Соціально-політична тріада Адама Мак-Кея
Ольга Ямборко
2022 рік світ зустрів під акомпанемент гучної прем’єри фільму «Не дивіться вгору» американського режисера Адама Мак-Кея, що став прологом геополітичної кризи, яка розгорілась того ж року внаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Оригінальний задум Адама Мак-Кея та сценариста Девіда Сіроти створити алюзію на проблему глобального потепління на Землі насправді перетворився на документ часу, передбачивши хроніку подій, поведінки політикуму і суспільства напередодні повномасштабної агресії росії проти України. А кінематограф на цьому етапі продовжив традицію політичної сатири як реакції на події своєї історичної доби. Сьогодні цю місію на голлівудських пагорбах втілює Адам Мак-Кей, у доробку якого жанровими попередниками «Не дивіться вгору» є стрічка «Гра на пониження» (2015) про крах іпотечного ринку, що спричинив світову фінансову кризу 2008 року, та «Влада» (2018) – історія віцепрезидента Діка Чейні часів президентства Джорджа Буша-молодшого.
Адам Мак-Кей – американський теле- та кінопродюсер, сценарист, режисер, актор. Свою кар’єру він розпочинав як режисер і сценарист популярного у США та багатьох англомовних країнах телевізійного шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі». Від заснування програми у 1975 році через неї пройшло кілька поколінь всесвітньовідомих американських коміків, акторів, співаків, політиків. Для багатьох знаменитостей «Суботній вечір у прямому ефірі» став стартовим майданчиком – серед ведучих, акторів, сценаристів шоу є кандидати і колишні президенти США, сенатори, мер Нью-Йорка та ін., а серцевину програми складають пародії на політичне життя США.
Режисерський дебют Адама Мак-Кея тематично також був історією довколателевізійною – у комедії «Телеведучий: Легенда про Рона Борґанді» (2004) йшлося про боротьбу статей на американському телебаченні 1970-х рр. Загалом Адам Мак-Кей є автором повнометражних фільмів та короткометражних, художніх і документальних, рекламних відео, серіалів, з яких більшість – комедійного характеру. Весь цей досвід було акумульовано у згаданій соціально-політичній тріаді, де драматичний контекст показаний в неодмінно іронічній проекції, що дало привід критикам назвати їх драмедіями – жанром, зрощеним на телебаченні. По суті, Адам Мак-Кей застосував до повнометражних художніх фільмів питомо телевізійні підходи, і це можна вважати особливістю його творчого методу – у драматичній і художній складових водночас. Взаємодія телебачення з кінематографом раніше нерідко призводила до появи в ньому нових трендів, та й загалом змінювала його. Так було у 1960-х рр., коли в американське кіно прийшли драматурги з телебачення і привнесли своєю публіцистичною манерою реалізм, завдяки чому великий екран опанував необхідну смислову і стильову фразеологію, щоб рефлексувати актуальні соціальні й політичні проблеми – війну у В’єтнамі та Кореї, Вотергейтський скандал тощо. Авторський інтерес Адама Мак-Кея до серйозних тем був несподіваним після цілої низки його комедій, розрахованих на невибагливого глядача. Це відзначали кінокритики[1] у зв’язку з прем’єрою стрічки «Гра на пониження» (2015), яку знято за романом письменника та фінансового журналіста Майкла Льюїса «Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи» (2010). З огляду на попередні роботи Адама Мак-Кея, критики зарахували новий його фільм до жанру комедії, вважаючи, що режисер ретранслює популярний для Голлівуду тренд застосовувати гумористичний підхід до серйозних та навіть трагічних тем, а критик Пітер Треверс назвав його «комедією-катастрофою» [2]. Насправді, такий «маневр» був застосований режисером у процесі адаптації сценарію, щоб якомога краще пояснити глядачеві суть фінансової піраміди, її механізми та складні економічні поняття. Це виявилося викликом і надзавданням для авторів фільму, але й було винагороджене «Оскаром» у номінації за «найкращий адаптований сценарій». Так, для роз’яснення основних понять сценаристи Адам Мак-Кей та Чарльз Рендольф звернутись до аналогій-прикладів, які озвучують, звертаючись безпосередньо до глядача, запрошені зірки в окремих ігрових ситуаціях-відступах фільму: перебуваючи у мильній ванні, що символізує фінансову бульбашку, чи готуючи юшку з несвіжих продуктів, що означає портфель цінних паперів з різним рейтингом, або пояснюючи про ставки CDO, граючи у казино.
