Галина Сулима: «Мені справді дуже пощастило!»

Розмову вела Ольга Ямборко

---

– Пані Галино, ви почали зніматись у кіно ще до вступу у ВДІК. Розкажіть, як ви потрапили у кіно?
– Взагалі, я дівчинка з Молдаванки – це старовинне серце Одеси. Моя мама танцювала в ансамблі, батько вів конферанс. Крім загальноосвітньої, я навчалась у хореографічній та музичній школах. Хотіла бути балериною, адже виросла за кулісами сцени, де виступав ансамбль батьків. Це дуже надихало. У старших класах хореографічної школи ми стажувались в Оперному театрі. Керівником нашого класу була видатна балерина, прима Одеської опери Ельвіра Караваєва, під час стажування вона запросила попрацювати з нами свого колегу та друга Михайла Баришнікова. Якось до хореографічної школи з Одеської кіностудії прийшла асистентка режисера, яка шукала дівчинку на одну з головних ролей у фільмі «Синє небо» і запросила мене на проби. Батьки нічого не мали проти, тим паче, вони дуже любили кіно. Мене затвердили на роль Ніни. І почалось, і покотилось. У Марка Толмачова потім я знялась ще в одному фільмі. Тоді були золоті часи Одеської кіностудії. Її директор Геннадій Збандут залучав чудових режисерів, у тому числі молодих, із ВДІКу. Марк Толмачов також вважався молодим, хоча пройшов війну, здається, як льотчик, потім закінчив Вищі режисерські курси[1]. На студії панувала чудова творча атмосфера. Разом зі мною у «Синьому небі» головну роль грав Володимир Івашов – у той час відомий актор, після його яскравого дебюту в «Баладі про солдата» Григорія Чухрая.
Дякую Богові, що дав мені можливість зніматись у геніальних режисерів, поряд з талановитими акторами. Окремо хочу згадати фільм «Про Вітю, про Машу і морську піхоту» Михайла Пташука. Це був його режисерський дебют, як і перша робота Юрія Клименка – майбутнього генія операторського мистецтва. У стрічці дебютував і Олександр Абдулов[2]. А в ролі морського піхотинця Вакули знявся Іван Миколайчук. Він приглядався до мене, а потім розповів, що має сценарій, який стане його першим фільмом у якості режисера. Сценарій він написав з Віталієм Коротичем. Його головна героїня – дівчина, яка приїжджає зі своїм дідом з Канади. Вона закохується в Україну, знаходить свою любов і залишається тут. Іван Миколайчук запевнив: якщо у нього буде можливість зняти фільм, то запросить мене на цю роль. Він дотримав свого слова, і я отримала роль Орисі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь».
Після зйомок у Михайла Пташука мене запросив Олександр Павловський у музичну кінокомедію «Ар-хі-ме-ди!», де я зіграла головну роль співачки Олени. Там були вдалі пісні[3], тобто воно все було на слуху у глядача. Це хороше кіно, про любов, з абсолютно зірковим складом – Сергієм Івановим, Олександром Ігнатушею, Майєю Булгаковою, Олександром Хачинським, Володимиром Меньшовим. Фільм і понині має свою аудиторію.

– Ваші батьки були кіноманами. Які фільми у дитинстві на вас вплинули?
– З батьками я переглянула багато фільмів. Це було кіно з Софі Лорен, Марчелло Мастроянні, Лолітою Торрес, Сарою Монтьєль, Ліно Вентурою, Жаном Габеном, Аленом Делоном. Пам’ятаю «Набережну туманів», «Чочару», «Нареченого для Лаури», «Кохання під в’язами», «Королеву "Шантеклера"», згодом – «Шукачів пригод», «Чоловіка і жінку», «Подружнє життя» з Марі Жозе Нат. До речі, це Іван Васильович (Миколайчук – ред.) розповідав, що коли у Франції фільм «Тіні забутих предків» вийшов у прокат, зірка французького кіно Марі Жозе Нат взяла в оренду кінотеатр на Єлисейських полях, назвала його на честь фільму «Вогненні коні»[4], і впродовж року, при аншлагах, у ньому демонстрували кіношедевр Сергія Параджанова. Значно пізніше це підтвердила моя знайома француженка, пригадуючи, як колись дивилась українське кіно на Єлисейських полях.

