Українське послання Шона Пенна

Анастасія Канівець

Однією з ключових подій цьогорічного Берлінале стала прем’єра документального фільму Шона Пенна й Аарона Кауфмана «Суперсила». Відбулася вона 18 лютого, в день відкриття фестивалю; відкрив Берлінале, до речі, у своєму онлайн-зверненні президент України Володимир Зеленський, він же – центральний герой фільму.

Так, у фокусі цієї кінострічки – не український народ, а саме його президент... проте тут варто враховувати генезу і непросту еволюцію самого задуму фільму. Про що, до речі, в самій «Суперсилі» досить відверто говориться, і це робить її цікавим зразком творчої саморефлексії. Услід за автором і оповідачем, Шоном Пенном, глядач кидає погляд на українську історію останнього десятиліття.

Початок усьому поклав скандал із телефонною розмовою Трампа й Зеленського у 2020 році, що було прямим втручанням в американський виборчий процес. Тоді президент України звернув на себе увагу у США, і тоді ж виникла ідея документального проєкту про коміка, котрий став президентом. Формально це – центральна лінія фільму. Автори досліджують для себе і свого глядача феномен приходу Зеленського до влади. Аналіз цей не надто глибокий, проте основні моменти він схопив: розчарування суспільства правлячими елітами, сподівання на «нові обличчя» і популярність обіцянок Зеленського-кандидата завершити війну. Шон Пенн залучає коментарі-свідчення українських активістів, волонтерів, ветеранів, що пояснюють ситуацію з постмайданною Україною. Звучить від них і критика нинішньої української влади, хоча загалом у фільмі відчувається бажання авторів замовчати і згладити безліч речей, і передусім – посутню опозиційність генерації Революції гідності президенту й тих авторитарних ноток, що від початку звучали в його каденції.

Образ Зеленського тут відверто компліментарний, автори, схоже, захоплені ним і хочуть передати це захоплення глядачу. Зрештою, сам фільм – це свого роду послання світові: про єдність України, про героїзм українців, вираженням яких (в уявленні знімальної групи) став її лідер. Ключовим тут є епізод в урядовому кварталі: зрозумівши, що вторгнення почалося, Шон Пенн веде свою команду не кудись, а до Офісу Президента, де вони потрапляють на пресконференцію, а потім зустрічаються з самим очільником держави. Те, що він у тих обставинах знайшов час прийняти американських кінематографістів, зрештою, зрозуміло: в них побачили свого роду культурних амбасадорів, можливість напряму передати американському уряду прохання про допомогу. Колишня українська телезірка з американською кінозіркою думають, як врятувати багатомільйонну країну, що вже розпочала свою відчайдушну боротьбу за виживання... В цьому складно не помітити певну долю іронії, і шкода, що якраз її у фільмі бракує.

Самого Шона Пенна у фільмі також багато, це окрема лінія кіноісторії – і, мабуть, найцікавіша. Він детально оповідає про своє сприйняття ситуації, його робота над майбутньою кінострічкою є однією з ключових ліній сюжету. Це дає фільмові щиру, місцями навіть сповідальну (коли Шон Пенн кається, що свого часу не звернув належної уваги на Революцію гідності) інтонацію. Місцями фільм наївний, місцями спрощує картину, натомість йому не бракує палкості й переконаності в беззаперечній правоті України в цій війні.

Кінострічка досить проста за формою (над чим іронізували деякі критики на «Берлінале» [1]). Утім, «Суперсила» і не претендує на вишуканість і складність. Це, за виразом самого Пенна, «посібник для ідіотів» про українську війну[2]. А ще – це фільм крізь «американську оптику», що є не менш важливим. «Суперсила», крім усього іншого, показує еволюцію образу нашої країни для Заходу. Впродовж років про неї не чули; Революція гідності внесла її на ментальну мапу колективного Заходу, проте зроблених для інтеграції з ним зусиль явно бракувало. Потім – анекдотична історія про «президента-коміка», а потім... розгортання найбільшої за кілька десятиліть трагедії на теренах Європи, масштабна війна, невтручання в яку стало рівноцінним підтримці агресора. «Суперсила» повторює ключові послання, адресовані, мабуть, не стільки вже й світовим урядовцям, скільки їхнім виборцям, тим, хто в підсумку визначає, чи підтримувати Україну. Перше з цих послань: війна в Україні – це й війна цінностей, війна за демократію, тож і стосується вона кожного мешканця «вільного світу». Друге: для захисту цих цінностей, для перемоги над агресором потрібна зброя; це послання звучить прямо, звучить лейтмотивом, і дуже доречно, адже питання це вирішується постійно, тож підтримка відповідного рішення виборцями надзвичайно важлива.

У підсумку, кінострічка має агітаційний характер; втім, у її випадку це постає радше сильною стороною. Вона ніби повертає глядача до не раз згадуваної в порівнянні з нинішньою війною Другої світової (де, до речі, пропагандистське кіно було поширеною інформаційною зброєю): сили добра і зла чітко розставлені, світ розділено, а США (котрим передусім фільм призначено) – знову на правильному боці історії.

Наостанок хочеться згадати про те, чого фільмові бракує. А бракує йому важливої, навіть принципової речі. А саме... самих українців. Зі своїми розповідями й коментарями екраном вервечкою проходять одеська волонтерка Юлія Марушевська, засновник Veterano Group Леонід Остальцев, військовослужбовці і військовослужбовиці, за кожним із яких стоїть своя історія, гідна окремого документального фільму... Український глядач розуміє, що саме такі люди є українською «суперсилою»... проте наскільки очевидне це для світового глядача?

Так чи інакше, «Суперсила» варта того, щоб її переглянути (хоча навряд чи вона стане фестивальним «хітом»). Побачити себе чужими очима буває корисно. І корисно мати таких друзів, як Шон Пенн, котрий не втомлюється говорити про необхідність підтримувати Україну. Сподіваймось, глядачі почують його.