Віталій Ажнов: «Дуже хочеться з кожною роллю творчо зростати»

Віталій Ажнов (н. 1993) – український актор театру і кіно, викладач, радіоведучий. Народився у Калуші Івано-Франківської області. Закінчив КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (викладач – Дмитро Богомазов). З 2013 року працював у театрі «Вільна сцена», в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, в театрі «Золоті ворота». З 2018-го – актор Київського національного театру ім. І. Франка. Ролі: Дем’ян у «Безталанній» І. Карпенка-Карого, Карпо у «Лимерівні» Панаса Мирного, Калігула в однойменній виставі за Альбертом Камю (реж. усіх – Іван Уривський), Ломан у «Співай, Лоло, співай!» О. Чепалова, Артуро Уї у «Кар’єрі Артуро Уї, яку можна було спинити» Бертольда Брехта (реж. обох – Дмитро Богомазов), Мотл у «Поминальній молитві» за Шолом-Алейхемом (реж. Дмитро Чирипюк), Лаврін у «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького (реж. Петро Ільченко) та ін.

З 2016 року викладає сценічну мову й акторську майстерність у столичних вишах і театральних школах. У кіно знімається з 2014 року. Ролі: Іржавий у комедії «Пригоди Sv. Миколая» Семена Горова (2018), Юро у мюзиклі «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко (2019), Максим-Володька Твердохліб в історичній сазі «І будуть люди» Аркадія Непиталюка (2020), Маркіян у серіалі «Кава з кардамоном» Ірини Громозди (2021), отець Людвік Вродарчик у «Вірити» Артема Шемета (2021), Казимир Малевич в ігровому фільмі «Малевич» Дар’ї Онищенко (прем’єра запланована на літо-осінь 2023). Диплом «За найкраще виконання чоловічої ролі» у виставі «Одруження» (роль Подкольосіна) на ІІІ Міжнародному фестивалі театральних шкіл «GATS» у Пекіні (Китай), премія Київського міського голови у номінації «Творчі досягнення».

Розмовляла Вікторія Котенок

---

– Вперше побачила тебе як актора в іронічній притчі «Потвора»[1] Маріуса фон Маєнбурга на ІІ фестивалі молодої режисури 2013 року. Хоч це була студентська робота, але вона приваблювала динамічною ігровою структурою і злагодженим акторським виконанням…
– Я навчався на третьому курсі. А виставу поставила Валентина Сотниченко, студентка Едуарда Митницького. Тоді Дмитро Богомазов був керівником театру «Вільна сцена» і взяв її до репертуару. Десь рік ми її грали, а потім ще рік у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, куди Дмитро Михайлович переніс частину вистав «Вільної сцени». В головній ролі (Летте) був Влад Писаренко, а я грав Карлманна, його асистента, а також сина нетрадиційної орієнтації багатої пані Фанні.

– А що після закінчення університету?
– В кінці п’ятого курсу почав працювати в Театрі «Золоті ворота». Дебютував у виставі «Мітіне кохання. Щоденник» Влади Бєлозоренко та хореографа Олександра Маншиліна. Я грав Мітю, але не реального, а, так би мовити, уявного. За задумом постановників, мій герой – це фантазія Міті (Дмитро Олійник). Він був автором цієї любовної історії, а ми з Анастасією Салатою відтворювали її пластично.
Хоч я не є актором пантоміми, але цей досвід безсловесного існування на сцені був цікавим. Загалом у «Золотих воротах» з молодими режисерами у нас було багато спільного пошуку і свободи, не було авторитаризму. Це надихало, наповнювало. І спонукало до акторського розвитку. Така ж атмосфера у нас була на заняттях з Дмитром Богомазовим в університеті. Тебе не «ламали» як особистість, не вибудовував режисер повороту твоєї голови на сцені і тому подібне.
Навчальний процес проходив у спільному пошуку, співпраці і свободі. Для нас, дітей, це тоді було дивним. Бо перед тобою визнаний режисер, а заняття проходили так «лайтово». Репетиції відбувалися полюбовно.

