«Крок за кроком нам разом вдається просуватися далі...»
Розмову веде Анастасія Канівець
Дарія Онищенко (н. 1983, Київ) – українсько-німецька режисерка, сценаристка. У 2004 закінчила КНУ ім. Т. Шевченка. У 2003–2004 – режисерка театральних вистав у КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. У 2006–2013 вивчала режисуру ігрового кіно в Університеті кіно і телебачення в Мюнхені, звідки випустилася з дебютним повнометражним фільмом «Істальгія» (2014). Член німецького режисерського агентства Above the Line, Української кіноакадемії. З 2016 – сценаристка в кінокомпаніях 435 Films, Directory Films (Україна), Lehmann Sisters (Швейцарія) та ін., працює на німецькому телебаченні. У 2019 вийшов її фільм «Забуті», у 2022 завершилися зйомки фільму «Малевич».
– Ви вже багато років живете в Німеччині, але при цьому залишаєтесь українською режисеркою. Що тримає вас в орбіті українського кінематографу?
– Перш за все, я українка, маю українське громадянство. І я люблю свою країну, зв’язок з нею нерозривний для мене. Тому як режисер авторського кіно я звертаюся на самперед до тих тем, які для мене важливі. І це теми, так чи інакше пов’язані з Україною.
– Це помітно у ваших фільмах. «Істальгія» і «Забуті» містять тему еміграції, прощання з рідними місцями. Наскільки це пов’язано з вашою біографією?
– З моменту, коли навчалась у Мюнхені, в Академії кіно і телебачення, я живу і працюю між двома країнами, Україною і Німеччиною, вже більше 15 років. Насправді, це важко: будь-яке життя за кордоном в якийсь момент призводить до того, що в тебе виникає свого роду втрата ідентичності, розгубленість між країнами, між менталітетами, між культурами. Знайти себе в цьому нелегко, і з віком це усвідомлюєш ще більше: свої зв’язки з рідною землею, своїм народом, рідною мовою. Тому тема втрати батьківщини, ностальгії за своєю культурою, за своїми людьми для мене завжди актуальна. України мені завжди бракує, коли я живу в Німеччині, де в мене зараз діти, які говорять переважно німецькою мовою. Тож це речі, які мене турбують: як зберегти себе в нашому глобалізованому світі, де чимало людей живуть між країнами. Це, звичайно, дає і можливість завжди повертатися: сісти в літак – і за дві години ти в Києві. Зараз, на жаль, через війну для багатьох це не так просто, як раніше.
– У ваших фільмах цікавий момент ідентичності, який чітко проявляється саме через мову. Часто в цьому контексті питають про «Забутих», але в «Істальгії» у вас також кожен персонаж говорить своєю мовою. Причому українці навіть двома, українською і російською.
– «Істальгія» була знята за рік до Майдану. Це фільм, який в оригіналі був знятий російською, сербською і німецькою мовами. Потім у нас була версія синхронізації на українську.
Я свідомо в побуті перейшла на українську мову у 2014 році. В моїй голові багато чого змінилося саме під час Майдану. Я з російськомовної родини, але в час Майдану дедалі більше почала цікавитись, чому в побуті не розмовляю українською, наскільки це важливо саме зараз: повернути нам нашу культуру, позбутися століть русифікації нашої країни. І, так, хтось приходить до цього раніше, хтось пізніше; від часу Майдану я роблю все можливе, щоб краще розмовляти українською, хоч досі ще роблю помилки, коли пишу сценарії або розмовляю. Але мені здається, що я просуваюсь у правильному напрямку, й українська моя стає все кращою.
– Ці питання стали у зв’язку з нинішніми подіями особливо актуальними. А ви в певному сенсі стали ланцюжком між двома світами. Ви входили до знімальних груп німецьких документалістів, що працювали над фільмами про Україну. Можете розказати про це?
– Я займалась тим, що нині називається роботою фіксерів: організовувала зйомки в різних точках України. В ті роки, 2016–2017, коли в нас уже йшла війна на Донбасі, мало хто в Європі хотів про це говорити. Відразу після Майдану була відчутна активність у пресі, потім почалася хвиля біженців із Сирії, і про події на Сході України забули. Саме тоді, під час поїздок на Схід у складі різних іноземних груп, у мене й виникла ідея фільму «Забуті». Пізніше ми написали сценарій на основі тих багатьох історій, які я чула від біженців зі Сходу і від тих, хто мав родичів на окупованих територіях. Також під час роботи над сценарієм до «Забутих» мені писали люди з окупованих територій, які, як і герої фільму, не могли виїхати з тих чи інших причин.
– «Забуті» виросли із задуму фільму про Українську Гельсінську спілку – момент, який дуже яскраво показав зв’язок між радянським минулим і сьогоднішньою ситуацією. Розкажіть про це детальніше.
