Вічний бунт Миколи Куліша

(до 130-річчя)

Юлій Швець

---

18 грудня 2022 року виповнилось би 130 років Миколі Кулішу – одному з найбільш визнаних драматургів ХХ століття, творцю модернової української драми, автору багатьох унікальних п’єс, більшість з яких стали класикою. Він починав з реалістично-побутових («97», 1924, «Комуна в степах», 1925); продовжив символічними («Отак загинув Гуска», 1925), експресіоністично-фарсовими («Хулій Хурина», 1926), нещадною сатирою на партійних кар’єристів («Зона», 1926, «Закут», 1929). Потім були «Народний Малахій» (1927) та «Мина Мазайло» (1929) про облудність соціальних ідеалів, національне пристосуванство, фальш міщанського середовища. Й завершив свій творчий шлях соціальними трагедіями «Патетична соната» (1929), «Вічний бунт» (1932), «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933).

Микола Куліш завжди залишиться в нашій пам'яті 44-річним – саме в цьому віці в урочищі Сандармох в Карелії під час знищення 1111 в'язнів чекістська куля обірвала його життя разом з життям його побратима – ще одного титана Розстріляного Відродження – великого реформатора українського театру Леся Курбаса. В ювілейний день ми могли би привітати Миколу Гуровича, наприклад, із присвоєнням звання Героя України, а можливо, й ще кількох метафізичних – Великого Лицаря Українського Мистецтва чи Почесного Легіону Українських Письменників – й це лише дещиця тих звань, нагород і титулів, якими країна могла б оцінити його внесок у нашу культуру. Проте ніхто з тих, які люблять ліпити народних «артистів» із зіпсованого матеріалу, досі чомусь не згадав про справді народного письменника Миколу Куліша… Що, мабуть, і на краще, бо неможливо уявити Шекспіра Почесним Лицарем-Командором ордену Британської імперії, а Куліша – Почесним громадянином міста Харкова. Генії живуть поряд, але посмертна оцінка їх таланту навряд чи щось додасть до образу, який вже існує у Вічності.

Автор десятка важливих п’єс за своє коротке життя пізнав і хвилини слави, і гіркоту нищівної критики, глядацькі тріумфи та провали. Оскаженіле цькування його у пресі часто змінювала несамовита пролетарська «чистка» на зборах: організатору літературного процесу й керівнику ВАПЛІТЕ не давали мандату на всеукраїнський письменницький з'їзд і відбирали раніше нав'язаний партквиток.

Але хто завжди був до нього доброзичливим, то це режисери. Його охоче ставили у всіх театрах: у 1925-му році «97» була поставлена в Нью-Йорку та ще у кількох містах США, однак основним постановником його творів став аристократ духу Лесь Курбас, який у колишньому «пролетарії» Кулішеві знайшов свого найбільш послідовного та розумного театрального та життєвого співрозмовника.

Після грандіозного успіху п’єси «97» [1], поставленої Гнатом Юрою в театрі ім. І. Франка (що тоді мав прописку в Харкові), тодішній нарком освіти СРСР Луначарський писав, що це п’єса, «про яку гриміла вся Україна, бо це перша могутня п’єса з селянського життя». При цьому навіть недруги письменника на якийсь час забували, що в ній драматург вимагав, «щоб глядачі не плескали в долоні, а мовчки й суворо вийшли з театру й знали, що голод і Революція залишаються голодом і Революцією». Однак всебічне розуміння «основного конфлікту» на селі, без якого не буває жодної хорошої п’єси, давалось Кулішеві нелегко.

В селі Чаплинка під Херсоном, в родині двох безкінних наймитів, які поневірялись у порожній халупі з цвілими стінами і битим посудом, Микола Куліш народився. «Початок мого дитинства – самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля – своїми обрядами і музикою; похорони – поминанням й бубликами, та ще тим, що на похоронах мене не били», – писав про свої молоді роки у відомій рукописній автобіо-графії Куліш. З п’яти років син наймита «пішов у люди»: працював нянькою у заможних селян, свинопасом, гуртівником біля телят. Оковита, якою зловживав батько, розпач художньо обдарованої матері (яка розписувала будинки селян і тим заробляла на хліб; вона відійшла в засвіти, коли Миколі було 13 років, залишивши двійко молодших сестер), зневага хазяїв – були постійними супутниками його життя. Але в цьому «неможливому» для витонченої на тури середовищі хлопчик звикав до самотності та опановував основну науку майбутнього – покладатися на власні сили, бути впертим та наполегливим.