У процесі виробництва Адам Мак-Кей провів шість перед показів фільму у фокус-групах, що перевищує норму, досліджуючи серед аудиторії з 300 глядачів розуміння ними запропонованих роз’яснень і сприйняття загальної тональності кінорозповіді: «Мені потрібно було побачити, – стверджував Адам Мак-Кей, – що вони розуміють з точки зору ритму, чи ми занадто сильно руйнуємо четверту стіну, чи деякі сцени стають надто трагічними, чи певні сцени стають надто смішними. У нас насправді були деякі сцени, які ми зробили менш комічними. І я просто мав конкретне уявлення про те, як я хочу, щоб розвивалась інтонація фільму, тож ми просто наполегливо продовжували тестувати»[3].
«Гра на пониження» – історія кількох непов’язаних між собою груп людей, гравців у фінансовій сфері, котрі передбачили крах процвітаючого ринку іпотечного кредитування та вирішили на цьому заробити і зробили ставку на пониження акцій іпотеки. Першим та основним героєм є Майкл Беррі (Крістіан Бейл) – лікар-невдаха, інтраверт, що працює менеджером інвестиційного фонду. Він виявив факт існування мильної бульбашки на ринку нерухомості та застрахував можливість обвалу ринку. Його дії привернули увагу інших гравців, які теж починають аналізувати процеси і діють за прикладом Майкла Беррі. У підсумку, вони збагачуються на фінансовій кризі, що стала глобальною. Крім наміру пояснити глядачам суть економічно-фінансових схем, Адам Мак-Кей зосередився на характеристиках героїв фільму, вповні розкрив їх психологію через призму особистого життя та дотримання ними професійної етики. Не менш цікавими є й другорядні персонажі фільму, яких подано як ланки у ланцюжку іпотечного ринку в процесі його аналізу – від батька іпотечної бульбашки, банкірів на форумі в Лас-Вегасі до неврастенічних статистів рейтингових контор, низових агентів, що залучають клієнтів, повій та стриптизероквласниць іпотечних пакетів до простих людей-позичальників, котрих фінансові інституції наосліп втягнули у неконтрольоване масове шахрайство.
Насамкінець Адам Мак-Кей підводить моральний знаменник фільму: чи збагатяться головні герої у результаті своєї гри на пониження, усвідомивши методи і масштаб катастрофи?
