Очі Едіпа

Вікторія Котенок

---

Теми, які порушуються у п’єсі «Цар Едіп» давньогрецького поета і драматурга Софокла, не втрачають своєї актуальності вже майже 2,5 тис. років і доволі часто приваблюють театральних постановників. Кожен з них намагається побачити у ній щось суголосне часові, в якому він живе, провести паралелі з минулими і теперішніми подіями.

Вперше українською мовою цю трагедію поставив в Україні Лесь Курбас у 1918 році на сцені Молодого театру. Режисер був і виконавцем головної ролі. У виставі був задіяний і актор Гнат Юра, який через три роки також її інсценізував уже в новоствореному театрі ім. Івана Франка.

Майже через 80 років, тобто 2003 року, на цій же сцені поставив «Царя Едіпа» грузинський режисер Роберт Стуруа з Богданом Ступкою у головній ролі. Того ж року свою версію про фіванського правителя запропонував і Дмитро Богомазов в Одеському музично-драматичному театрі ім. В. Василька (Едіп – Яків Кучеревський). Постановка Андрія Приходька з’явилася на сцені Івано-Франківського національного драматичного театру (2020, Едіп – Олексій Гнатковський). А наприкінці минулого року в Київському театрі на Подолі її здійснив Давид Петросян (Едіп – В’ячеслав Довженко).

В інтерв’ю Давид Петросян пояснив: нині важливо, щоб зі сцени звучали твори могутніх авторів, таких, як Софокл. Що вистава «не обов’язково має резонувати із сьогоденням» [1] і що його «Цар Едіп» прямого стосунку до нинішньої війни не має. Хоча чуму, яка звалилася на фіванський народ у п’єсі, можна порівняти з війною, яка з 2014 року почалася в Україні, а 2022-го перетворила життя українців на трагедію. І цю паралель інтуїтивно на початку вистави вловлюєш, коли представники народу (Хор) шукають-гукають Едіпа і жаліються йому на біди, які на них звалилися. Та основний акцент у виставі режисер зробив на постаті Едіпа, а точніше, його фатальній долі.

Едіп В’ячеслава Довженка – абсолютно самодостатній цар. Коли спостерігаєш за ним, жодних асоціацій з сучасними можновладцями його герой не викликає. Як і кожній людині, йому притаманні як позитивні, так і негативні риси характеру. Приміром, йому не байдужі потреби народу, тому він береться шукати причину страждання містян. Ба – більше! Коли Креонт (Роман Халаімов) приносить звістку від Богів, що треба шукати вбивцю Лая (бо саме через нього розгнівалися боги і послали чуму на народ), Едіп перед людом клянеться покарати винного. І, зрештою, свого слова дотримає у фіналі. Взірцевий і справедливий цар.

Утім, уже в наступній сцені з пророком Тіресієм (Максим Максимюк) ми бачимо іншого Едіпа. Пророк у його місті – нешанована людина: голодна, бідна, безпритульна і трохи навіть божевільна. Сліпий, напіводягнений Тіресій – один з тих, хто знає правду, та, щоб її дізнатися від нього, Едіп над ним знущається, випитуючи, і, зрештою, «купує» його зізнання. Далі – гірше, правда не задовольняє царя: він шукає зрадника, який намовив Тіресія, і вирішує, що це Креонт. І, щоб змусити свого родича, брата дружини, зізнатися у зраді, він до його горла підставляє дзеркало і душить. А потім одягає на голову мішок, погрожуючи вбити. Ще трохи – і Едіп вбив би, та йому завадив прихід дружини.

На відміну від Едіпа, який, шукаючи винного, веде себе жорстоко і безжально, не довіряючи нікому, не слухаючи слів і порад свого оточення, Креонт у виконанні Романа Халаімова викликає симпатію. «Моя повага – запорука успіху», – спокійно і з гідністю говорить герой. Вірний народу і цареві, хоч поведінка останнього його обурила й образила, він відступає, не замислюючи помсти чи зради.

У сцені з Йокастою (Наталія Сумська) гнів і злість Едіпа трохи вщухають. Чоловік слухає її, довіряє їй, заспокоюється. Але не надовго. Почувши про давнє пророцтво, він чіпляється за ще одну ниточку правди. Завдяки пастуху Лая, а також Гінцю з країни, де Едіп виріс, він дізнається страшну правду. Що дружина – є його матір’ю, яка разом з першим чоловіком Лаєм, щоб не збулося пророцтво, жорстоко покалічила свою дитину (Едіп досі кульгає через це) і дали наказ пастухові вбити його. Йокаста у цій сцені просто ціпеніє і ховається в тінь від Едіпа. Щоб вберегти життя Лая, вона пожертвувала своєю дитиною. Жінка хотіла обійти долю, яку напророкували її сім’ї, та від неї не втекла. І ось перед нею її скалічений як фізично, так і морально син, який багато років був їй за чоловіка. Вона покарана за свою безсердечність.

Покараний і Едіп. Він хотів теж втекти від пророцтва. Тому покинув свого батька (який виявився не рідним йому) і втік в іншу країну. Так, хотів добра, але втекти від долі не зміг. По дорозі зустрів справжнього батька і, захищаючись, убив його. Далі – матір взяв за дружину (не знаючи, хто вона йому), народив від неї дітей, і тепер мусить покарати себе, бо через нього країну охопив морок.

На перший план режисер виводить жорстокість батьків щодо своєї дитини. І психологічну травму дитини, яка змушена страждати за гріхи своїх батьків. Та, яку Едіп найбільше любив, виявилася жорстокою і бездушною жінкою. Цар божеволіє від усвідомлення цього, виколює собі очі і, закликаючи йти з собою всі біди, які звалилися на фіванський народ, готується до вигнання. Закінчується історія його божевільним гучним сміхом над самим собою і своєю долею.

Вистава створювалася восени, у час регулярних масових ракетних обстрілів, через які у Києві постійно вимикали світло, опалення, водопостачання. Думаю, це вплинуло на постановників, бо вистава за атмосферою і освітленням вийшла похмурою, змальовуючи той морок, який панував у Фівах колись і, одночасно, в Україні восени і взимку 2022 року. Художнє оформлення (сценічна коробка – чорний квадрат, на сцені металеві штативи з прожекторами) і костюми (темно-сині, мішкоподібні туніки зі світловідбиваючими елементами) підкреслюють позачасовість і позапросторовість цієї історії.

Ключовим елементом постановки є ручні шматки дзеркал, у які час від часу вдивляються Едіп та його оточення. Ними герої пускають промені світла (ніби надії) в зал, шукаючи істину в темній, заплутаній, майже детективній історії. Маленькими шматочками дзеркал у фіналі і виколює собі очі цар. В кінці публіка чує звук битого скла, а на сцену зверху вниз падають блискучі предмети. Розбите дзеркало за давніми віруваннями – провісник смерті. У виставі воно символізує розбиту долю Едіпа та його сім’ї.

Цікавою знахідкою у виставі є ручні прожектори, в яких на початку проєктуються очі Едіпа, які за всім у Фівах уважно наглядають, через які він спілкується з народом. У фіналі очей у прожекторах вже немає: проєктуються хвилі з перешкодами, як при обірваному відеозв’язку. Народ (Хор) у цій історії знеособлений, їхніх облич під капюшонами майже не видно, і говорять вони в одній обраній протяжно-журливо-зляканій інтонації.

У лютому постановка «Цар Едіп» була відзначена щойно запровадженою премією «Чорний лотос», якою відзначили та підтримали митців у сфері театру та кіно, які були активними у 2022 році.