– В яких ще виставах у «Золотих воротах» ти грав?
– Там я працював близько трьох з половиною років. Однією з найцікавіших була роль Лаврентія Берії в історичному фарсі «Сьогодні вечері не буде»[2] за п’єсою Антоніо Аламо. Мені пощастило попрацювати з французьким режисером Жулем Одрі, з яким ми згодом стали друзями. У нього зовсім інший підхід і метод роботи. На репетиціях він створив атмосферу абсолютної легкості, творчості, з правом на помилку, а також на твою фантазію, бачення. А ще він енергетично нас заряджав на роботу.
Режисер десь за три тижні поставив виставу. І весь цей час ми, актори, були у тісному контакті з ним: зустрічалися до і після репетицій поза театром. Тому цей час запам’ятався як літній табір. Жуль працював з нами як з рівними. Для нього не важлива була субординація. Але, коли ти раптом перетнув її, то він одразу ставив тебе на місце в тому чи іншому сенсі. Цей досвід мені став у нагоді в роботі зі студентами. А пішов я викладати задля власного зросту, і щоб залишатися актуальним, сучасним і не «запліснявіти»…

– Чи не зарано говорити про «плісняву» у 30 років?
– (сміється) Можливо... Але моя робота зі студентами проходить легко і в задоволення. Повертаючись до Жуля Одрі, це був шалений і крутий досвід. Як він працював із текстом, з побудовою мізансцен, поглядів, розбором, хто кому брат-сват-кум... Ще однією цікавою роботою була «Гедда Габлер» Генріка Ібсена, яку поставила Олена Щурська. Я грав чоловіка Гедди – Йоргена Тесмана. П’єса і роль були складними, працювалося непросто. Але ця робота дала мені творчий зріст.

– Це чи не єдиний класичний твір, який ти грав у «Золотих воротах», робота якого була спрямована на сучасну драму.
– Власне, соціальна драматургія мені менш цікава. Можливо, це звучить самозакохано, але для мене сучасні п’єси на соціальну тематику не є складними для втілення. На противагу класиці, вони не є багатогранними і глибокими. У чомусь навіть плоскі. Звужують твій світогляд у пошуку ролі.

– У 2018-му ти брав участь у соціальному проєкті «Клас акт: Схід – Захід». Як потрапив до нього і чому погодився на участь, адже це благодійний і разовий захід.
– Мене запросила Наталя Ворожбит. Вистава, яка була фінальною частиною проєкту, була побудована на невеликих текстах. Їх писали діти-підлітки зі Сходу і Заходу України протягом 10 днів під керівництвом драматургів.
А Влада Бєлозоренко як режисерка потім зводила всі історії в одне дійство, яке грали відомі столичні актори[3]. Я грав кілька ролей…

– Найколоритнішим і кумедним був твій Кіт з багатої родини...
– Так, Кіт, мабуть, став найяскравішим. У першій історії я грав Петра – вчителя української мови. А також Андрія, який переїхав зі своєю матір’ю з Донецька. Вистава вийшла така самодостатня і цікава, що Слава Жила взяв її до репертуару театру «Актор». Вважаю, що мені бракує організаторських якостей, тому, коли мені пропонують якийсь благодійний захід, я залюбки долучаюся. Бо сам мрію і хочу щось таке організувати. А ще – це нові знайомства, вихід у нову творчу площину, зміна умов праці та партнерів, що є цінним досвідом.