На запитання, як він придумав таку, доволі вільну, форму, Адам Мак-Кей відповів, що форму диктує час: «Ми не живемо в епоху чистого жанру. Не існує більше чистої комедії або чистої драми. <...> Момент, коли Дональд Трамп стояв у постраждалому від пожежі лісі та сказав, що треба наступного разу пройтись там граблями. Що це? Який це жанр? Це значно смішніше будь-якої найексцентричнішої комедії. І водночас це справді жахає. Так, наче хтось сильно вдарився головою, але керує державою, яка має ядерну зброю. Який це жанр?! От у цьому жанрі ми й хотіли працювати. Показати, яке це безумство, коли президентом стає людина з десятилітнім пробілом у трудовому стажі» »[4]. Цим президентом був Джордж Буш-молодший, що став одним із героїв наступного фільму Адама Мак-Кея «Влада» (2018), присвяченого віцепрезиденту у його команді Діку Чейні (Крістіан Бейл), а саме тому, як він втілив ідею унітарної виконавчої теорії конституційного права США на практиці. Взагалі, цей аспект фільму мав би зацікавити українців, котрі живуть у час війни, адже, характеризуючи унітарну виконавчу теорію, автори фільму зазначають: «Деякі вчені вважають, що кожен вчинок президента – законний, адже він президент. І до біса систему стримувань та противаг, особливо під час війни. Саме так правили королі, фараони та диктатори. Дік Чейні був пішаком у боротьбі за владу у Вашингтоні. Та завдяки унітарній виконавчій теорії він міг стати пожирачем світів – він назавжди змінив хід історії для мільйонів і мільйонів людей, і зробив це, наче привид» »[5]. Діку Чейні, у якого були амбіції посісти президентське крісло, довелось відмовитись від висування своєї кандидатури на вибори через сімейні обставини – аби не зашкодити доньці, яка повідомила батькам про свою сексуальну орієнтацію. Тому Дік Чейні реалізував власні наміри в інший спосіб – погодившись стати віцепрезидентом у кабінеті недосвідченого політика – президента Джорджа Буша-молодшого (Сем Роквелл). По суті, Дік Чейні маніпулював Джорджем Бушем-молодшим. «Мене, – скаже Адам Мак-Кей, – абсолютно вразило те, яким Чейні виявився прискіпливим. Коли він був у владі, він вникав у кожну деталь. Вимагав, щоб його завжди ставили в копію усіх президентських імейлів. Це особливий вид геніальності, те, чим володіє Чейні, – геніальність бюрократа. Таким талантом мало хто може похвалитися. Можливо навіть, взагалі ніхто» [6]. Фактично, Чейні спонукав Буша розпочати війну в Іраку і зробити це без схвалення в конгресі, розглядаючи військову операцію як превентивні дії, мотивовані розробками іракцями ядерної зброї, хоч докази того виявились непереконливими. Після іракської кампанії акції корпорації Halliburton, у якій Чейні в 1995–2000 рр. був головою, зросли на 500 %.
Адам Мак-Кей як режисер та сценарист фільму створив доволі об’ємну проекцію головного героя – показав його у динаміці розвитку від недовченого гультяя до віцепрезидента. На цьому шляху його опорою була дружина Лінн (Емі Адамс), загалом їхня сім’я. Усі вони зображені достатньо реалістично, щоб глядач розгледів у них людей та краще зрозумів їхні мотиви. Натомість Джорж Буш-молодший у фільмі виглядає майже карикатурно, і це підкреслює грим, міністр оборони Дональд Рамсвелд (Стів Керелл) показаний майже гротескно. Серед героїв «Влади» вирізняється вигаданий персонаж, оповідач історії Чейні Курт (Джессі Племонс) – простий американський громадянин, учасник війни в Іраку та донор, серце якого трансплантували Діку Чейні. У підсумку, перед глядачем вимальовується панорамний вид на історію одного з наймогутніших віцепрезидентів США. Адам Мак-Кей досяг такого результату балансуванням між романом і публіцистикою, комедією та драмою, чим увиразнив кожну грань фільму і зробив його тканину складною, зітканою з майже музичних фраз різного темпу.
Коли Адама Мак-Кея запитали, чи зміг би він застосувати формулу «Гри на пониження» і «Влади» до Трампа, він відповів: «Навіть люди, котрі підтримують його, розуміють, що він ходяча катастрофа. <...> Там нема жодної ідеології. В основі цього явища – просто середній палець демократії. Я не знаю, про що тут знімати»[7]. І все-таки, зняв. Наступна режисерська робота Мак-Кея «Не дивіться вгору» (2021) – фільм-катастрофа, в обставинах якої знаходиться місце і таким політикам, як Трамп, щоправда, 45-й президент США не є безпосереднім персонажем, а радше джерелом натхнення, з якого списали героїню Меріл Стріп – президентку Джені Орлін та її команду, а виборці Трампа, вочевидь, послужили прототипами частини суспільства, яке «не дивиться вгору»: від обивателів до топ-бізнесменів.
