Архетипи української історії у кінотворчості Сергія Якутовича

Ольга Ямборко

Закінчення. Поч. див. у No 2/2023

Митець називав своїм «найбільшим надбанням» серію графічних робіт «Мазепіана»[1] (2004). Стилево він виснував її як продовження козацького бароко і мазепинського бароко – ці поняття, що загалом є умовними термінами в українському мистецтвознавстві[2], Сергій Якутович наповнив і доповнив конкретним змістом, по суті, розвинув їх стилістичний канон. Якщо Юрій Іллєнко у своєму авторському фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» намагався опанувати барокову химеру, то Сергієві Якутовичу в його авторській графічній серії «Мазепіана» це вдалось зробити – органічно об’єднати уявне з реальним, життя і смерть, красу і потворність, високе і низьке, різночасове в одному просторі. Художник відобразив українську натуру в динаміці та різноманітті: створив образи українського лицарства, українського неба, землі, чистоти, а також боротьби за владу та руїну як її наслідок і портрет особистості у цій історії. З дистанції часу митець ХХІ століття інкрустував витворене «Козацьке бароко» новою символікою, декором. Серед них, приміром, бачимо козака-архангела, що тримає хрест і шаблю над «мазепинським іконостасом» («Наречена», серія «Мазепіана»), волів у ярмі, що снують по землі і на небі поряд з богами-громовержцями, барокові віньєтки і вензелі, елементи архітектурного декору поряд з «нарбутівськими» соняхами, під якими конають демони («Вибори», серія «Мазепіана»), колесо історії, рушники і козацькі шаблі тощо. Це все мальовниче, як сама Україна, водночас, то є гіркий, драматичний і шляхетний світ. Стилістика Якутовича нині має чимало послідовників у мистецьких колах, особливо серед молодих графіків та живописців, втім, вона має сенс та силу лише за умови такого ж інтелектуально-культурологічного осмислення теми, яке Якутович надбав від поетики українського кіно, твореної на його очах та за його участі. Власне, це і є четвертий вимір – ментальний простір його композицій.

«Мазепіану» Якутович зрежисерував із п’яти циклів, ключем до яких обрав різні джерела. Серію відкриває «Дума іли пісня» авторства самого гетьмана Мазепи, що її вважають квінтесенцією його політичної філософії, і якою Василь Кочубей красномовно доповнив свій донос на Івана Мазепу[3] російському царю. Другий цикл зосереджений довкола «Історії Карла ХІІ» Вольтера 1731 року – праці, що фантастичним «образотворенням» опального українського гетьмана неабияк захопила європейську культуру доби романтизму, сколихнула поширення легенди про Мазепу в літературі, малярстві, музиці. Власне, література з цієї теми лягла в основу наступних трьох циклів «Мазепіани», а саме: поем Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Алєксандра Пушкіна.

Сергій Якутович зізнавався, що Іван Мазепа був цікавим йому тим, що він незрозумілий[4]: «Для мене Мазепа – це міф. Це я сам, настільки я з ним жив. Кажуть, що він був мудрим дипломатом, але мені він цікавий як людина. Я не дожив до його віку, тому не можу зрозуміти, що ж він скоїв у кінці. Він не був борцем за українську незалежність, але чому так зробив у кінці? І це кохання... Мене це все веде, я весь час до нього повертаюся»[5].

Сучасним можновладцям стилістика художника припала до душі аж так, що друзі-митці запитували Сергія Якутовича: «Хочеш увести офіційний український стиль?»[6]. Треба сказати, що «стиль» цей творився на контрасті з дійсністю, всупереч їй та з огляду на неї, позяк будь-що, створене у часі, – виражає його, хоче того автор чи ні. У цьому полягає безпосередній трансцендентний зв’язок Мистецтва і Часу. «Мазепіана» народжувалася під час буремних подій Помаранчевої революції і залишилася не вповні реалізованою так, як бачив її автор: Сергій Якутович планував другу книгу з цієї теми ще у 2009 році. Його думка за той період трансформувалася відповідно до актуальних подій: він «читав» сучасних українських політиків через призму особистості Івана Мазепи: «Я зараз абсолютно розумію мого Президента (йдеться про Віктора Ющенка – О. Я.), весь той жах. Влада, добрі надії, сподівання – це абсолютно не сумісно. Це не значить, що він слабкий, інтелігентність у нас завжди вважалася слабкістю. Але через цей трагізм мені зрозумілий Мазепа»[7].

Іншою важливою темою у житті Майстра був Гоголь[8]. І йому судилося пройти цей шлях у мистецтві так само, як Гоголю – перебуваючи у дихотомії між Україною та московією.

