Валдемарс Хелманіс: «Моя кінорежисура – це моя інтуїція»
Свого часу ризька школа поетичного документального кіно рясніла іменами і роботами Герца Франка, Юріса Поднієкса, Андріса Слапіньша. 20 січня 1991, працюючи у знімальній групі Юріса Поднієкса, Слапіньш знімав заворушення у центрі Риги і був убитий в ході перестрілки за участю ризького ОМОНу (ці кадри пізніше увійшли до фільму «Хресна дорога»). Латвія ставала на шлях відновлення незалежності.
Герой документального фільму Валдемарса Хелманіса «Перетворювач руїн» (2022) – колишній солдат радянської армії Андрей Мединьш, що, будучи в Афганістані, тяжко пораненим виповз з-під трупів і врятувався. Повертаючись демобілізованим з армії, в автівці потрапив під обстріл і вдруге дивом залишився живим. Тоді дав обіцянку все життя служити Богу, відмовившись від кар’єри і сімейного життя. Сьогодні він відомий у Латвії як священник і особистість, що зцілює не тільки словом проповіді зламані долі й поранені душі людей, повертаючи їх до життя і віри. Він ще створив общину Брукна зі священними цінностями: місце, праця, людина. Всі разом вони відбудовують з руїн істо ричні архітектурні пам’ятки. Повертають красу світові.
Фільм вражає яскравою операторською роботою. Композиція кадру просторово-глибинна і багатопланова. Камера майже по стійно перебуває у русі, а тому глядач ніби переноситься у про стір подій фільму: будівництво храму, літні свята на природі, бо гослужіння, відвідування стражденних. Фільм без дикторського тексту, його мова – зображення, зняте камерою з рук і дрону, з висоти пташиного польоту. Розповідь людей, що причетні до А. Мединьша, – будівельників, музикантів, художника-реставратора, кераміста, вчительки, підлітка-«мажора» – викрадача дорогих автомобілів, меценатів, священників, і роздуми його самого – створюють портрет неканонічної особистості священ нослужителя.
Бесіду веде Людмила Серебреннікова
– Будь-яка творчість починається з особистості, її бачення і розуміння світу. Який творчий шлях здолали ви, перш ніж зняти фільм «Перетворювач руїн»?
– Я дуже люблю природу, люблю споглядати її, світ навколо, і знаходити в цьому красу. Все почалося з фотографії. Спочатку в 1980-х робив ленд-арт – просторові артоб’єкти. Тепер це називається сучасним мистецтвом.
В мене є півтора гектара землі на березі ріки Мємєлє, що є кордоном між Латвією і Литвою. Там я і створював ці артоб’єкти в усі чотири пори року, і фотографував їх. У мене були хороші педагоги з фотографії, які навчили мене азам майстерності.
– Ваш фільм про пробста Андрея Мединьша, який я переглянула у кінотеатрі міста Талсі, це авторська робота. Як створювався цей фільм?
–Я працював над ним два роки. Накопичувався відеоматеріал, прийшов час монтажу, тут маю з вдячністю згадати Гунту Ікере, з якою я працював над фільмом «Сто років у бурях долей», присвяченим людям – ровесникам 100 річчя незалежності Латвії. Гунта тоді відкрила для мене закони монтажу. До речі, вона багато працювала з Юрісом Поднієксом, потім з Віталієм Манським. У музичному оформленні фільму я використав духовну музику. До фінального епізоду довго шукав музичний супровід. І нарешті згадав, що колись давно знімав музиканта-угорця, який грав на старовинному єврейському інструменті – шафрані. Дійство, зображення і музика сплелись у гармонії.
Це мій шостий фільм, в якому я працюю як оператор, режисер, монтажер, звукорежисер, музичний оформлювач, продюсер. Жодного мого фільму мені ніхто не замовляв.
Не маючи фінансування від держави або від замовника, брав свою камеру і починав знімати. І брався за роботу тільки тоді, коли тема і герой мені близькі, захопили мене. Мені важливо вихопити і зняти моменти щирості і розкутості героя. Адже документальне кіно, на мою думку, – це достовірність стану й емоції людини.
–Тому люди, що говорять про Мединьша у вашому фільмі, надзвичайно органічні. Ви створили фільм, вклавши в нього свій талант, працю, кошти, тепер ще маєте займатись його прокатом?
–Так, треба самому домовлятись з кінотеатрами, як, наприклад, у Талсі, Салдусі, з самоуправліннями і центрами культури в різних регіонах Латвії. У Ризі було три успішних покази при вщент заповненому залі. Як правило, я завжди йду на показ, бо мені важливо бачити, як глядач сприймає фільм – він для мене є найкращим критиком.
Частина коштів від проданих квитків повертається моїй приватній студії, і це частково компенсує витрати на виробництво. Звісно, це не покриває всі витрати. У випадку з фільмом про Мединьша були меценати, які підтримали фільм, оскільки свого часу самі отримали зцілення і допомогу від нього. Андрей Мединьш прихистив чоловіка, що у двадцятиградусний мороз залишився на вулиці, без житла, став хрещеним батьком для дівчини Симони, в навчанні гри на органі. Різних прикладів є багато. Маю бажання згодом показати фільм на телебаченні. Тоді більше людей його побачать, але спочатку хочу показати на міжнародних фестивалях.
Імант Ланцманіс – мистецтвознавець, автор багатьох книг, художник, що 42 роки був директором Рундальського палацу, 2021-го, в рік свого вісімдесятиріччя, отримав титул
«Людина Європи у Латвії». Це абсолютно заслужено, оскільки фактично з руїн під його керівництвом і невтомною п’ятдесятирічною працею краса і достовірність історичного інтер’єру, архітектури, ландшафтного дизайну в Рундале повернені нам, сьогоднішнім. На грандіозній виставці, що тривала до 26 лютого цього року в Національному художньому музеї Латвії, присвяченій життю і творчості І. Лацманіса, окрім його картин, були і фото, що презентували важливі дати і моменти багатогранного життя художника. На одному з них він з Андреєм Мединьшем, який слугує для нього прообразом героя його картини, сповненої філософського змісту.
В початковому титрі фільму «Перетворювач руїн» Ланцманіс називає Андрея Мединьша Апостолом, посланим нам з тих часів.