Живе в Карпатах родина…
Лариса Іванишина
Кого нині здивуєш Карпатами, їх природою та їхніми жителями? Тут стільки перебувало людей з камерами – від тих, хто шукав і знаходив тіні забутих предків, хто знімав заробітчанок, що покидали цю красу й опинялися в заможних країнах, і, зрештою, хто втілив сучасне бачення легендарного гуцула Олекси Довбуша (перелік не повний). У кожного з них була своя місія, і кожного разу Карпати поставали місцем психологічної, соціальної, історичної драми.
Фільм «Плай» не претендує на змагання з шедеврами і масштабними творами. Але це тільки на перший погляд. Ця камерна стрічка створена за допомогою давнього, але надійного методу спостереження, що вимагає від документалістів абсолютного порозуміння з їхніми персонажами, досягнення повної взаємодовіри, коли ті в кадрі живуть, перестаючи помічати кінокамеру. Місія її – розповісти про реальну родину з карпатських гір, нібито нічим особливим не примітну. Але це тільки на перший погляд.
Дебютантка Єва Джишиашвілі спілкувалася з родиною Малковичів – подружжям Дмитром і Ганнусею, дочкою Марією та їхніми внуками Анною та Васильком – упродовж п’яти років – з 2014 до 2020 – і за цей час досягнула повної довіри. Глядач поринає у течію буднів карпатської родини, що проживає в горах на плаї – тобто на невеликій за площею рівнині в горах, де можна господарювати: садити город, заготовляти на зиму сіно для худоби, запасатися продуктами власного виробництва. Герої, за винятком коротких перебивок із краєвидом гір у різні пори року, постійно в кадрі – якщо не в хаті, то на обійсті чи неподалік у лісі. Постійно в трудах, тільки раз авторка зафіксувала денний сон Ганнусі, господині, руки якої, здається, ніколи не знають відпочинку, адже значна частина чоловічої роботи лягла на її плечі після того, як її чоловік Дмитро під час Революції гідності втратив ногу.
Неговіркий, спокійний, роботящий, він пояснює маленькому внукові, що це не найгірше, що могло трапитися, бо на Майдані загинули його побратими, а він лишився живий… Спокійна мужність цього неговіркого чоловіка – наочне втілення істини: «На таких земля тримається…» І навіть, незважаючи на інвалідність, він працює: обчищає високу смереку й забиває в землю кілок, щоб можна було довкола нього класти стіжок сіна, а потім закріплювати, щоб не знесло вітром – клімат в Карпатах суворий, і люди, які тут живуть, мусять бути міцними. Власне, такими їх формує спосіб життя. Попри тривогу, викликану війною на Донбасі, родина не скаржиться. Бачимо молитви Ганнусі, шестирічної внучки-резонерки, яка транслює думки дідуся й бабусі: «То не Бог зробив війну, війну зробили нечемні люди…»
Не варто чекати якихось особливих подій. Течію фільму, на відміну від бурхливої течії гірської річки в час тривалих дощів, можна було б назвати безжурно рівною, якби не тягар думок про війну, адже, попри віддаленість від Сходу України, родина вболіває, бо «наші хлопці там гинуть», а маленькому, але не по роках серйозному й допитливому внукові Васильку із задатками майбутнього господаря дідусь пояснює, що гинуть вони за Україну. Спілкування з внуками – не звична буденність, бо в цій родині відчуваєш тяглість роду, формування особистості працею, й немає сумніву, що з Василька виросте такий же ґазда, як і його дідусь. Епізод, коли Дмитро з внучкою співають гімн України, неможливо дивитися без сліз, настільки він зворушливий!
Фільм – не житейсько-побутова ідилія: завдяки йому ми побачили, що в цій родині, як у краплині води, – характер і доля істинних українців. Авторка фільму пояснює: незважаючи на географічну віддаленість від «цивілізації», родина Малковичів живе болями країни: «Сьогоднішня війна, яку розв’язала росія, – це результат суспільно-політичної ситуації останніх 30 років.
Увесь цей час Дмитро виборює незалежність для країни: чи то боротьба на Майдані, чи громадська активність у територіальній громаді, чи волонтерська допомога на передовій. Навіть зараз він перебуває у районі бойових дій, допомагаючи військовим. Тому загалом не змінилося нічого. Умови стали більш жорсткими: більше болю, загроз та жертв, бо це гостра фаза війни, яку росія веде проти нас вже сотні років» [1].
Стрічка «Плай» завоювала найвищу нагороду минулорічного фестивалю «Dokuday», що проходив у Кракові, та, попри те, вона не розпіарена. Це й не дивно: справжній митець – скромний, для нього найважливіший і найцінніший сам творчий процес, а не призи й нагороди. Тож слід віддати належне згаданому фестивалю: фільм заслуговує на цю нагороду. В інтерв’ю журналістам фестивалю Єва Джишиашвілі розповіла про вибір героїв свого фільму (а саме від вибору залежить 80 відсотків успіху). «Ідея фільму з’явилась у 2014 році, коли я зрозуміла, як багато людей готові жертвувати своїм життям заради незалежності й свободи України. Це вразило мене, і я хотіла зрозуміти, в якому середовищі і як живуть та працюють ці сміливі люди.
Під час дослідження один мій друг познайомив мене з родиною Малковичів. Я відразу зрозуміла, що це мої герої. Їхня щирість та зовнішня простота укладу життя підкорили мене. Я б назвала це ніжністю, яка проявляється у стосунках між дорослими та дітьми, у любові до праці та землі, у прекрасній природі навколо. Навіть у тому, як вони приховували свій біль. На цьому тлі вгадувався залізний стрижень всередині героїв, драматичність подій, які вже сталися і які ще попереду. Цей контраст я і досліджувала» [2].
У фільмі немає авторського тексту й закадрового голосу: звукова доріжка – це переважно голоси природи та короткі фрази чи діалоги персонажів. Інформацію про персонажів дізнаємося з коротких розповідей-запитань малої Аннички чи запитань Василька й дідових відповідей.