Сергію Якутовичу випала ще одна велика нагода у кіно – в екранізації «Тараса Бульби» (2009) режисера Володимира Бортка. Фільм, знятий як держзамовлення, мав увінчати вшанування 200-літнього ювілею Миколи Гоголя на росії. «Перший раз у житті я працював на абсолютно ворожій території»,[9] – скаже Сергій Якутович про свою співпрацю із знімальною групою «Тараса Бульби». Як художник-постановник він фактично намалював цей фільм – від типажів та гриму героїв, предметного середовища до розкадровок, а це вимагало неабияких знань на рівні побуту: архітектури, костюмів, інтер’єру, зброї тієї доби тощо.

Раніше, у 2006 році, Сергій Якутович створив графічну серію «Запорожці» із 35 малюнків, яка виявилась основою та лейтмотивом у роботі над «Тарасом Бульбою», показуючи українське козацтво лицарським орденом. Разом з тим, за лаштунками зйомок представники української сторони зазнавали зневажливого ставлення і випробовувань «на міцність» – їм на порядок гірше оплачували добові, кидаючи фразу: «Хотели быть самостоятельными, независимыми – пожалуйста. Льготы распространяются только на граждан России»[10], – а Сергієві Якутовичу довелося пережити тривалу обструкцію з боку росіян під час відрядження у Санкт-Петербурзі[11]. Тож «Тараса Бульбу» художник перейшов не тільки творчо, але побутово-ідеологічно – у сенсах, які ця повість ретранслює від її написання до сьогодення і які зводяться до великодержавного шовінізму – фашизму, що, на думку Сергія Якутовича, був головним важелем у цьому творі: «Гоголь його видумав і отримав гарні гроші від царя. Бульба – найпопулярніший герой російської літератури»[12].

Майже паралельно Майстер працював над ілюструванням книги «Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород» (Вид-во «Либідь», 2008) та у повнометражному просвітницькому фільмі Ростислава Плахова-Модестова про Миколу Гоголя «Загублений Рай» (2008), для якого створив фігури-об’єкти, інсталяції та ескізи комп’ютерної анімації. До 200-ліття письменника Сергій Якутович підійшов зі значним доробком, акумулював його у масштабний авторський проєкт «Гоголь народився» – експозицію понад 80 графічних робіт з інсталяціями у вигляді 30 макетів гоголівських персонажів у людський зріст, що мандрувала під патронатом ЮНЕСКО у Парижі, Римі, а Мінкульту України – в «Українському домі» (Київ) та залах Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові, а також в «Українському домі» у Москві. Проєкт став даниною великої любові митця до творчості Миколи Гоголя, відображав заглиблення у його «непрагматичну містичність» на рівні біографічних фабул і воднораз визнання того, що цей класик «був генієм тоді, коли молодим хлопцем писав українські речі»[13]. Кожного разу художник пропонував інші концепції цієї експозиції, доповнював їх відеорядом, мав фантастичні інтерактивні задуми, щоразу розвиваючи тему Гоголя як дійство надзвичайно розмаїте. Далеко не все вдалося втілити через брак фінансування та бюрократію, як-от намір відкрити виставку «Гоголь народився» у день 200-річчя письменника одночасно у Парижі, Римі, Києві, Москві та Санкт-Петербурзі під супровід телемосту з обговоренням. В ефірі мало лунати: «Хохол – Хохол – Хохол...» – тобто «Гоголь» у латинській транслітерації[14]. Художник виплекав у собі майже музикальний слух до теми Гоголя й інтуїтивно назвав на ім’я дихотомію Гоголя, яка воднораз є драматичним сюжетом-архетипом в ідентифікації українства, плідним до наших днів.

Україна як образ, – все згадане і незгадане тут з доробку Сергія Якутовича, – це космос, своєрідно впорядкований та естетичний, центром якого є символічна Жінка. «Мені здається, – зауважив художник, – що Україна – це жінка. І сила України – в жінці»[15], «Вона закодована, незрозуміла, невдоволена, таємнича. Феномен українців у тому, що ми ніяк не можемо “віднайти” Україну, хоча б у якійсь формі»[16]. Такій візії неабияк сприяла співпраця з Юрієм Іллєнком у «Молитві за гетьмана Мазепу», де панує метафоричний ряд жіночої тілесності вже з перших кадрів, коли глядач бачить картографічно змальовану Європу у вигляді оголеної панни, а Україну – ключем до оволодіння нею. Цей семантичний код у мистецькій палітрі Сергія Якутовича пригадує шопенгауерівську волю світу – буревій енергії, що набуває форми вічно незадоволених життєвих прагнень.

Бароко як вияв української натури, української історії – вічна тема. З часом вона розростається новими сюжетами і знаходить своїх героїв та геніїв. Сергій Якутович дав цьому архетипу не тільки сучасну мистецьку форму, він опанував його без «зерна неправди за собою». А це чимало.