«Не дивіться вгору» у порівнянні з «Грою на пониження» і «Владою» справляє враження суцільної лихоманки – шаленого міксу, присмаченого яскравою і дуже динамічною візуалізацією. Фільм розповідає про астрономів-відкривачів комети, яка у близькій перспективі має зіткнутися із Землею. Вони намагаються донести цю інформацію до кабінету президентки США, до ЗМІ, до суспільства, але, якщо спершу їм це не вдавалося, то, коли до них почали дослухатись, уникнути зіткнення вже було неможливо. Зовсім незабаром після прем’єри фільму виявилося, що Адам Мак-Кей точно діагностував стан сучасного цивілізованого суспільства. Це засвідчила низка подій у контексті розвитку російського повномасштабного вторгнення в Україну, яке спричинило глобальну геополітичну кризу. Що цікаво, автори не дотримались типового голлівудського гепі-енду та не зупинили «годинник Судного дня» у своїй стрічці на порозі катастрофи, навпаки – дозволили їй відбутись, пішли далі і показали світ після апокаліпсису, а в ньому останній, хто вижив на землі, робить пост у соцмережах, закликаючи його лайкнути і поділитися, або врятований на космічному кораблі істеблішмент висаджується на іншій планеті з райським пейзажем, але абсолютно не пристосований до нових умов. Ця фантасмагорія з оголених елітних утікачів серед первозданної іншопланетної природи викликає у пам’яті алюзії на полотна Босха. До аналогій між «Не дивіться вгору» і творчістю Ієроніма Босха вдається у своєму аналізі український письменник та соціальний психолог Олег Покальчук, він хоч і не вважає таке порівняння рівнозначним, називаючи стрічку Адама Мак-Кея «аматорським маніфестом апокаліпсису», проте підсумовує, що «резонансність цього фільму, попри його неоднозначні мистецькі чесноти, завдячує безжальному перелікові майже всіх (за винятком ну вже зовсім табуйованих для критики) соціальних збочень. Оскільки вони номінально вважаються неабиякими цінностями, їх можна для стислості називати “збоцінностями”. Формально ці “збоцінності” у світі є навіть не те що прийнятними, а системоутворюючими»8. Власне, фільм Адама Мак-Кея ставить глядача перед фактом такої реальності, демонструє навіть життя після апокаліпсису, яке надалі також не зраджує своїм збоченим цінностям. Це гірше, ніж кінець, – це відсутність надії. Саме у таких обставинах перебувають нині українці. На відміну від глядачів фільму, у них нема можливості ухилитись від перегляду – переживання свого історичного часу вимагає прийняти реальність, якою вона є, та сил і сміливості змінювати її. Життя триває, а з ним і боротьба.
[1] Andrew Barker. Film Review: ‘The Big Short’ (англ.). Variety (13.11.2015).
[2] Peter Travers. Capitalism takes a comic wallop from a cast of A-listers (англ.). Rolling Stone (10.12.2015).
[3] Nick Allen. People Are Smart: Adam McKay on «The Big Short». December 14, 2015. — https://www.rogerebert.com/interviews/people-are-smart-adam-mckay-on-the-big-short
[4] Елена Смолина. Режиссер Адам МакКей — о том, как он снял комедию «Власть» о Дике Чейни (будет «Оскар»?). 13.02.2019. — https://daily.afisha.ru/cinema/11280-rezhisser-adam-makkey-o-tom-kak-on-snyal-komediyu-vlast-o-dike-cheyni-budet-oskar/
[5] «Влада». Реж. Адам Мак-Кей. США, 2018.
[6] Елена Смолина. Режиссер Адам МакКей — о том, как он снял комедию «Власть» о Дике Чейни (будет «Оскар»?).
[7] Там само.