– Були й інші благодійні заходи за твоєї участі, особливо після початку повномасштабної війни...
– Найчастіше – це участь у поетичних благодійних вечорах. Я страшенно люблю поезію. Оскільки викладаю сценічне мовлення, то люблю саме слово. Як каже Дмитро Богомазов, театр – це насамперед поетичне мистецтво, потяг до високого, яким би не був цей театр. Я відчуваю значущість кожного слова, його образність. Можливо, й тому, що я з Калуша Івано-Франківської області і є носієм української мови…

– Хіба в Калуші немає місцевого діалекту?
– Звісно. Західноукраїнський діалект там є. Коли почав навчатися в університеті, я швидко розмовляв, мав мовну аритмію, купу дефектів у вимові, голосні подовжував... Та багато над собою працював, і після закінчення мені запропонували вступити на асистентуру стажування на кафедру сценічного мовлення. Три роки вчився і навіть склав два кандидатські іспити. Маю право писати кандидатську.
Я дуже люблю українську поезію, українських поетів. Поезія дозволяє відчути мову. Її ритм, милозвучність. Не кажу про інтонацію, наспів чи щось подібне, а саме про побудову. Хоч у кожного поета, звісно, був чи є свій стиль, але вся ця мелодика української мови, її багатогранність і фонетичні особливості дуже відчуваються саме у віршах.
Наприклад, я люблю поезію Іздрика, який також родом з Калуша. Люблю поетів, які не ставлять розділових знаків у своїх віршах. З класиків подобаються Михайль Семенко, Олена Теліга, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, з сучасних – Катя Бабкіна, Тетяна Власова, Сергій Жадан, Станіслав Чернілевський, Андрій Любка. Частково подобаються твори Лесі Українки, Емми Андрієвської.

– Розкажи про благодійні літературні вечори.
– Два поетичні вечори були у Музеї історії Києва та один – у Фонді Павла Вишнякова. В ресторані «Vicini» на благодійному заході ми читали вірші разом Оленою Лавренюк і Михайлом Матюхіним, збираючи кошти для колег однієї з бригад ТРО Голосіївського 204 батальйону. Був поетичний вечір у Кримському домі від фонду «Український культурний фронт». Розкішною організаційно була благодійна подія від фонду «МУР» Марини Кошкіної. Я проводив майстер-клас зі сценічної мови.

– А як потрапив до театру імені Івана Франка: мав запрошення чи пройшов прослуховування?
– Тоді в мене був складний життєвий період. Я звільнився із «Золотих воріт», і на всіх фронтах почалися проблеми. Це було свідоме рішення, бо відчував, що треба рухатися далі. Потім з’явилися думки, щоб узагалі покинути акторство, але за 4 місяці я зрозумів, що залежний від театру. Бо актор в театрі працює не тільки заради глядача, а й заради власного кайфу. Будь-який актор – егоцентрик і має у цьому зізнатися.
Йти на прослуховування я вирішив раптово. Було лише три дні на підготовку. Не мав жодних домовленостей, хоч і викладав на курсі Дмитра Богомазова. Він навіть не знав, що я прийду на прослуховування. Мені хотілося самостійно зробити цей крок...

– Що читав?
– Уривок з п’єси «Калігула» Камю. Хоча ні за типажем, ні за фактурою не був готовий до цієї ролі, уривок Фігаро з п’єси Бомарше і монолог Річарда ІІІ Шекспіра. Ці тексти стали для мене особистим викликом у плані вибору матеріалу. Відразу після цього я поїхав на репетиції в Одесу, куди запросив Максим Голенко. Але вже через три дні мене усі вітали з вдалим прослуховуванням. І з вересня почав працювати в театрі імені Івана Франка.

