«Се ля ві» Національного цирку
Олександр Саква
Диво треба готувати.
Точка зору
Француз Ромен Гупіль зняв документальну стрічку «Площа Перемоги, 2» про життя Національного цирку України в перші тижні вторгнення русні. Ось і пригадалося, як генеральний директор цього державного підприємства Владислав Корнієнко казав: «Моє найбільше враження від побаченого на арені – вистава французького цирку "Сон" в постановці Франко Драгоне. Видовище – за межею уявного! Було невтямки, як таке можна створити. За технічним рівнем – космос, візуально – казка. Там діяло все – вогонь, вода, повітря, світло. Артисти "падали" з висот на манеж і злітали разом зі струменями води під купол. Перетворенням не було кінця, фантазії – теж, це був цирк у своєму найвищому й абсолютному виразі. Було явлено: наше мистецтво – Всесвіт! Воно – рукотворне диво! Правда, бюджет такого шоу, вочевидь, перевищував суму коштів, які отримують всі цирки України за рік».
Захоплено говорить Корнієнко й про новаторський струмінь в новітньому українському цирку: «Ми зараз прагнемо до наскрізної театралізації програм, створених за лібрето, де трюк – не самоцінний, а чинник, вплетений в дію. Наші спектаклі насичені ефектами, що пройняті єдиним мистецьким задумом. Виходимо з того, що набір вражаючих трюків – не є питомо цирковим мистецтвом, бо цирк – це особлива мистецька якість, немислима без сюжетного видовища з опорою на віртуозні номери. Адже й ментальна магія, тобто створення ілюзії, що виходить за людське розуміння, лише цеглина в підмурівку шоу, що живе гармонією всіх його складових».
Наводжу це судження, аби пояснити своє здивування: у фільмі Ромена Гупіля тому, про що казав Владислав Корнієнко, місця не знайшлося. Він зняв стрічку-спостереження про цирк тварин. Чому?
Рішення їхати в Україну режисер прийняв зранку 24.02.2022. Причина: тут іде війна за свободу Європи! Але що він буде фільмувати, митець гадки не мав. В перших кадрах – відразу за хронікою навали рашистів на нашу землю, привокзальна площа у Варшаві, заюрблена українцями, що покинули країну. Десятки поляків-волонтерів пригощають всіх, хто хоче їсти. На вокзалі у Львові від’їжджаючих ще більше, та їх ще ніхто не годує. Ромен сідає в потяг до Києва: крім нього й провідника у вагонах – порожньо. Знімати з вікон йому заборонено, та він крадькома знімає темне довкілля.
Жити в Києві в готелі документаліст не хоче: йому потрібні враження й відчуття «зсередини» – і його приятель з французького видання знайомить режисера з артистом цирку, що здає кімнату. Так він потрапляє до Національного цирку, де знайомиться з його керівником Владиславом Корнієнком. Доля майбутнього фільму вирішена. Зринає й приватний мотив: бабуся Ромена служила в паризькому цирку. Слугує ситуації й те, що Корнієнко – випускник Сорбонни зі спеціальності дидактика мови, тож французька для нього близька й зрозуміла. Коло замкнулося.
Ромен Гупіль – режисер ігрового та документального кіно, давній активіст вкрай лівих політичних поглядів, знаний у світі ще за короткометражками, знятими в 16 років на матеріалі студентських повстань у Парижі 1968 року, зокрема, фільмом «Відраховані». Був помічником Шанталь Акерман, Романа Поланські та Жана-Люка Годара. В 1982-му отримав «Золоту камеру» в Каннах, «Сезар» за найкращий перший фільм та номінацію на «Оскар», в 1993-му у Венеції здобув приз глядацьких симпатій, ще чотири його документалки були в програмах офіційних позаконкурсних показів Канн. Остання повнометражна стрічка Гупіля вийшла в прокат сім років тому. І ось тепер у Франції йде «Площа Перемоги, 2».
Фільм знято від першої особи: «Хочу показати київський цирк і його людей у важкі часи, кожного дня перебуваючи поруч з ними». Автор гранично стриманий, він спостерігає й показує, а не коментує чи узагальнює. Та настійливість, з якою режисер фіксує одні і ті ж картини і ритуали життя тварин, мимоволі схиляють глядача до спрямованих думок від побаченого.
В один із днів до цирку тимчасово повертається дресирувальник тигрів, і хижаків випускають на арену для вже забутої репетиції. Режисер уважно знімає монтаж металевих кліток, в яких вигулюють тварин, і ми розуміємо, що це хоч і не технологічний рівень боїв бестіаріїв («твариноборців») з тиграми чи леопардами на арені Колізею стародавнього Риму, та він є кричущою архаїкою нашого часу. Цирк поза технічним прогресом.