– Ви навчались у майстерні Сергія Бондарчука. Розкажіть про той період.
– Тоді ВДІК був однією з найкращих кіношкіл у світі. Найвідоміші актори та режисери, оператори радянського кіно – Сергій Бондарчук, Сергій Герасимов, Марлен Хуциєв, Олексій Баталов, Євгеній Матвєєв, Борис Чирков, Лев Куліджанов, Тетяна Ліознова та інші – набирали курси у свої майстерні. Там навчалися студенти з усього світу. До нас у майстерню приїжджали і проводили майстер-класи легенди світового кіно – друзі нашого майстра Сергія Бондарчука: Френсіс Форд Коппола, Кшиштоф Зануссі, Єжи Кавалєрович, Род Стайгер, Роберто Росселліні. Майже не було відчуття, що ми навчаємось у радянському виші. Нам там дихалося вільно. Ми дивилися кіно, якого радянський глядач тоді не бачив. Ми ніде не змогли б переглянути у 1970-х рр. такі фільми, як «Хто боїться Вірджинії Вульф» з Елізабет Тейлор та Річардом Бартоном чи «Солом’яні пси» з Дастіном Гоффманом і багато інших.

– Що особливого було в майстерні Сергія Бондарчука?
– Сергій Бондарчук для мене завжди буде абсолютно геніальною людиною і митцем. Для мене велике щастя, що я навчалась у нього. На момент вступу я вже мала чотири головні ролі і вважала себе професійною акторкою, але Сергій Федорович від нас вимагав більшого, хотів, щоб ми стали по-справжньому професійними акторами. Під час навчання не дозволяв своїм студентам зніматись та навіть міг вигнати за це з курсу. Бондарчук наполягав, що спершу треба здобути професію, щоб не ганьбити його і себе, а потім уже зніматись. І коли він відпустив мене на третьому курсі до Івана Миколайчука у фільм «Така пізня, така тепла осінь», то зібрав курс і оголосив: «Ви дивуєтесь, чому я відпустив Галю до Івана Миколайчука зніматись. А я вам скажу, чому. Тому, що Іван Миколайчук – геній. Якщо геній рівня Івана Миколайчука запросить когось із вас зніматися, я відпущу».

– Яким у роботі був режисер Іван Миколайчук?
– Іван Васильович був великим актором і як ніхто відчував нашу професію. Він ніколи нам нічого не нав’язував і не показував, як треба робити – натомість, міг підійти до тебе і прочитати вірша. Дуже любив Миколу Вінграновського, Дмитра Павличка, Ліну Костенко. За день до початку зйомок прочитав мені вірш «Цю жінку я люблю» Миколи Вінграновського і сказав, що фільм саме про це і що ми як партнери повинні це зіграти. «Якщо ти запам’ятаєш цей вірш хоча б до кінця зйомок, я буду тобі вдячний», – сказав він. Я запам’ятала цей вірш не тільки на час зйомок, а й на все життя.
У фільмі він знімав Таїсію Литвиненко, Федора Стригуна, Леся Сердюка, Григорія Гладія, Наталю Сумську. Ми всі стали його однодумцями, а він «поволеньки-поволеньки» закохував нас у цей матеріал, у наші ролі. Той фільм у першу чергу пронизаний його любов’ю до України, до рідного дому, до мами Катрини, до братів та сестер, до рідних Карпат, до Життя. Також Миколайчук був щасливим, що отримав можливість знімати у ролі дідуся Орисі свого вчителя Петра Міхневича[5].
Для мене це була фантастична школа, щось більше, ніж кіно – це була школа життя, за яку я йому дуже вдячна.