– А в якій виставі вперше вийшов на цю сцену?
– «Кайдашева сім’я». Через неї, здається, проходять усі новоприйняті актори нашого театру (усміхається). Тоді я вийшов в ролі парубка під номером 38... Так, я жартую. Це був ввід у виставу, а першою прем’єрою був «Коріолан» за Шекспіром. Тут дісталася другорядна роль Городянина. А далі мене підвищили, й у «Кайдашевій сім’ї» я вже граю Лавріна…

– Сьогодні ти задіяний у 12 виставах театру. У двох прем’єрах граєш головних героїв, двох правителів-тиранів – Калігулу й Артуро Уї. Як думаєш, чому саме тебе режисери обрали на ці ролі?
– Цікаве і складне запитання... Скажу відверто: до будь-якої ролі, головна вона чи другорядна, я ставлюся відповідально. Нас вчили ставитися до всіх своїх героїв як до головних, але «не перетягуючи на себе ковдру». Це дозволяє бути завжди вмотивованим. Досвід головної ролі давно хотілося мати. Чому саме Калігула?.. Не знаю... Це була мрія, правду кажучи. Зіграти головну роль і попрацювати з Іваном Уривським і з Дмитром Богомазовим.

– І торік вона збулася...
– Так! Бо навчальна сцена – це одне, а професійна – зовсім інше. Ти отримуєш більше уваги, досвіду, знань, зросту. Головні ролі тебе виховують. Або не виховують... У кож- ного по-різному.
Після цих вистав у мене з’явилося інше відчуття себе. Збоку може здатися, що це зверхність, але насправді – моя захисна реакція, яка виникає через якісь внутрішні комплекси чи страхи. Вони є в кожній людині, але я собі у цьому зізнаюся і розумію свою поведінку. Насправді з’явилося відчуття не самовпевненості, а саме впевненості у собі.
Калігулу я вже багато разів зіграв, тому відчуваю вже ґрунт під ногами. А в Артурі я ще не «зміцнів». Однозначно: такі ролі виховують внутрішньо, стрижнево.

– Одним із факторів у виборі режисером актора на роль є його зовнішність, типажність. А якщо на головну – ще й внутрішній потенціал і сила її втілити. Твою зовнішність можна назвати універсальною, бо режисери запрошують на різні ролі.
– Тут ще важливе питання акторської гнучкості... До речі, мені завжди хотілося зіграти закоханого героя…

– А гімназист Ломан у франківській «Співай, Лоло, співай!» хіба не закоханий?
– Страшенно люблю цю роль. Бо він так наївно закоханий у Лолу... Я на курсі був комедійним актором. Не до кінця розумів свою природу... З мене всі сміялися. Що б я не грав, навіть драму. Але життя приносить такі події, що цей драматизм сам приходить. Нині мені б дуже хотілося зіграти якусь шалену комедію...

– У кіно в тебе теж поки немає комедійних героїв. Яку роль вважаєш першою якісною кінороботою?
– Володьку Твердохліба в серіалі «І будуть люди» Аркадія Непиталюка. Це, знову ж таки, той унікальний момент, коли ти маєш право пошуку, творчості. І режисер у цьому сенсі унікальний, бо з актором творить і шукає разом. Аркадій за першою освітою актор, тому це розуміє, має власний підхід, відчуває грань...

– Цього селянина спершу звали Максим?
– Так. Він змінив своє ім’я на Володьку (на честь Леніна) через своє фанатичне ставлення до нової влади. Хлопець наївно і сліпо в неї вірив. Звісно, ним керувала його ущербність, недалекість і розумова убогість. Але точно не хитрість. Зрештою, він приходить до усвідомлення своєї помилки. Але шляху назад уже немає. Тож Володька починає пити. А п’є, бо розуміє, що відбирає до останнього зернятка в людей...

– Разом з Христиною Федорак ви створили закохану пару гуцулів у фільмі Олени Дем’яненко «Гуцулка Ксеня»... Хоча ролі епізодичні, але відкладаються у пам’яті...
– І жанр цікавий, бо це мюзикл. Пригадую, на наш танець був виділений цілий знімальний день. Режисерка у хорошому сенсі дуже прискіплива до роботи, тому і над нашою з Христиною словесною сценою ми десь пів дня працювали. Олена мені сказала: «Хочу у цій ролі зробити з тебе Миколайчука. У тебе такі очі...»