– Це, напевно, має стосунок і до вашого попереднього питання щодо української мови. Бо під час Майдану я почала цікавитись історією своєї родини в цьому контексті. І коли дізналась більше про історію Української Гельсінської групи, в мене виникла потреба розповісти про це: чому саме нам забороняли говорити українською, як ціле покоління українських митців боролось за можливість спілкуватись рідною мовою, і як через довгі роки русифікації ми дійшли до того, що навіть у столиці, в Києві, так багато молодих людей досі говорять російською. Спочатку в сценарії дія відбувалася наприкінці 80-х, він розповідав історію української вчительки. Але після гострих подій на Сході ми вирішили все ж таки зробити сучасну історію, бо паралелі були очевидні: те саме, що відбувалось тоді, в 80-ті, повторювалося на Донбасі. Мене особисто зворушила історія вчительки, яку я прочитала в соціальних мережах. Потім дізналася, що історія, схожа на нашу, трапилася в окупованому Криму. Інші паралельні лінії в «Забутих» також побудовані на історіях реальних людей з окупованих територій: історія з хлопцем відбулася в Луганську, ми розповідаємо про події на заводі «Ізоляція», перформанс Марії Куликовської – це теж реальні події в Донецьку.
– Що особисто для вас найважливіше у цьому фільмі?
– Напевно, те, що хотіла сказати ще тоді: не можна забувати про цю війну, про людей, які страждають від неї, опинилися її жертвами, існують на окупованих територіях... Треба робити все, аби ці території повернулись до нашої країни. І так само, на жаль, зараз ми знову маємо багато окупованих територій, і з людьми там кожен день відбуваються жахливі речі. В нас стільки загиблих... Мені здається, фільм набув нової актуальності. Я це побачила минулого тижня, показуючи його тут, в Німеччині, і відчула, наскільки по-іншому, вже в контексті подій сьогодення, сприймається ця стрічка.
– До речі, про закордонні покази. Як часто показували фільм до вторгнення, чи розуміла публіка, що в нас іде війна? Наскільки змінилося сприйняття зараз?
– Коли відбулася прем’єра на Варшавському міжнародному кінофестивалі і після цього були покази в різних містах Європи, я часто чула від людей, що їм цікаво, але вони нічого не знають про окуповані території Луганської і Донецької областей, майже нічого не знають про те, що відбувається на Сході України. Їх цікавила ця тема, багато хто дякував за можливість дізнатися більше. Але також були люди, які вважали, що я згущую фарби, і навіть звинувачували мене в якомусь «зайвому» українському патріотизмі, хоча у фільмі досить неоднозначна оцінка дій і української влади. Зараз фільм сприймається інакше. Бо те, що я показую, – «дитячий садок» у порівнянні з тим, про які звірства, які жахи ми чуємо кожен день з окупованих територій. Про це вже знає, слава Богу, весь світ. Але ті, хто це бачить, дивуються. І для мене важливо зараз зробити стільки показів, щоб люди задумалися: що ми всі мали робити вже тоді, протягом восьми років війни? Бо мене, коли почались події у лютому, вторгнення і спроба захопити Київ, не покидало почуття провини за те, що вісім років ми всі, наше українське суспільство, ігнорували те, що відбувалось на Сході. І що вже тоді багато наших хлопців віддавали своє життя за нашу боротьбу, за нашу свободу, а Київ і інші міста Центральної України жили, вдаючи, ніби війни не існує.
– Наскільки ви відчуваєте попит і на цей фільм, і загалом на українське кіно?
– Кожний фільм після прем’єри рік-два подорожує фестивалями. Тепер знову почали звертатися, через те, що фільм пов’язаний з Україною, з темою війни; і ось прийшла чергова пропозиція від німецького телеканалу. Я думаю, що фільм ще деякий час проіснує в європейському кінопросторі.
– Чи дивилися фільми українські біженці, чи впізнавали себе в героях, змушених покинути рідні місця?
– Я організовувала благодійні покази фільму тут, у Мюнхені, кілька разів з початку вторгнення. Приходило чимало наших біженців. Були також люди, які приїхали з Луганщини і Донеччини. Для них це зрозуміла і близька історія. Для мене взагалі, коли робила цей фільм, було дуже важливим, щоб він вийшов щирим, щоб люди, які приїхали звідти, не сказали: «Ти там чогось навигадувала, чого в нас немає і не може бути». Тобто я люблю реалістичне кіно, і мені здається тепер, коли пройшов час від прем’єри фільму, що мені це вдалось. Тому що фідбек від тих людей і військових, які були в тих регіонах у той час, був завжди досить позитивний.