Завдяки сільському вчителю, який відчував у Миколі непересічний талант, зібрали по селу 100 карбованців та відправили в повітові Олешки вчитися. Однак вже на другому курсі за те, що відвідував заборонені гуртки і вивчив програму РСДРП, його відрахували з училища (хоча хлопець розумівся не тільки на політиці, він надзвичайно багато читав, був у курсі новітніх тенденцій світової літератури, серйозно цікавився вищою математикою). Знову ж таки, стараннями прихильних до нього вчителів у 1914-му році майбутній український геній отримав атестат «зрілості» й подав документи на історико-філологічний факультет Одеського університету.

Перша світова війна змінила плани, і юнак, закінчивши Одеську школу прапорщиків, потрапив на передову, де отримав контузію і кілька поранень. В 1919-му став на бік більшовиків, сформував Дніпровський селянський полк і керував у ньому штабом. (Походи цього полку письменник Юрій Яновський відтворив у романі «Вершники», де Куліш є прототипом головного героя – Данила Чабана – полум’яного більшовика з аристократичними манерами.)

На початку 1920-х – у роки небувалої політичної турбулентності – Куліш живе в Олешках і отримує від різних влад то «гетьманську булаву», то тюрму[2]. Аби не випробовувати більше долю, змучений контузіями і тюремними казематами, він перебирається до Одеси, отримує поса пише для них читанки та інші підручники. І кожної вільної хвилини займається літературою, бо вже не прямо – в пореволюційній дійсності, – а опосередковано – через уявну реальність – бачить шанс робити світ кращим.

Успіх першої п’єси «97» робить його ім’я загальновідомим, а наступна «Комуна в степах», де він показує спроби сільської бідноти йти новими шляхами, закріплює його попередній успіх. У тому ж таки 1925 році нарком освіти України запрошує його до столичного Харкова та пропонує придумати собі посаду в міністерстві. Куліш відповідає, що хоче бути «роз’їзним інспектором», адже це дає можливість спостерігати за життям не лише столиці, а й накопичувати знання і отримувати безпосередні враження від життя в усій країні. «Посада» дає Кулішеві час і можливості для занять літературою.

Та все ж столиця зустрічає драматурга недружньо. В першу ж ніч, проламавши фанерне перекриття в комуналці, кімнату, в якій поселився Куліш, обкрадають. Зловмисниками виявляються неповнолітні безпритульники. Замість читання моральних нотацій, в їх колонії, яка містилася поруч, Куліш організував хор і довгий час був його диригентом – так, креативність, винахідливість та активність були головними ознаками його літературного, педагогічного, організаційного талантів. Куліш займається громадською діяльністю: 1926-го року очолює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагує її журнал, стає редактором «Пролітфронту» і «Літературного ярмарку». Дружить з Миколою Хвильовим та іншими талановитими митцями, якими була наповнена пролетарська столиця.

Однак часопростір міста дисонує з революційними очікуванями «степових романтиків», і світоглядний злам Куліша поглиблюється. «Місто з вітринами й модами, сифілісом, горілкою, старцями і товстозадим міщанством, золотом і багном... Жере, п’є, корчиться, блює, співає...

Це головна тепер дійова особа… Зона. Сиплеться і темнить кожну зернину думки. Всі степи наші укрила», – скаржиться глядачам один із персонажів п’єси «Закут» (1929), колишній мрійник Пуп, який щиро вірив у переможні ідеї соціалізму. Звісно ж, репертком театру «Березіль» (навіть після численних переробок) до постановки п’єсу не дозволив[3]. На початку третьої дії п’єси «Зона» (1926) [4] вельми символічно – біля пам’ятника Леніну – відбувається розстріл справжніх борців, котрі свято вірили в Революцію і, виконавши своє призначення, закономірно сходять у могилу. Той самий «смішний мрійник» Пуп залазить на постамент і мовить прощальне слово: «Товаришу бульваре! Товариші дерева, кущі, стовпи, ліхтарі! Христос – мрія! Його не було, нема й не буде... Одні попи... І соціалізм – хвора мрія потомленого людства! Нема й не буде!.. Одні попи!».

Залишки трагікомічного (як, наприклад, у п’єсі «Народний Малахій» (1927), де йшлося про долю листоноші, що, повіривши у більшовицькі гасла, уявив себе рятівником людства та реформатором людських душ – його врешті оголошують божевільним) в останніх п’єсах Куліша остаточно зникають. «Основний сюжет» Революції в них різко змінюється: особиста свобода всіх, у тому числі революціонерів, радикально звужується, а розкритий мрійливий простір олешківського степу тепер чітко протистоїть урбаністичному закуту «реалізованої мрії», яку втілює «сифілітичний» Харків (результат «вільної любові» романтиків).