– Як минав час поза зйомками на Буковині?
– Ми об’їздили всю Буковину – і перевал Німчич, і Розтоки, де знімали «Білого птаха», та інші місця сили Івана Васильовича. Я була там як вдома – своя: навчилася співати гуцульських пісень, танцювати гуцульські танці, навіть навчилася готувати банош. Той край став для мене рідним.

– Потім ви повернулись до навчання, а що було після ВДІКу?
– Ще до завершення «Такої пізньої, такої теплої осені» мене запросили у штат кіностудії імені Олександра Довженка. Я знялася на «Білорусьфільмі» у кількох головних ролях. Мої фільми («Ар-хі-ме-ди!», «Останній бункер», «Вінчання зі смертю», «Фучжоу») були відзначені на міжнародних кінофестивалях. Дорогим для мене є Гран-прі імені Анрі Ланглуа (засновника Французької сінематеки) фільму Олеся Янчука «Голод 33» на фестивалі «Світового кінонадбання» у Венсенні під Парижем. Чому цей приз такий важливий? Бо фільми, які отримують цю нагороду, довічно стають світовим кінонадбанням. «Голод 33» – перший зі Східної Європи, удостоєний цієї нагороди. Я радію, що й сьогодні ці фільми мають свого глядача. Коли у соцмережах отримую повідомлення від хлопців з фронту, які пишуть мені, що люблять мої фільми, й закінчують свої повідомлення словами: «Ми Вас любимо! Бережіть себе! Ви нам потрібні!», – я чітко розумію, для чого живу.

– Чи знайомі ви з ними особисто?
– Для мене війна почалась у 2014 році. Не можу не згадати Ігоря Зінича з позивним «Псих». За освітою він був фельдшером і просто неба у ДАПі рятував наших хлопців-«кіборгів», робив найскладніші операції і категорично відмовлявся йти на ротації. Він залишився з хлопцями до кінця. Не забуду, як ми з Офіцерським Корпусом шукали його, і я весь час мала надію, що він живий, бо спілкувалась із рідними Ігоря і знала, що його дуже чекає мама. Але не так сталось, як хотілось... Потім ми, кожен на своєму рівні, ходили по владних кабінетах і доводили, що Ігор Зінич має бути Героєм України. А це було в ті часи, коли сама згадка про ДАП та «кіборгів» жахала наших можновладців. Але ми перемогли, і його мама отримала цю нагороду. Для мене було дуже важливо, щоб вона знала, що її син – Герой, і розуміла, за що він віддав своє прекрасне молоде життя.

– Фільм «Голод 33» важкий для глядача. А як він дався вам як акторці?
– Важко. Але саме як людині. Прочитавши сценарій до моменту, коли у моєї героїні зникла донька, я закрила його і сказала своєму чоловікові, що не зніматимусь у цьому фільмі. Він як дуже розумна людина відразу відчув, що цей фільм змінить не тільки моє життя, а й життя країни, та переконав мене, що я повинна це зробити. Важливим аргументом також було й те, що автор «Жовтого князя» Василь Барка обрав мене і Георгія Морозюка на головні ролі Дарки та Мирона Катранників.

– Це перший ігровий фільм на таку тему в Україні.
– То були тривожні часи для всіх нас та для нашої країни. Саме тому я пишаюся рішенням зробити телевізійну всеукраїнську прем’єру «Голоду 33» за день до Референдуму про Незалежність[6].

– «Голод 33» був держзамовленням?
– Ні. Фільм знімали на народні кошти, чимало грошей передала українська діаспора. Зйомки тривали сім місяців на Полтавщині – у Ромодані та Миргороді. Завдяки нашим художникам по костюмах та гримерам, я правдиво виглядала в образі своєї героїні, тож до мене у Ромодані та по селах, де ми знімали, часто підходили люди й розповідали те, що їм переказували їхні баби і діди про ті страшні часи. Від них я ніби отримала ключ до образу Дарки Катранник. Моя героїня є уособленням і української краси, і безмежної біди. Коли ти все це через себе пропускаєш, то вже не можеш бути байдужою і прагматичною. Воно не забувається, залишається на фізичному і ментальному рівні назавжди.

