«Духовна репарація»: «Старосвітські дідичі» Миколи Гоголя

Вікторія Котенок

Національний центр театрального мистецтва Леся Курбаса, на сцені якого мають можливість грати різні театральні колективи, восени поновив покази вистав. І однією з листопадових прем’єр стала лірична комедія «Старосвітські дідичі» за повістю Миколи Гоголя. Це копродукція Центру Курбаса, Львівського гарнізонного будинку офіцерів і Мистецького об’єднання «Скарбонка» [1]. Поставлена режисером Тарасом Жирком, вона є першою частиною проєкту «Духовна репарація»: театральні діячі України, у зв’язку з останніми подіями в Україні та світі, об’єдналися з метою відстояти і зберегти для України суперечливі або вкрадені у неї постаті. Першим став Гоголь, у планах – Ілля Рєпін та Антон Чехов. Над втіленням «Старосвітських дідичів» працювали львівські актори Леся Бонковська, Ігор Гаврилів, Юрій Чеков, Борис Лобода (голос), а також Анна-Марія Шепетюк, яка є автором відеоживопису. Наприкінці серпня виставу показали у Львові, у Будинку офіцерів, а в листопаді – у Києві.

В основі вистави – однойменна іронічна повість Миколи Гоголя, яка стала першою із циклу «Миргород». Вона розповідає про українське подружжя Товстогубів – Пульхерію Іванівну (Леся Бонковська) та Афанасія Івановича (Ігор Гаврилів), про їхнє зворушливе, ніжне кохання і відданість одне одному. Вони були дідичами – заможними поміщиками, які володіли великим господарством і прожили, як кажуть, душа в душу. Життя їхнє було тихим, спокійним і безтурботним. Оскільки Бог не дав їм дітей, то всю свою турботу вони зосередили один на одному. Вони щедро пригощали і приймали гостей, які до них заїжджали, не звертали уваги на постійні обкрадання з боку управителя, лакеїв і дворових дівчат (бо земля завжди гарно родила і добра було більш ніж достатньо), все життя зворушливо зверталися один до одного з повагою на «ви».

У цій повісті Гоголь з неабияким щемом і поетичністю описує красу українського села, те, що оточує будинок дідичів (дерева, пташки, трави), господарство з безкрайніми полями і різними свійськими тваринами, хату, пронизану ароматом запашних сушених трав, грибів і солодким ароматом повидла, пастили, желе, в якій кожні двері мають свою особливу партію скрипу-співу. Режисер усі ці прозові описи вклав в уста самих акторів, які з такою ж самою ніжністю і захопленням намагаються змалювати те, що оточує їхніх героїв, а також їхнє мирне-щасливе життя, лад і взаєморозуміння. Доповнюють їхні розповіді живописні картини, які проєктуються на заднику, та музично-звуковий супровід.

А ще, щоб вповні відчути і насолодитися цією ідилією, режисер додає до повісті Гоголя свою передісторію про сучасне подружжя (грають ті ж актори), яке так один одному обридло, що старі хочуть чим швидше продати спільну квартиру, поділити гроші і роз’їхатися. Для цього вони наймають Рієлтора (Юрій Чеков), який має у цьому ділі допомогти. Натомість він радить їм свою «батьківщину» (так колись називали житло у селі) привести до ладу, бо ніхто її у такому стані не купить. Подружжя починає ремонт, продовжуючи гризтися і дорікати один одному.

Тим часом по радіо диктор (голос Бориса Лободи) починає розповідати повість Гоголя «Старосвітські дідичі». Подружжя прислухається до слів, припиняє сварку і, зазираючи у велике старовинне люстро, потрапляє у минуле. Очевидно, рієлтор, який схожий на автора повісті, вирішив дати цьому подружжю другий шанс. Аби воно могло переосмислити свої стосунки, змінити ставлення до життя і світу, який їх оточує.

Найбільш зворушливою у виставі є сцена, коли Пульхерія Іванівна зрозуміла, що скоро помре. Вона спокійно, з турботою і ніжністю усім дала настанови, як і де її поховати, як після її смерті доглядати за чоловіком. Коли її не стало, чоловік втратив жагу до життя і п’ять років не міг забути дружину: плакав, печалився, запустив господарство. І одного дня відчув, що Пульхерія має за ним незабаром прийти. Посвітлішав, утішився. Розказав з таким самим спокоєм і ніжністю у голосі, щоб поховали його поруч з жінкою. В кінці актори беруться за руки і разом ідуть за куліси. Ця сцена викликала неабиякий щем у глядачів, які не могли стримати сліз.

Вистава «Старосвітські дідичі» Тараса Жирка має на меті не тільки утвердити Гоголя як українського письменника, якого «приватизував» свого часу ворожий сусід. А й майстерно змальовує багату і родючу землю, на якій ми живемо з давніх часів, вчить її любити і берегти. А ще показує, які добрі, сповнені любові стосунки були в українських родинах, яким щедрим і гостинним повсякчас був наш народ. Тому радить цінувати один одного, особливо нині, в час війни, триматися разом і бути відданими своїй батьківщині.