– Наскільки, за вашими спостереженнями, за цей час змінилось ставлення до України і її культури?
– Ставлення до України змінилося, звичайно, в усьому світі. Те, що ми зараз бачимо, – це унікальна підтримка українського народу консолідованим демократичним світом – такої не було за жодної іншої війни. На мою думку, частково це через те, що ця війна існує у відкритому інформаційному полі. Тобто все, що відбувається, можна побачити онлайн: ми весь час отримуємо новини від самих бійців, від людей в зоні військових дій, через телефон, телеграм-канали і т. д. Але насамперед, мені здається, людям в Європі дуже імпонує те, що ми боремось за європейські цінності: свободу, права людини, наше прагнення бути незалежними, що ми боремось за свою культуру, історію. Я з 24 лютого багато місяців організовувала в Мюнхені всі великі українські демонстрації, разом із представниками майже всіх політичних демократичних сил Німеччини, і тому можу з впевненістю сказати: підтримка і суспільства, і політиків дуже велика. Звичайно, в Німеччині довго були вагання щодо надання нам важкої зброї. Я також неодноразово пояснювала нашим українцям, що для німецького менталітету, для країни, яка пройшла Другу світову війну і досі виплачує репарації, приймає до себе всіх, хто постраждав від неї, це дуже важка тема, бо ціле покоління німців виросло в антивоєнній доктрині. Й усвідомлення, що зараз ми всі маємо оборонятись, підтримувати Україну і надавати важку зброю, – це те, за що і ми боролися всі ці місяці на площах Німеччини й інших європейських міст, скандуючи: «Надайте нам важку зброю!» Це й те, про що говорять весь час наші дипломати. І мені здається, крок за кроком, вже навіть німці усвідомили те, що інакше нам цю перемогу не здобути. Й Україна вже, слава Богу, останні місяці отримує поставки важкої зброї. Я сподіваюсь, вони будуть продовжуватись.
– Нинішні події привернули увагу до України, зокрема, відкрили нові можливості для культурної співпраці. Наскільки їх можуть використати українські кінематографісти? Чи відкриваються певні перспективи конкретно для вас?
– Так, за ці місяці про нашу культуру справді дізналися набагато більше. Особливо в контексті того, що ми вже багато століть боремося проти російського імперіалізму, який нашу культуру намагається знищити. Про це дуже мало говорилося в Європі, все бачилося тільки в контексті конфлікту з Путіним, і мені здається, це одна з найважливіших тем, які мають піднімати наші митці. Це зв’язок того, що діється зараз, з історичним контекстом, з тим, що ця боротьба за нашу незалежність триває вже понад чотири сторіччя. Проєктів дуже багато в різних галузях, є резиденції для наших митців. Я особисто в червні мала можливість зняти мінісеріал «Небо та Земля» разом з іншими українськими митцями в Берліні. Це п’ять коротких серій про наших українців, які через війну опинилися в Німеччині, або вже жили в Німеччині і, наприклад, вирішили повернутися в Україну, піти на фронт. Тобто історії українців, пов’язані з війною. Це був цікавий проєкт, профінансований одним із найбільших німецьких телеканалів, ZDF, нам дозволили зібрати українську групу. Я робила дві серії з п’яти. До мене приїхала з Києва відома акторка з театру ім. Лесі Українки Ніна Ніжерадзе, яка зіграла головну роль; також в інших епізодах грали українські актори, у моїх серіях був український оператор Володимир Іванов. Це була можливість розповісти українському суспільству, що в нас відбувається, чим живуть українські біженці, яких зараз сотні тисяч опинилися в Німеччині. І я вже отримала відгуки від редакції і від німецького глядача, і відгуки дуже гарні. Людям цікаво, і що мене вражає, то це велика готовність громадянського суспільства в Німеччині допомагати нам. Люди збирають кошти, приймають до себе. Люди втомились вже за ці місяці від війни, від новин про Україну, але все одно розуміють необхідність далі нас підтримувати і допомагати. Це те, за що я не припиняю дякувати європейцям, які настільки відкрили свої домівки, свої серця, і роблять все, щоб бути разом з нами в цей важкий час.
– Безперечно! А чи можна буде побачити цей серіал в Україні?
– Серіал доступний онлайн, його можна подивитись із субтитрами[1].
– Як на ваш погляд людини, яка перебуває в цьому культурному полі: наскільки помітна втома від війни, бажання потихеньку згортати співпрацю з Україною?
