Фільми виходили у прокат: до 24 лютого глядачі мали змогу подивитися «Стоп-Земля» Катерини Горностай і «Носоріг» Олега Сенцова, після – «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич, «Снайпер. Білий ворон» Мар’яна Бушана, «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, «Максим Оса: Золото Песиголовця» Мирослава Латика, «Обмін» Володимира Харченка-Куликовського, «Клондайк» Марини Ер Горбач...

Війна не стає на заваді фестивальній промоції нашого кіно. Ще до вторгнення «Клондайк» здобув нагороду за найкращу режисуру на фестивалі Sundance – символічна перемога, що стала просто-таки передбаченням кінематографічного (і не лише кінематографічного) року в Україні. Потім нагорода в Локарно за найкращу жіночу роль Анастасії Карпенко («Як там Катя?»), взяли участь у Каннському МКФ «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука і «Бачення метелика» Максима Наконечного. Перелік далеко не повний.

Українські фільми не лише їздили по закордонних фестивалях, українські кінофестивалі також відбулися: одні – за кордоном, інші – в онлайн- чи змішаному форматі.

Варто зазначити: завдяки увазі всього світу до України перед нашою культурою, і кіно зокрема, відкриваються широкі можливості. Наскільки повно наші фільмарі зможуть використати цей потенціал – покаже час. Але вже зараз можна говорити, що гаряча цікавість до України і низка показів українського кіно за рубежем стала важливою складовою вітчизняної «культурної дипломатії».

Окрема тема – документалістика. Унікальність нинішньої війни полягає, зокрема, в безпрецедентному її висвітленню різноманітними медіа, в безперервній фіксації, завдяки чому багато що ми дізнаємося буквально в режимі реального часу. Звідси – й огром хронікального по суті матеріалу з перших рук, передусім відео бійців, що не лише показують подію, а й стають авторефлексією її учасників і вершителів; це не професійне кіно, але окремий хронікальний жанр, що вартий уваги і згадки. З’явилося й ігрове кіно, створене бійцями ЗСУ («Українські Воєнні Історії»), що також є цікавим кінофеноменом. Професійне документальне кіно продовжує опановувати багатий воєнний матеріал, використовуючи все ширше коло джерел; тут можна згадати «Йди за мною» Любомира Левицького, де було використано відео з бойового дрона. Показово, що саме документальний фільм, «Будинок зі скалок» (реж. Сімон Леренг Вільмонт, копродукція Швеції, Фінляндії, Данії й України), буде боротися за «Оскара».

Але, звісно, нинішній рік – це рік не лише моральних і професійних перемог. Передусім, природно, спадає на думку скандал із «реорганізацією» Довженко-Центру (ситуація надто відома, щоб зупинятися на ній докладніше); зазначимо також, що це лише найпомітніший випадок, дуже характерний для нинішньої влади. Скільки лишилося непоміченим невтаємниченому оку – можна лише здогадуватися... Згадаємо й обурливу історію з нашумілим фільмом «Маріуполіс 2» Мантаса Кведаравічуса, вдова і співавторка якого Ганна Білоброва стала жертвою недоброчесних продюсерів. Культурне мародерство, і на особистісному, і на інституційному рівні, лишається однією з основних загроз для кіногалузі.

Війна як вікно можливостей – те, чим став цей рік для українського кіно. Це і певні обмеження, рамки: особиста небезпека для кінематографістів, ускладнені можливості для зйомок, проблеми з фінансуванням, кінематографічне керівництво, що мало дбає про галузь, а місцями і шкодить... Це і нові можливості, передусім безпрецедентна відкритість і симпатія до України багатьох країн світу. А отже – і нові партнерства, обмін досвідом, і потенційні майданчики для кінематографічної репрезентації України, і, звісно ж, грошова підтримка проєктів. Але найперше – це нова оптика України: на нас вперше глянули уважно, зблизька, і тому дуже важливо, щоб кінематографісти створили адекватну репрезентацію нашого суспільства. Це зерна, закладені 2022 роком; плоди його будемо бачити й аналізувати вже в роки наступні.

Анастасія Канівець