«Щедрик» проти «русского міра». Сторіччя української культурної дипломатії

Ольга Ямборко

На Різдво – 25 грудня 2022 – відбулася прем’єра документального фільму «”Щедрик” проти “русского міра”» на Першому телеканалі Суспільного мовлення і каналі «Суспільне Культура». Стрічку присвячено світовим гастролям Капели під керівництвом Олександра Кошиця як представницької державної інституції УНР у 1919–1922 рр., що, на думку дослідників цього феномену, «можна вважати першим проектом культурної дипломатії в історії модерної України» [1]. Автори фільму порівняли українську історію столітньої давності з сучасністю, у т. ч. Реаліями російсько-української війни, і встановили між ними чимало спільного, на прикладі мікросюжетів відтворили панорамний контекст тогочасної і нинішньої геополітичної ситуації довкола України, де ідеологічні наративи агресора відіграли свою руйнівну роль. Перші кадри цього фільму – хроніку повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року – озвучено словами Симона Петлюри: «Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що народ її живе і бореться за своє право, за свою свободу і незалежність».

Сто років тому натхненник та ініціатор заснування Української республіканської капели Симон Петлюра добре усвідомлював значення культури як дипломатичного чинника, особливо у протистоянні з росією – тоді, коли це протистояння знову загострилося й українська державність була загроженою, на хор покладалася важлива місія: подолати інформаційно-ідеологічну блокаду та стереотипи щодо України, заявити про неї у світі й сприяти нала Європі і США.

«“Щедрик” проти “русского міра”» увінчує цикл документалістики, створеної командою «Суспільне Культура» у 2022 році, до якого ввійшли: серіал «Спадок Терещенків» (прем’єра наприкінці червня), «У пошуках Сковороди» до 300-річчя українського філософа (показана у грудні в рамках Національного мистецького проєкту «Світ Сковороди» в Українському домі). За словами виконавчого продюсера «Суспільне Культура» Лук’яна Галкіна, «Щедрика» «можна вважати однією з вершин», яких вдалось досягнути команді каналу за минулий рік[2].

В основу сценарію лягли дослідження та однойменне видання Тіни Пересунько «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “«Щедрик» проти «русского міра»”. Місія капели Олександра Кошиця» (К., Видавничий дім «АртЕк», 2019). Як зазначають оглядачі, у книжці зроблено наголос на специфіці культурної дипломатії Петлюри й Кошиця – спробі через музику українських композиторів заявити світові про окремішність української культури від російської, якомога переконливіше представити сам феномен українського мелосу й духу[3]. Книга вирізняється своєрідною художньо-документальною візуалізацією представленого в ній наукового матеріалу – культурою зображення раритетних фото і репродукцій архівних документів. Цю ноту візуалізаційного підходу було збережено й у фільмі, де серед інтерв’ю, розповідей наших сучасників оживають голоси минулого – Олександра Кошиця, Симона Петлюри, учасників Капели, композитора Миколи Леонтовича, політиків, культурних діячів другої декади ХХ ст.

Та ні під час виходу у світ цього видання, ні під час підготовки фільму, що тривала у контексті відзначення сторіччя Української республіканської капели, неможливо було передбачити масштабу тієї війни, яку розв’язала росія в Україні після 24 лютого 2022 року. Коло історії замкнулося, і перша російська бомба, що впала на Київ 25 лютого 2022 року, пошкодивши будинок по вул. Олександра Кошиця, одразу вказала на невивчені уроки історії, змусивши символи 1917–1922 рр. промовляти в повен голос.

Ситуація з евакуацією Капели Олександра Кошиця з Києва в лютому 1919 року повторилася для мільйонів українців у лютому-березні 2022 року, вбивство чекістом автора «Щедрика» Миколи Леонтовича у його батьківській хаті в селі на Вінниччині 23 січня 1921 року повторилось у 2022 році масовим терором проти українських громадян в окупованих росіянами містах і селах України, а кровопролитні бої УНР з більшовиками та царською армією у 1917–1922 рр. відгукуються обороною столиці та звільненням українських земель від російського агресора нині. Й так само, як сто років тому, Україна потребує своєї культурної дипломатії, щоб подолати сформований російською пропагандою міф «русского міра» з прищепленим тут імперським зазіханням на Україну, що міцно вкорінився у геополітиці і відгукується під час російсько-української війни неадекватним розумінням, реакціями з боку сучасної світової спільноти на рівні міжнародних інституцій та держав. Отже, «“Щедрик” проти “русского міра”» – фільм про минуле і сучасне, які драматично поєднались у нашому сьогоденні.

Після телепрем’єри його майже відразу виклали у відкритий доступ на Youtube. За чотири тижні його переглянули понад 380 тисяч гядачів, залишили свої схвальні відгуки більше 1570 коментаторів. Паралельно показували в містах України. Подекуди автори вагалися, чи такі сеанси мають сенс після появи фільму онлайн[4], однак їхні побоювання були марні: деякі сеанси довелося переносити у більші кінозали через брак місць.

Серед реакції європейців на концерти капели у стрічці процитовано професора Тулузької консерваторії Жоржа Гюро: «Нам говорили, що Україна – це частина росії. Чому ж тоді російський уряд приховував від нас українську музику? Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського, але ніколи не було й мови про українських композиторів. Як ця музична школа була нам досі невідомою? Невже вона була зруйнована вагою слави великоросійських колег?»

Властиво, такі ж питання та відкриття своєї культури є досі актуальними і для самих українців. Адже історія Капели Олександра Кошиця тільки тепер набула на Батьківщині суспільного розголосу – це тоді, коли фасадним іменем української музичної культури досі залишається Петро Чайковський[5]...