– Абсолютно інша, драматична роль дісталася у фільмі «Вірити».
– Цей фільм знімав мій студент Артем Шемет на замовлення католицької церкви[4]. Загалом, чимало хороших акторів погодилися на зйомки, бо все було побудовано на ентузіазмі, спільній ідеї, ніхто не думав про гроші. Хотілося показати правду про важкі радянські часи 1920–1950-х років, коли багато українців було репресовано і вбито. Зокрема, священників.
Режисер запропонував мені роль отця Вродарчика, реальної особи. Мій герой разом із активною душпастирською діяльністю ще й лікував людей травами. Мені цікаво було у цій ролі відтворити святість, відданість своїй справі. Він ходив від села до села, збирав різні трави, якими зцілював людей. Я читав багато про цього отця, досліджував його біографію. Після художнього фільму ця ж церква захотіла зняти документальну стрічку. Я грав ту ж саму роль.

– Ще одну історичну постать, українця з польськими коренями, пам’ять про якого радянська влада намагалася стерти, а потім визнала російським художником, тобі випало створити у стрічці «Малевич»...
– Так. Малевич викладав у Київському художньому інституті, але його портрет навіть не дозволяли повісити...
До речі, зіграти історичну постать у повному метрі – це теж була мрія. І мова, знову ж таки, не про славу, а про акторський зріст. Працювати над історичною особою цікаво, але нелегко. Я захоплююся творчістю Меріл Стріп і дивився фільм «Залізна леді», в якому вона грає Маргарет Тетчер. Оце робота! Або Гарі Олдман, який грає Вінстона Черчилля у стрічці «Темні часи». Переглядаєш і думаєш: ого! Але про Тетчер і Черчилля залишилося багато відеозаписів, а після Малевича – лише його фото. Не було можливості підглянути за його пластикою, мімікою, жестикуляцією, манерою говорити...
Коли готувався до ролі, вивчав цього художника за його висловами, світосприйняттям та філософськими поглядами. А також через його картини, творчість, життєві факти. Відчував велику відповідальність. І це мені інколи заважало. Допомогла режисерка, яка сказала: «Віталік, розслабся. Тебе теж буде достатньо у цьому фільмі». І я розслабився…

– Як ще готувалися до ролі?
– Читав дослідження Тетяни Філевської. А також записки художника, його вірші, мемуари. Зачепила фраза, де він сказав, що є Богом, що може все собі дозволити. Це зовсім не про мене... Але, з точки зору психології, я намагався проаналізувати це, зрозуміти, і дійшов висновку, що так – він творець. Людина народжується на цей світ і вже є творцем.
А ще Малевич шалено вірив у себе. Його неординарність, харизма – все це через віру у себе. Він був сильною особистістю. Вмів жартувати, любив смачно поїсти. В останніх сценах катування художника змушували підписати документ, що він росіянин. А він вкотре казав, що українець. Для мене честь було зіграти таку людину.

– І знімали кіно під час війни...
– Так, восени 2022 року... Був день, коли над нами ракета пролітала під час зйомок... Фільм поділений на чотири періоди життя Малевича, в які він створив чотири квадрати: чорний, білий, червоний і сірий. Вони характеризують етапи життя художника. Наприклад, сірий – час голоду і репресій, чорний – час його становлення як митця.

– Твоя боротьба за нашу перемогу нині відбувається з екрану та зі сцени...
– І через викладання... Коли почалася війна, студенти шукали підтримку, якусь опору, писали мені в особисті... Зізнаюся, довгий час у мене були докори сумління, чому я на сцені, а не на фронті. Нині думаю, що кожен на своєму місці. Коли я працюю зі студентами чи бачу наповнений глядачами зал, розумію, що зараз я на своєму місці. Колись театр був розвагою, а тепер є терапією для людей. Люди втомлені від новин, вони хочуть живого спілкування, живої емоції, хтось відради, хтось відпочинку. І для цього вони йдуть в театр. І я тішуся, що можу їх у цьому задовольнити.

Лютий, 2023