Міщанство, перероджена більшовицька «еліта», спраглі матеріального комфорту кабінетні хробаки, лякливі функціонери – всі вони використовують ідеали Революції задля реалізації своїх ницих інтересів. Але головний соціальний парадокс – класова розшарованість – так і продовжує існувати, її так і не знищила, а в певному сенсі, навіть поглибила Революція, й ще більше загострює Голодомор.

В «Маклені Грасі» (1933) соцільна ієрархія відтворюється Кулішем буквально: верхній поверх в суспільстві утримують пани Зарембські («такі люди, нехай там світ перевернеться, завжди будуть сидіти з родиною на балконі й смакувати каву»). На середньому рівні «барокової світобудови» (філософська концепція, що передбачає складну, розгалужену, сповнену внутрішньої боротьби, протиріч і динамізму модель побудови світу) опиняється маклер Зброжек – лакей з нереалізованими амбіціями. Нижній поверх звільняють від каліки Граси, який відпрацював своє. Колишній музикант Падур, демонструючи споглядально-пасивний «протест», обирає собачу буду як альтернативу соціальному комфорту[5].

В п’єсі «Патетична соната» (1929) простір дії звужується до тюремної камери. Служіння політичному міфу не приносить найменшого задоволення героям соціальної трагедії. «П’єса вразила нас буквально з першого читання. То була саме соната, музичний твір, де замість нотних знаків – сло ва, барви, вчинки, характери. Соната про художника й революцію, написана не просто талановитою людиною – поетом, справжнім поетом. Цей пошук сенсу життя, це жадання чистоти й світла, в полум’ї якого згорають усі герої п’єси...», – згадувала актриса Аліса Коонен тріумфальну прем’єру «Патетичної сонати» на сцені Камерного театру в постановці Олександра Таїрова. Важко зараз сказати, чи вловили московські театрали трагічний смисл кулішевого твору і з ким себе ідентифікували у фіналі: з героєм, який в пориві служіння революції убиває свою кохану, чи з дівчиною – українською патріоткою, жертвою обставин? Світлу дорогу кохання в «Патетичній сонаті» постреволюційні «прагматики» перетворили в «ніч смерті». Тож модерний соціальний міф «держава-сім’я» у пізніх творах драматурга терпить всеосяжне фіаско, повертаючи глядацький погляд до класичних цінностей.

Визначаючи місце Миколи Куліша в українській літературі, навіть його недруги (письменник Юрій Смолич, відомий як агент «Стріла») відзначали, що в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних, а з того, що вони знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба що з Луїджі Піранделло.

Яка іронія долі: у 1934 році італійський драматург за свою «теорію соціальних масок» (при владі в країні був Беніто Муссоліні) отримав Нобелівську премію з літератури, а революційний драматург Куліш – за те, що торував «антифашистським» виродкам дорогу в щасливе майбутнє, – у 1935-му вже сидів у таборі, а у 37-му – «в ознаменування 20-річчя Жовтневої революції» – отримав кулю в потилицю. Маємо погодитися: «трагізм долі митця» [6] без географічної прив'язки нічого не пояснює ні в мистецтві, ні в людині.

P. S. У «Патетичній сонаті» є два варіанти фіналу. У першому – українська патріотка залишається за ґратами, а в другому – головний герой на ім’я «Я» спускається в підвал і власноруч застрілює свою кохану. Інколи думаю: якби Кулішеві вдалось уникнути обох варіантів «розвитку Революції», чи зміг би він залишити нам у спадок щось, окрім ще якоїсь кількості своїх завжди іронічних усміхнених світлин, талановитих і геніальних п’єс, етичних одкровень і моделей соціальної поведінки? Чи зміг би «наймит Микола» переступити детерміновані часом і простором кульмінаційні повороти власної долі й витворити якийсь ще фантастичніший за значенням сюжет на кшталт «Божественної комедії» Данте? Судячи за масштабом особистості, це могло би бути явище грандіозне, після якого наше національне минуле, втративши прикметник «Розстріляне», мало б назву «Відродження». Втім, і залишеного Кулішем спадку більш ніж достатньо, аби вважати наше «Відродження» таки живим – таким, що й зараз спонукає до творчості. Так само, як драматична доля Шекспіра чи Мольєра не перешкоджає британцям і французам глибинно прочитувати і втілювати їхні твори на сцені.