Микита Кожум’яка та інші

(огляд вистав Національного театру ім. М. Заньковецької)

Юлія Щукіна

Протягом трагічно-героїчного для України 2022 року театр ім. Марії Заньковецької у відносно мирному Львові здійснив, мабуть, рекордну в країні кількість постановок, хоча з початку війни до 1 квітня він функціонував як волонтерський штаб. Згодом поновилася репетиційна та репертуарна діяльність (максимально утруднена тим, що провідні актори трупи з перших днів війни вступили до ТРО), і колектив зміг поповнити репертуар шістьма прем’єрами. Одна з них – вистава для дітей «Микита Кожум’яка» за поетичною казкою О. Олеся у постановці режисера О. Огородника. У виставі сталося дивовижне відкриття актора Ярослава Дерпака, який грає заголовного героя. Саме юний, невисокого зросту і неатлетичної статури, але дуже привабливий своєю щирістю Я. Дерпак полонив глядачів: його Микита без жодних ілюстративних прийомів зумів все сказати про Україну, яка силою переконаності у своїй правоті та патріотизму билася з ворогом – «триголовим орлом»-Змієм. А тим часом княжі радники і ставні красені – старші брати Микити – поступово змінювали зневажливо-зверхнє ставлення до «малого» на повагу. Епічного відтінку надали виставі зрозумілі кожному дорослому мізансцени з мечем, який правитель самотужки проти Змія здійняти не ладний, тому що влада без енергійної підтримки народу – ніщо. Навіть при тому, що від читки до прем’єри «Микити Кожум’яки» минуло три тижні й вистава випускалася практично без «бюджету» (костюми й декорації бралися з інших вистав, що, звісно, додало виставі еклектичності), сценограф Н. Тарасенко змогла ефектно вирішити сцену битви Героя зі Змієм. А відкритий у сучасність фінал казки з поклоном під «Доброго вечора, ми з України» додав дійству драйву й адреналіну.

Працездатність режисера О. Огородника продемонструвала і романтична вистава «Полісянка» за переробленою ним та поетом І. Павлюком давньою п’єсою В. Марцінкевича. Завдяки хисту і відчуттю стилю головного художника А. Романченка та високій музичній культурі оркестру й акторів під орудою диригента Б. Мочурада ця декоративна, без будь-якої «прив’язки» до сьогодення, вистава стала своєрідним естетичним антидепресантом для глядачів.

Спорідненою попередній виставі постала ще одна «музична історія» (саме так, з відсилкою до популярного голлівудського стандарту драматург А. Бондаренко визначив жанр) «Львівське танго», яку поставив Б. Ревкевич. Деяку затягнутість вистави компенсувала вправна рука запрошеного з Києва (по факту, з лав ЗСУ!) хореографа з режисерським баченням М. Булгакова, а також лаконічна, стилізована під міжвоєнну добу у Львові сценографія А. Романченка.

Актуальною і художньо досконалою виявилася вистава «П’ять пісень Полісся» І. Білиця за п’єсою-учасницею позаминулорічного «Липневого меду» авторства Л. Тимошенко (як і друга прем’єра цього режисера – осучаснений «Valse melancolique» за твором О. Кобилянської). «П’ять пісень Полісся» грається на камерній сцені.

Втім, «П’ять пісень Полісся» – багатофігурна вистава, канва якої охоплює історію країни за сто років: радянізація, чорнобильська стагнація, опір кримінальним копачам бурштину півночі. Нелінійний монтажний сюжет, пластичні інтермедії досягають максимальної гостроти узагальнення. У драматичних новелах актори творять об’ємні характери, що розвиваються в часі (часто в різних новелах актор грає геть протилежні сутності, як А. Козак, який миттєво змінює образ хлібороба-філософа на характер радянського пройдисвіта-демагога з п’ятьма судимостями). Сценічні образи у цій виставі не фронтальні, взаємини між персонажами психологічно вибудовані, наскрізним є принцип «другого плану». Виникає відчуття, що на цьому «плоту-плато» «поліської цивілізації» водночас мешкають і сучасне покоління героїв, і тіні їх забутих пращурів. Червоною ниткою проходить крізь виставу тема загублених дітей, сиріт. Чим ближче до фіналу, тим збільшується градус театральної умовності – аж до сюрреалізму. Остання «пісня», з чіткими ознаками трилера, викликає жах і сміх водночас: «королева ПГТ» Головиха (Олександра Люта) та її ланцюгова псина Лукінішна (О. Андрощук) боронять свою землю від чорних археологів. Країна кримінальна, кланова, спита, побожна і містична, але й Берегиня…

Вистава «Життя P.S.» у постановці Н. Павлика у 2022 році стала лауреаткою Премії ім. Б. Хмельницького та була оцінена на фестивалі у Грузії. Цю ж виставу й виставу «Кассандра» в постановці І. Білиця театр зіграв на XXIV Міжнародному фестивалі «Мельпомена Таврії». Активно живуть і основна, і камерна сцени. Крім оновлення репертуару, до трупи влилося близько десяти молодих талановитих акторів. Таким чином, театр зміг у наші скрутні часи показати глядачам різнохарактерні прем’єри. Це і казка, і розважальні видовища, і те, що змушує замислитись. А головне – першопрочитання літературних творів (половина зі здійснених прем’єр) – дуже гарна тенденція.