Трилер у трейлері
Вікторія Котенок
Режисеру Іванові Уривському виповнилося лише 30 років, однак він поставив уже 15 вистав на семи театральних сценах Києва, Одеси і Львова. Окрім того, півтора року був головним режисером Одеського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, а торік (з 2 листопада) увійшов до штатних постановників Національного театру ім. І. Франка.
Театру він віддав трохи більше п’яти років, утім, уже можна вирізнити його режисерський почерк. По-перше, на відміну від більшості молодих режисерів, він працює не з сучасною драмою, а з класичними п’єсами, і не боїться братися за світову драматургію. Серед його робіт – постановки за творами Фрідріха Шиллера («Підступність і кохання»), Карло Ґоцці («Турандот»), Антона Чехова («Дядя Ваня»), Івана Франка («Украдене щастя», «Перехресні стежки»), Августа Стріндберґа («Фрекен Юлія»), Лесі Українки («Камінний господар»), Фернана Кроммелінка («Прекрасний рогоносець»), Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Миколи Гоголя («Одруження»). Уривський переконаний, що в кожному класичному творі є «невичерпна глибина»[1], через текст він ніби вступає в діалог з минулим, щоб досліджувати людські стосунки.
По-друге, майже всі його вистави тривають не більше ніж півтори-дві години. Іван пояснює це тим, що кожна постановка – «це вибудувана енергія, яку не хочеться руйнувати»[2] перервою на антракт. А також вважає, що не має права затримувати на довше глядача, аби той не поспішав додому після перегляду і мав ще час на роздуми чи розмову про виставу.
Та особливу увагу привертають самі вистави, просякнуті символами і метафорами. У них на першому плані – форма (художнє, світлове і музичне оформлення) та загадкова (часто містична), емоційно напружена історія, через яку постановник шукає квінтесенцію людського існування. У роботах Уривського (зокрема в київських) задіяні першокласні актори, однак вони перебувають немовби на другому плані. Адже підпорядковані задуму режисера і є не головною, а рівносильною поряд з іншими складовою вистави і більшою мірою виступають уособленням певних архетипів, узагальненими образами або кодовими елементами, які несуть придуману й зашифровану режисером інформацію. Це можна простежити і в «Трамваї “Бажання”».
Головна героїня Бланш (у виконанні Тетяни Міхіної) – знедолена людина, внутрішньо налякана і розгублена, вигнанниця, яка ніяк не може вписатися в рамки суспільства. Їй, вихованій в інтелігентній сім’ї, довелося пережити хвороби і смерть рідних, втрату родинного будинку через банкрутство, зраду шлюбного чоловіка, який виявився гомосексуалістом. Попри всі випробування, вона не втратила жаги до життя, бажання кохати і бути коханою. Одержима пошуками своєї «половинки», вона не помітила як стала місцевою повією. Втекти, сховатися від осуду і почати життя спочатку жінка намагалася в родині сестри, яка мешкає в іншому місті. Проте так і не змогла: чоловік сестри докопався до її минулого і загасив останню надію на нове життя (заміжжя з Мітчем).
Бланш є втіленням образу білої ворони. Тетяна Міхіна наділила свою героїню ніжністю і поетичністю, добротою і щирістю. Але її «птах» внутрішньо слабкодухий – вона не здатна протистояти світові і соціуму. Режисер із художником підкреслили це й через костюм героїні: на початку вистави вона з’являється у легкій білій сукні і на підборах, а у фіналі – у чорному балетному купальнику, пишній спідниці-пачці і з короною на голові.
Вбрання Бланш різко контрастує з робочим одягом інших героїв – сестри Стелли, її чоловіка Стенлі та його друга Мітча. І не тільки з одягом, а й з місциною, куди Бланш переїхала: на сцені – маленький автодім-причіп, у якому мешкають Стелла і Стенлі. Усі події відбуваються всередині (глядач ніби підглядає за героями у велике кухонне вікно і мале – душової кімнати), а також на даху та ґанку. Трейлер підкреслює обмеженість світогляду, мети й бажань його мешканців (така собі консервна банка, в якій Бланш просто задихається). Автодім уже давно не їздив. Утім, ближче до фіналу власник все ж таки ставить його на колеса і сам тягне його, наче свій хрест.
Стенлі (Михайло Кукуюк) є типовим представником робітничого класу – приземленої недалекої людини, єдиними задоволеннями якої після важкого трудового дня є алкоголь, гра в покер і секс з дружиною. Ним рухають інстинкти: жага до виживання й розмноження. Чоловіку комфортно в його тісному світі, в який зовсім не вписується поетична натура Бланш. Тому він із нею, наче кіт з мишею, спершу забавляється, а потім просто «з’їдає». Не можна сказати, що Стенлі – це абсолютне зло, яке протистоїть головній героїні. Просто він вважає, що все має бути за його правилами, йому подобається бути правителем свого сірого світу. Стелла (Віра Зінєвич) після шлюбу з ним починає жити за його законами: носити безформний і безбарвний одяг, миритися з чоловіковим пияцтвом, картярством і навіть насиллям. Тобто стає безликою та беземоційною тінню Стенлі. Бланш не розуміє її, намагається «розбудити» сестру, яка ніби загіпнотизована монотонно повторює: «Я кохаю Стенлі». Стелла змирилася з життям у клітці-трейлері і тішить себе ілюзією, що Стенлі є її найбільшим щастям. Тому, коли перед нею постає вибір на чий бік пристати – чоловіка чи сестри, вона обирає першого.
Цікавий неоднозначний герой дістався Дмитру Чернову. Його Мітч, хоч і грає в карти та випиває зі Стенлі, такий самий брудний і спітнілий роботяга, однак після зустрічі з Бланш у ньому прокидаються ліричність і сором’язливість, жага до піднесених почуттів, взаємного кохання і навіть створення сім’ї. Мітч і Бланш – ніби двоє спраглих, що перетнулися біля криниці-кохання в пустелі. Саме тому режисер поміщає цих двох героїв на дах трейлера: тут вони милуються зоряним небом, пригадують вірші, відкривають одне одному потаємні куточки своєї душі. Утім, Стенлі згодом приземлює їхні почуття, розповідаючи розкриту ним правду про минуле Бланш. І Мітч стає жорстоким, хтивим і бездушним чолов’ягою, як і його приятель Стенлі.
Дивлячись «Трамвай “Бажання”», мимоволі ловила себе на думці, що цікаво спостерігати, знаходити і розшифровувати кожну деталь: чи то костюм, чи музичну композицію, чи світловий акцент, чи пластичний малюнок, чи елемент сценографії. Бо кожна з них є ретельно закодованим меседжем, а всі разом створюють оригінальне полотно. Як на мене, творці «Трамваю “Бажання”» спробували у жанрі кіношного трилера (з елементами містики та драми) протиставити два світи: безбарвний і кольоровий, чистий і заплямований, прозовий і поетичний, реальний та ілюзорний, робітничий та інтелігентний, земний і піднесений, плотської жаги до володіння і душевних бажань кохання, краси, щастя. І хоч дехто нарікає на переважання в Івана Уривського зовнішньої форми над змістом, недоречності або перенасиченості метафорами, перетворення акторів на слухняних виконавців режисерського задуму, однак його постановки по-справжньому хвилюють глядачів, спонукають їх задуматися і проаналізувати побачене, насолодитися оригінальним нетрафаретним підходом, з іншого (часто неочікуваного) ракурсу подивитися на знайомий літературний твір та його героїв.