– Треба розуміти, що в Німеччині, як і у Франції, в Італії, інших європейських країнах, є й праворадикали в політиці, які багато років лобіювали росію і лобіюють сьогодні. Є також багато росіян, які тут живуть; звичайно, це ті люди, які дивляться російські телеканали, які намагаються вести дезінформаційну війну, дискредитувати нас, українців. Є випадки, коли на українських дівчат нападали на вулицях через те, що вони розмовляють українською мовою... Тобто люди, які втомились, які не хочуть допомагати, звичайно, є. Але їх меншість. Більшість суспільства в Німеччині, думаю, і в більшості європейських країн, однозначно на боці України і продовжуватимуть нас підтримувати, якщо ми не дискредитуємо самі себе.
– Щодо російської діаспори. Вона досить потужна, в тому числі мистецька. Наскільки вони через свої проєкти намагаються лобіювати російські інтереси?
– Про російські проєкти зараз чути мало: здається, росіяни затихли, поводяться обережно. Російська опозиція, яка в перші місяці вторгнення також була активна, намагалася виходити на вулиці, збиратися під біло-блакитними прапорами, зараз припинила свою діяльність... принаймні, я мало про них чую. І це були одиниці, що мене обурювало, тому що тут живе багато росіян. Це говорить про те, що вони підтримують політику путіна, його пропаганду, не дивлячись на те, що живуть у відкритому медійному просторі і мають доступ до демократичної преси. Але треба також сказати, що, наприклад, у школі моєї доньки є батьки з російськомовних сімей, які вже 24 лютого разом із нами вийшли на демонстрацію. Я пам’ятаю цих жінок, які плакали разом з нами і вибачались... У перший же день вони зайняли чітку позицію – це люди, з якими я можу підтримувати контакти. Всі інші росіяни для мене давно припинили існувати.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про свою діяльність як активістки.
– Громадська діяльність з 24 лютого дуже сильно змінилась. Я мала знімати свій наступний повнометражний фільм про Казимира Малевича в березні. Звичайно, ми перенесли зйомки: мали 21 чи 22 лютого летіти в Україну, потім скасували рейс, а я до останнього хотіла їхати. Я опинилась 24-го у Мюнхені; оператор нашого фільму Сергій Михальчук пішов на фронт, багато хто зі знімальної групи також... Я почала збирати людей, робити демонстрації. Перші демонстрації в нас були, здається, вже 23-го числа, ще напередодні, бо ми вже розуміли, що буде, вся європейська преса про це говорила. Я неодноразово дзвонила в Київ, але в Києві всі мене заспокоювали і казали: «Даша, не нагнітай паніку, нічого не буде!» І так, діаспора в Мюнхені – одна з найактивніших і найбільших у світі. У нас тут є Український вільний університет, ви знаєте, що в нас похований Степан Бандера, є цілі покоління українських сімей, які завжди були дуже активними. Всі дуже організовано виходили на вулиці, ми збирали тисячі людей. Також дуже багато німців приходить на демонстрації. Ми побудували їх на тижневій основі, тобто досі кожен тиждень проводимо акції, на яких також збираємо кошти і допомагаємо перш за все нашій армії. Для мене щодо волонтерської діяльності ніколи не виникало запитань, кому саме хочу допомагати. Хтось допомагає біженцям, хтось – дітям. Це все чудово, але я зосередилась саме на армії, тому що вважаю, що без армії не буде перемоги. Також ми спілкуємося, підтримуємо контакти з політиками, створили багато петицій, роблячи акцент на наданні важкої зброї. Дуже багато політиків виступали на наших демонстраціях, підтримували ці петиції. Мені здається, ми вже отримали фідбек, крок за кроком нам вдається просуватися далі, також завдяки народній дипломатії. Але величезну роботу роблять і наші консульства, посольство, які від початку вторгнення 24 години на добу працюють на перемогу.
– Дякуємо вам за цю роботу! Також ви згадали про фільм «Малевич»…
– Останні два місяці я провела в Україні. Фільм «Малевич» ми знімали частинами, частково почали його ще до вторгнення. Коли все трапилось і Михальчук пішов на фронт, в наш проєкт включився оператор Олександр Рощенко, відомий фільмом «Стоп-Земля». І ми все ж вирішили це зробити, знімали в Україні вже під час вторгнення і нещодавно закінчили зйомки. Фільм тепер на ранній стадії постпродакшену, я ще не знаю, коли точно він буде закінчений. Ми робимо все, щоб його незабаром побачили глядачі.
– Дуже хочеться його побачити! А де саме проходили зйомки?
– Зйомки проходили в Києві, в селах Київщини.
– Чи були якісь проблеми з фінансуванням з боку Держкіно?
– Ні, фінансування в нас якраз від Держкіно. Нині тема Малевича актуальна в контексті повернення українських митців у наш культурний простір. Мало хто знає насправді, що Малевич народився в Києві, виріс в Україні, викладав у нашій НАОМі. Тому я думаю, що це буде цікавий і важливий фільм для українського культурного поля.
Листопад, 2022.