Інша тема, що опосередковано постає в фільмі Ромена Гупіля, – місце цирку і, особливо, цирку тварин в сучасному суспільстві. Й тут теж варто спочатку послухати очільника НЦУ. «В нас цирк сприймається як дитяча розвага. Проте в Європі це мистецтво для статусних людей – при всьому демократизмі форм його прокату. Ложі на Заході займає істеблішмент, члени правлячих династій і королівських родин. Відданим шанувальником і покровителем цирку є, приміром, принцеса Монако Стефанія з роду Грімальді.
Я в 2012-му запросив її на перший гала-концерт Академії естрадного й циркового мистецтва до Києва. Стефанія була вражена рівнем робіт наших випускників і запропонувала співпрацю. У підсумку, я кілька років поспіль брав участь в роботі міжнародного журі конкурсу в Монте-Карло як почесний гість. Регулярно заявляв на фестиваль наших вихованців. І, до речі, коли Олександр Кобліков, жонглюючи на конкурсі в Монако, одночасно підняв в повітря 14(!) м’ячиків – більше всіх на планеті (рекорд книги Гіннеса до нього становив 11), захоплена Стефанія, аплодуючи, підвелась зі свого крісла, віддаючи данину його віртуозності. А Кобліков тоді виграв срібну медаль фестивалю. В Монте-Карло ми вже в перший рік участі взяли всі три місця – золото, срібло і бронзу. Україна стала другою після Китаю країною, що здобула три нагороди на одних змаганнях.
Парадокс, та українське циркове мистецтво за кордоном знають і шанують краще, ніж у рідній країні. Український цирковий артист – винятковий профільний бренд. Він всюди бажаний і визнаний. Український циркач – носій багатющої школи цирку, слава і звершення якого забезпечені золотим запасом традиції. Феномен сучасного українського циркового стилю полягає не в зовнішній етноатрибутиці, а в єдності всіх засобів, що творять сценічний образ. А це завжди найвищий виконавський клас, надскладна трюкова складова, технічна досконалість і артистизм виконавців, одухотворених сюжетною ідеєю й естетизмом. У світі немає жодного форуму або фестивалю циркового мистецтва, де б українські артисти не перемагали з тріумфом!»
А Ромен Гупіль тим часом ще раз і ще раз знімає, як годують тварин. (Між іншим, держава чомусь оплачує корм лише в три літні місяці – інші дев’ять цирк забезпечує їх їжею самотужки.) Режисер фільмує моменти завозу продуктів до цир ку з великих крамниць – вони передають на підприємство харчі, термін придатності яких спливає, а трапляються й зіпсовані. Знімає не викривально й без докору – як факт. І знову проступає мотив цивілізаційного рівня нашого цирку, де, направду, старанно роблять все, аби тваринам жилось добре – ситно, вільно, тепло і сухо. Та з об’єктивних причин – того ж забезпечення й фінансування – надати тваринам умови, до яких прагнеш, не є можливим. Тож робити вигляд, що це надумана проблема, було б легковажно.
Ромен Гупіль не забуває, що він гість, і не дозволяє собі жодних втручань і суджень щодо життя, яке фіксує його камера. Лише цікавиться інколи думкою тих, хто потрапляє в кадр. Питає, приміром, у хлопців, що годують хижаків: «Йде війна, часи нелегкі, а ви продовжуєте доглядати тварин. Чому ви це робите?» І ті відповідають французу: «Знаєте – у нас кажуть: ми відповідаємо за тих, кого приручили». Про Екзюпері вони не згадують, «Маленького принца», скоріше, й не читали, та їхній відданості своїй справі віриш охоче.
Однак найсуттєвішим питанням, що висить в повітрі, є подальша доля цирку тварин. Справа в тому, що у Верховній Раді розглядають проєкт закону про його заборону (його вже взяли за основу й підготували до другого читання). Депутати вважають, що цирк тварин – тим більше, великих звірів – спадок минулого, тримати левів і тигрів у неволі антигуманно, і з «тваринами-в’язнями» треба раз і назавжди покінчити. (В світі щороку росте кількість закладів, де їх вдало заміняють на феєричні голограми.) Натомість прихильників цирку тварин радикалізм депутатів заводить не по-дитячому.
«Позиція парламентаріїв бездумна і є проявом гібридної війни проти національної культури України в цілому, – непримиренно заявляє лицар цирку тварин Владислав Корнієнко. – Якщо ж комусь прийде в голову вилучати їх, я особисто вийду на їх фізичний захист». А одна з жінок, що доглядає за тваринами, розповідає в кадрі: «В перші дні вторгнення я виїхала з Києва, та не змогла здолати тугу за підопічними й повернулася». Вона довго дивиться в камеру в намаганні знайти слова пояснення свого вчинку французу, що її знімає, і, зрештою, підсумовує: «Се ля ві!» А що ще можна сказати людині з іншого світу?