Життя у корсеті

Анастасія Канівець

Єлизавета Баварська-«Сіссі» була не просто імператрицею. Дружина Франца Йосифа І, правителька «щасливої Австрії»[1]... Вже наступний, він же останній, кайзер правитиме за геть іншого політичного й суспільного клімату: на нього чекатиме світова війна і розпад Австро-Угорської імперії. Франц Йосиф І переживе свою революцію – знамениту «весну народів», що завершиться «подружнім союзом» Австрії й Угорщини. Все це, в належним чином прикрашеному вигляді, буде перенесено на екран в 1950-ті в популярній кінотрилогії про «Сіссі» з юною Ромі Шнайдер в головній ролі (режисер Ернст Марішка, Австрія, 1955–1957). Яскравий, «глянцевий» фільм створив взірцеву екранну репрезентацію знаменитого вінценосного подружжя і «їхньої» Австрії.

У ХХІ столітті ця репрезентація, звісно, застаріла. Та й «парадні портрети» екранних імператорів не дуже-то й актуальні: зараз куди популярніші «деконструкції» і їх самих, і їхніх епох. Саме таким є «Корсет» режисерки Марі Кройцер. Єлизавета Баварська тут – не юна красуня, а жінка у 40 років (старість у ті часи!), втомлена й не зовсім щаслива. Тим часом, суспільство вимагає якраз-таки «парадного портрету» – звичного образу однієї з найкрасивіших жінок Європи, втілення стрункості, граційності й елегантності. Нам же показують зворотний бік цього «портрета»: постійну сувору дієту й винесений у заголовок корсет, який так впивається у тіло, що лишає шрами. Складно не бачити іронії в тому, як у стрічці стрункий силует у підсумку стає квінтесенцією образу Сіссі: знудившись «службовими обов’язками» й переживаючи екзистенційну кризу, вона підшукує собі заміну – і посаджена на відповідну дієту та належним чином затягнута в корсет придворна дама успішно підміняє собою правительку.

Втім, зводити фільмову Сіссі до образу стомленої своєю роллю палацевої маріонетки в жодному разі не можна, як не була нею й реальна Єлизавета Баварська. Вона – розумна, дотепна, критично дивиться на світ і за можливості ігнорує непотрібні умовності. Це імператриця, яка палить папіроси, займається гімнастикою й пишається своїм умінням їздити верхи. Куди гірше з державницькими справами: до управління країною її не підпускають, а представницька функція корсетом стискає груди й не дає дихати.

Зовнішньої дії у фільмі небагато, його повільний, тягучий ритм ніби передає нестерпно одноманітний плин Єлизаветиних буднів. Власне, це і є історія буднів, історія повсякдення, в якому не одразу й помітиш наростаючу драму. Так само у побутовому ключі зображено імператорську родину. В образі Франца Йосифа І з його накладними бакенбардами не дуже-то й упізнаєш людину-епоху, одну з ключових постатей свого часу. Знакові трагедії, що одержали власні екранні інтерпретації[2], але лишилися за рамками цього фільму, стоять і за другорядними персонажами кронпринца Рудольфа (на якого з коханою Марією Вечорою очікуватиме загадкова смерть у замку Маєрлінг) та Людвіга ІІ Баварського (волею якого постане знаменитий замок Нойшванштайн і який знайде свою ще більш загадкову смерть у водах Штарнберзького озера). У «Корсеті», втім, єдиною «порушницею спокою», і то досить невинною, лишається Сіссі. В її світі не відбувається нічого, вартого уваги, – і це поступово вбиває героїню. Камера Юдіт Кауфман дуже стримана, вона старанно уникає «парадного» боку її світу, підкреслено буденно показуючи імператорські маєтки й палаци. На екрані постає світ занепаду: самої імперії й імператриці, визнаної її уособленням.

Це передусім внутрішня драма, і тим важливіша тут акторська гра. Втілила легендарну імператрицю люксембурзька акторка Вікі Кріпс, котра, до речі, значною мірою надихнула Марі Кройцер на цю роботу. Вона з тих акторок, що не потребують багато тексту, аби розкрити образ: вже самої мови її тіла було б достатньо для того, щоб говорити з глядачем про героїню. Вона показує жінку, яка має вдосталь внутрішньої енергії та бажання прикласти її, проте обмаль можливостей – і саме цей «корсет» не дає їй дихати вільно. Гра Вікі Кріпс така, що не дає повністю зануритися в зображувану епоху, її Сіссі досить сучасна і зрозуміла нам, жінкам ХХІ століття. Загалом, кінокартиною розсіяні моменти-«підморгування», створюючи ефект «очуднення» історії, натяку на те, що сприймати її слід радше метафорично. Це й уже згадані накладні бакенбарди Франца Йосифа І, уособлення напускної величі й пишноти. Це й обдерті, побиті грибком стіни палацових приміщень, що сигналізують про некомфортність цього простору і загалом цього світу. Це й анахронізми, від кіноапарату до трактора, від чорнильної ручки до круїзного лайнера, що час від часу з’являються в кадрі, підважуючи реальність фільмової історії – і разом із цим наближаючи її до глядача. Мимоволі задаєшся питанням: а чи так вже далеко пішла наша епоха від тієї, що ми бачимо у стрічці? Так, корсет ми, на щастя, не носимо, проте суспільний тягар нікуди не зник. Скільки людей упізнають себе в скутій ланцюжком умовностей і обмежень героїні? І скільки глядачів, повернувшись додому після перегляду фільму, в боротьбі з надуманою «зайвою вагою» повечеряють такими самими кількома скибками красиво викладених на тарілці фруктів, що й Сіссі? Так, у фільмі чимало іронії, проте не варто всю її відносити на рахунок лише зображеної епохи. Основний корсет – не той, який носять на тілі, а той, що стягує душу. Позбутися його куди важче, у людини кожної епохи він свій. Ось одне з тих послань, запропонованих своїм глядачам Марі Кройцер і Вікі Кріпс.