«Кар’єра, яку не спинили»

Ангеліна Велика

Під кінець року у театрі імені І. Франка відбулась прем’єра вистави «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити», за відомою політичною п’єсою Бертольда Брехта. Постановка Дмитра Богомазова змушує нас задуматись над питанням природи влади, тиранії, тоталітаризму та диктатури. Сьогодні, коли в Україні йде війна, ця п’єса набула нових гострих сенсів.

П’єса-памфлет задумана Брехтом ще 1935 року, коли письменник був у вимушеній еміграціїі в Штатах. Автор закінчив роботу над текстом аж у 1941 році у Фінляндії. То був час, коли нацистська Німеччина вже майже захопила Європу – світом ширилася масштабна кривава війна, і Брехта тоді цікавила тема злету «фюрера» як гангстера, виродка та лиходія. Письменник висміював тирана, показував, що насправді це лише цинічний і безжальний бандит, який нахабно захопив владу.

Дія у виставі відбувається на палубі великого корабля, що впевнено тримається обраного курсу, попри бурі та непогоду (сценографія Петра Богомазова). Неугодних та незгодних з обраним напрямком – цинічно викидають за борт. Гангстери шугають по судну, висять на тросах, немов хижі кажани, пробиваються з-під палуби, як щури, вилазять з усіх щілин. А яскраво-червона піч миттєво перетворює у прах тіла опозиціонерів і ворогів Артуро.

Музичне оформлення додає експресивності, яскравості та динамічності дійству. Оживляють і дарують драйв зонги у виконанні Оповідача – Михайла Кукуюка. Актор з’являється щоразу з оркестрової ями, немов з морських глибин, і дотепними текстами моралізує суспільство, викриває істинну личину героїв, засуджує, висміює, провокує.

Артуро Уї грає Віталій Ажнов. Його герой – непоказний, кострубатий холерик, котрий з дрібного шахрая поволі перетворюється на всемогутнього гангстера. За допомогою злочинного оточення, корупції, залякування слабких, зрадництва та сили він поволі підкорює собі усе місто. В образі величного вожака криється сірий, непоказний невдаха. Актор вдало поєднує смішні і химерні риси свого героя.

Чи схожий Артуро на Гітлера? Можливо, тільки зовні: охайно зачесане волосся з рівним проділом набік та вуса – дещо нагадують одіозного «фюрера». Проте ми помічаємо схожість героя з не менш відомим нашим сучасником – Путіним. Артуро неодноразово цитує «крилаті вислови-цитати» сумнозвісного диктатора, але прямих ознак схожості з ним у героя немає. Виходить, що Артуро у виконанні актора Ажнова ні на кого не схожий. Проте, здається, він уособлює в собі риси всіх диктаторів минулого століття водночас. Адже кожен з них – і Гітлер, і Сталін, і Мао Дзедун, і Кім Ір Сен – насправді ніколи не був схожий на себе, ховаючись за чимось іншим, більшим, протилежним їх ньому нутру. Створюючи ідеальний образ вседержителів, кожен з них лише майстерно ховався за маскою-ширмою: фашисти, наприклад, заперечували і боролися з фашизмом, прикидаючись миротворцями та визволителями.

А наш Артуро ховається за тим, за чим по суті сховався увесь сучасний «русский мир» з його кривавими бісівськими злочинами, за чим ховається сьогодні і сам Путін: за «Великою Російською Культурою». Алюзії на це у виставі можна побачити в образі Балерини (арт. Катерина Артеменко), що потрапила на палубу потопаючого корабля, немов з «московского Большого театру», та в образі Актора (арт. Олександр Ярема), – рафінованого російського інтелігента у п’ятому коліні, який відчайдушно передає підступні секрети акторської майстерності майбутньому злочинцю. У червоному піонерському галстуку, під кінець вистави Артуро тримається значно вільніше і м’якше, ніж на початку, він майстерно переймає в Актора всі прийоми Достоєвського, Пушкіна, і навіть грає «вітчизняного Гамлета», драматично і переконливо звертаючись до «бідного Йорика». Артуро шукає для себе відповідь на одвічне філософське питання: бути чи не бути (убити чи не убити)…

На думку Дмитра Богомазова, всі диктатори втілюють свої жорстокі криваві задуми з мовчазної згоди їхнього оточення, яке від страху, наївності і байдужості опиняються заручниками на одному човні з тираном і разом з ним рано чи пізно ідуть на дно. Режисер натякає нам на неминучу катастрофу корабля ще на самому початку вистави, коли Молодий Доргсборо (арт. Михайло Матюхін) грається на авансцені макетом дитячого кораблика, а позаду справжній корабель починає щосили гойдати та штормити.

Саме тоді, коли злодій Артуро був ще у личинці, коли він одержимо шукав методи швидкої і доступної реалізації, не зважаючи на етичні та моральні принципи, тоді його ще можна було спинити… А далі вже стало надто пізно. Тож коли у фіналі злощасне судно нарешті почало тонути, на екрані з’явився відомий вислів про руський корабель, що поставив логічну оптимістичну крапку у дійстві, вдало підкресливши іронію над російським світом, який впевнено прямує у відповідному напрямку.