– Якою була реакція глядачів після прем’єри «Голоду 33»?
– Приголомшливою. Фільм подивилася вся країна. Я бачила як дивилися «Голод 33» у моєму «молдаванському» дворі в Одесі: плакали, довго розмовляли, щось згадували. А наступного дня всі пішли голосувати на Референдум. Наші політологи та історики так само вважають, що фільм вплинув на його результати: люди проголосували за Незалежну Україну.

– Як сприймали «Голод 33» різні аудиторії?
– Вони не відрізнялися. Скрізь люди аплодували стоячи, довго нас не відпускали зі сцени, дякували і плакали.

– Як вас приймала діаспора після «Такої пізньої, такої теплої осені»?
– Якщо «Голод 33» – ода нашій пам’яті, то «Така пізня, така тепла осінь» – це поцілунок у серце. Можу сказати, що фільм Івана Миколайчука зробив мене улюбленою акторкою української діаспори. Саме тому я отримала роль у «Голоді 33» і запрошення зіграти в «Атентаті» (1995)[7] Ярославу Бандеру – дружину Провідника ОУН Степана Бандери. З приводу «Такої пізньої, такої теплої осені», то діаспоряни дуже люблять цей фільм, вони безмежно люблять і шанують Івана Миколайчука.
Колись під час поїздки до США мені довелось відвідати Острів сліз на Гудзоні, про який розповідав Іван Миколайчук. Там емігранти чекали на дозвіл в’їхати у своє нове життя. А чому ж тоді вони плакали? Бо дуже банували[8] за своєю батьківщиною, яку залишили.

– Івана Миколайчука ця тема неабияк цікавила, йому належить сценарій «Острів сліз».
– Дуже його цікавила ця тема. Багато українців виїхало з Буковини, Галичини. Думаю, що коли їхали «всліпу», не знаючи, що та Америка може дати і як вони туди доїдуть, – це був відчай. Наш народ проживає якесь неймовірне життя від відчаю до відчаю. Вибачте, я не поет. Вірші писав Іван Миколайчук. До речі, він прагнув зняти «Марусю Чурай», хотів, щоб я зіграла цю роль, і питав з цього приводу думку Ліни Костенко.

– А як він трактував цю героїню?
– Маруся – наджінка, вона боєць – «козак-характерник». Це дуже провісний образ українки. Адже зараз ми всі і кожна з нас – в тилу та на фронті, у волонтерстві, в тимчасовій еміграції – ми всі трохи Чураївни.
Й Орися у «Такі пізній, такій теплій осені» була прописана спочатку як гарна дівчина, в яку можна закохатися. Але в процесі зйомок у Івана Миколайчука змінився погляд на цю героїню – він додав їй сили. І це логічно. Тому що дід привіз її в Україну, щоб вона побачила Батьківщину своїх предків. А вона відчула, що вона вдома, що вона тут своя.
Цим Іван наче казав, що ти можеш народитися де завгодно, але якщо у тобі тече українська кров, то це твоя земля. І ти обов’язково повернешся до неї, де б ти не був, щоб воювати і виборювати для неї свободу. Знаєте, мені справді дуже пощастило – тим, що я народилася саме в Україні, тим, що я усе своє життя займаюсь улюбленою справою, тим, що навіть у такі важкі й страшні часи я бачу і відчуваю любов та єдність нашого народу. Тому я переконана, що ми все здолаємо, виборемо для нас, для наших дітей та онуків свободу і щастя й ніколи не забудемо наших Героїв і ту ціну, яку ми всі зараз платимо за нашу Перемогу. Далі буде…

Лютий, 2023