Архетипи української історії у кінотворчості Сергія Якутовича

Ольга Ямборко

---

21 листопада 2022 року виповнилося б 70 років Сергію Якутовичу – українському художнику, представникові мистецької династії, чий внесок в українське мистецтво, у тому числі кінематограф, 2-ї половини ХХ – початку ХХІ ст. важко переоцінити. Українське кіно завжди вирізнялось своєю візуальною культурою, епоха Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка відкрила тут нові можливості – їхнє кіно заговорило мовою кольору на рівні з образо-творчим мистецтвом – пластично виразно і символічно. Ці режисери сміливо залучали малярство у свої фільми. Провідниками у тому процесі були й художники – серед них батько і син: Георгій Якутович та Сергій Якутович. Крім опанування мистецьких завдань, такий творчий тандем виявився спільнотою однодумців, яка дала взірцевий репертуар до хрестоматії української культури свого часу.

Сергій Якутович опинився серед кінематографістів у десятирічному віці, під час роботи його батька над «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова. Фільм став одним із магістральних явищ не тільки українського, а й світового кіно, більш того, залишив по собі цілі апокрифи, що перетворили його на живу легенду вже на момент прем’єри.

Непересічні особистості, які зустрілись на знімальному майданчику «Тіней», сформували те підґрунтя для Сергія Якутовича, яке вплинуло на його мистецьку долю, що перейшла різними культурними меридіанами та проявилася в усій своїй самобутній повноті якраз у зрілому періоді, коли він сам став співтворцем кіно. Коли Сергій Якутович почав працювати у кіно, за його плечима було понад 150 ілюстрованих книг, малярський «іспанський період» 1996–1999 років, чимало високих нагород, до яких він звик ще з юних літ, будучи наймолодшим членом (з 25 років) Спілки художників СРСР[1].

Хрещеним батьком у кіно для Сергія Якутовича був Юрій Іллєнко – він запросив його до співпраці у «Молитві за гетьмана Мазепу» (2001). Свій фільм після довготривалої перерви та останній у фільмографії Юрій Іллєнко довірив майже рідному художникові, якого добре знав з дитинства, розуміючи потенціал та cвітогляд митця. Місія художника у «Молитві за гетьмана Мазепу» виходила за рамки звичного функціоналу: режисер надавав цій партії значення ключового засобу, як колись у «Вечорі на Івана Купала» (1968). Тоді Юрій Іллєнко співпрацював з художницею Лізою Мироновою, аби проявити у фільмі стихію народного розпису, завдяки таланту носія цієї візуально-пластичної мови. Там же юний Сергій під час літніх вакацій вперше поринув у магію кіно: як асистент художника він фарбував макети хат, сріблом і золотом розмальовував коней, і цей світ кіно полонив його назавжди[2].

Кіно – мистецтво синтезу, симфонія різних мистецтв в одному творі, тому робота художника в кіно професіоналами вважається вдалою, коли її непомітно. Юрій Іллєнко, а за ним і документаліст Ростислав Плахов-Модестов, з яким також працював Сергій Якутович, свідомо порушили таке «цехове» правило у пошуку нестандартних засобів виразності для художнього і документального кіно. Плахов-Модестов так пояснював своє рішення: «Коли робиш документальний фільм, перше запитання: що показувати на екрані? Кіно – це все-таки в першу чергу екран, зображення. Воно має свою логіку. <...> І виявляється, що вибір часом надзвичайно обмежений: документи, фото. <...> Хроніка? Але її дуже мало, вона одноманітна. <...> Можна використати кадри із старих фільмів <...>. Інтерв’ю? Голови, що говорять? Треба було шукати чогось нового» [3].

Сергій Якутович згадував, що у «Молитві за гетьмана Мазепу» Юрій Іллєнко дав йому повну свободу. Це було постановочне, «ненормальне» кіно: «Це взагалі щось таке. Я досі не можу розповісти, що це, – казав він» [4]. Творчість Майстра після «Молитви» зазнала певних змін. Хоча книжкова ілюстрація у художній практиці подеколи асоціюється з кінематографом, – та й сам Сергій Якутович називав її «режисурою ілюстративного ряду» [5], – графіка цього періоду стала піднесено кінематографічною – монументальною і насиченою до найдрібніших деталей – у цьому розумінні для художника на його аркушах майже не існувало другорядного. Стилістично тут запанував бароковий реалізм – з одного боку, відданість натурі, а з іншого, вигадливі ракурси і сув’язь пишних форм – коли портрет героя чи силует є площиною поліфонічного звучання, коли в одному сюжеті вживаються одразу кілька мізансцен. Такі аркуші Майстра можна читати як кіно, вони і є кіно, вкомпоноване на папері у химерні образи – глядач фізично не в змозі осягнути їх одним поглядом, спершу він бачить загальну композицію, далі поринає у сюжети, якими вона густо населена, причому можна це робити як за порядком, так і довільно – перегляд кінофільму такої можливості не дає. Серед цього художнього Вавилону глядач упізнає в образах козацького лицарства Івана Миколайчука, Федора Стригуна, Леся Сердюка, козака-кобзаря – Тараса Компаніченка, а Богдана Ступку – в амплуа гетьмана, Даніеля Ольбрихського – козацького отамана, як і чимало інших героїв кінотрилогії Єжи Гофмана «Пан Володийовський» – «Потоп» – «Вогнем і мечем», поруч з персонажами полотен європейських художників епохи Відродження, Бароко, Романтизму. В ряду з цим славним пантеоном стоять перевтілені Майстром на козаків-характерників безхатьки, обивателі-сучасники[6]. Праця з натурою якісно вирізняє композиції Сергія Якутовича, робить їх правдивими, далеко не формальними – історичними і цікавими для зору, підтримуючи напругу у читанні графічного зображення до останнього фрагмента. На таких засадах ґрунтується «Енеїда» у візії Анатолія Базилевича, появі ілюстрацій якого передував тривалий підготовчий період натурних замальовок, пошуку характерів[7].

Тандем з Юрієм Іллєнком у «Молитві за гетьмана Мазепу» кардинально вплинув й на тему творчості художника – наступний після цього мистецький період Сергія Якутовича присвячений історії України. Кіносценарист Василь Портяк у нарисі про Сергія Якутовича згадав його слова: «У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну» [8]. В інтерв’ю Володимиру Коскіну художник підсумував: «Сподіваюсь, залишиться мій образ України, зокрема, й у фільмах «Молитва за гетьмана Мазепу» і «Тарас Бульба». Я зміг донести до людей свою Україну, яку бачу і знаю» [9].

Закінчення в наступному номері.