Лаврін Кайдаш та інші ролі Григорія Бакланова

Григорій Бакланов (н. 1994, Одеса) – український актор театру і кіно. Закінчив КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (викладач – Юрій Висоцький). З 2013 року знімається у кіно. Ролі: Гліб Дубовик у серіалі «Лінія світла» Сергія Крутіна (2017), Синіцин у фільмі «Шляхетні волоцюги» Олександра Березаня (2018), Лаврін Кайдаш у серіалі «Спіймати Кайдаша» Олександра Тименка (2020), Олександр Козак у серіалі «Сага» Дмитра Лактіонова (2020), Семен у казці «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» Михайла Кострова (2020), помічник кока у фільмі «Черкаси» Тимура Ященка (2020) та ін. З 2016 року – актор київського Нового театру на Печерську. Ролі: Клавдій у «Гамлеті» Вільяма Шекспіра (реж. Ольга Ларіна, Денис Мартинов), Антон у виставі «Я, війна і пластикова граната» Ніни Захоженко (реж. Олександр Крижанівський, Ігор Рубашкін), Сергій Мержинський у виставі «Твій хтось» за творами Лесі Українки (реж. Олена Лазовіч), Адамс у «Море-океан» Алессандро Барікко (реж. Ігор Рубашкін), Валюня у виставі «Покоління пепсі» Сергія Жадана (реж. Вероніка Літкевич), Піноккіо у казці «Піноккіо, або Історія про те, як стати людиною» Карло Коллоді (реж. Олена Лазовіч) та ін. Лауреат Міжнародного театрального фестивалю GATS у Пекіні (Китай) у номінації «Найкраща акторська гра» у виставах «Забава» Славомира Мрожека і «Ромео і Джульєтта» Шекспіра.

Розмовляла Вікторія Котенок

---

– Ваша фейсбук-сторінка рясно всіяна дописами про різні волонтерські заходи, в яких ви берете участь. Розкажіть про них, будь ласка. Зокрема, про благодійну організацію «Act lots».
– «Act lots» – це об’єднання українських акторів. Власне, не тільки українських, бо до нас долучилися вже і зарубіжні актори, чому ми дуже раді. Першочергово це була ініціатива допомогти зібрати гроші на карети швидкої допомоги. І ми вирішили залучити по максимуму наші акторські сили, точніше, наші медійні потенціали. Актори виставляли запропоновані ними лоти, а далі організовувалися аукціони [1].
Потім ми побачили, що добре працює і привертає увагу людей не тільки це, а й різні благодійні заходи за участі акторів. Таким чином ми почали робити благодійні спортивні тренування, зустрічі та спілкування з акторами, спільні перегляди серіалів «Спіймати Кайдаша», «Перші ластівки», перформативні читання, кіноінтенсиви, зіркові сні данки тощо. Таким чином збирали кошти на потреби ЗСУ.

– Який лот виставили саме ви?
– Я ще не реалізував свій лот (усміхається). Бо досі були дуже цікаві лоти від інших акторів, і я все думав: зараз і свій виставлю... А обрав я сережку Семена з фільму «Пекельна хоругва». Мені після зйомок дозволили її забрати. Але якось воно забулося... Я знав, що вона десь є. І одного дня згадав про неї і подумав, що ця річ буде дуже символічною. Обдзвонив усіх, та ніхто не згадав, де та сережка... Поки не зателефонував аж до режисера з візуалізації. Ця сережка у нього лежала у домашньому сейфі у Бучі. Орки пограбували їхній дім, але винесли не все. Сейф із сережкою вони навіть не помітили, тож вона стала ніби оберегом. Вона вже у мене, і я планую її незабаром виставити на аукціон.

– Бачила, що Ада Роговцева приєдналася до вашої ініціативи...
– Так. Вона виставила квитки на виставу за своєї участі «Схоже на щастя» у театрі «Сузір’я».

– А також ірландський актор Джек Глісон, відомий за роллю Джоффрі у серіалі «Гра престолів»...
– Коли він приїхав в Україну, ми організували з ним кіноінтенсив у Театрі юного глядача. А ще висунули від нього особливий лот – статуетку короля Джоффрі Баратеона. Гроші пішли на купівлю пікапу та тепловізора для ЗСУ. До нас ще багато зарубіжних акторів приєдналися, ще не всі лоти ми з дружиною встигли виставити на аукціон.
До нас приєднався, наприклад, Джейсон Айзекс — британський актор, відомий за роллю Луціуса Мелфоя у фільмах про Гаррі Поттера. Румунська акторка театру та кіно Ана Улару та її чоловік, теж актор. Зарубіжних акторів чимало відгукнулося, так само, як і українських.
Окрім того, є чимало схожих на наш благодійних проєктів, на яких запрошують акторів. Наприклад, «Медіа-кава». Це такі кавові зустрічі[2] з медійними особами, які розігруються на онлайн-аукціоні. Вони проходять наживо, але у мене було онлайн, оскільки людина, яка виграла зустріч, була з іншого міста.

– Коли торік Театр на Печерську поновив свою роботу?
– Наш театр одним із перших минулого травня відновив свою роботу. Квитки на вистави майже не продавалися. Ми зробили усі покази безкоштовними і поставили в театрі коробку для пожертв, які йшли не на театр, а на підтримку армії та потребуючих людей. Продавати квитки ми вже почали з нового сезону, який відкрили восени.

– Яка вистава стала першою воєнною прем’єрою в театрі?
– «Я, війна і пластикова граната» Ніни Захоженко, присвячена нинішній війні. Ми вдячні авторці, яка на прохання театру дописала п’єсу. Час дуже швидко змінював настрій та події цієї вистави. На перших показах п’єса дуже резонувала, і ми відчували цей момент. А потім з’явилося відчуття, що хочеться рухатися далі, й ось цю надію, якої нам не вистачає, її хотілося почути і в текстах Ніни. Тож авторка дописала ще одну новелу.
Вистава складається з кількох новел – історій різних людей, описана їхня реакція на війну. Я граю у двох. У першій зображена молода подружня пара з двома дітьми, прототипами яких були друзі драматурга. Описані перші хвилини 24 лютого: емоції, переживання, дії пари, яка в цей час перебувала у Львові. Погодинна зміна їхніх станів і планів. Постійні вагання – їхати чи не їхати за кордон...
Друга моя новела – фінальна. Події відбуваються у період окупації у селищі між Херсонщиною і Миколаївщиною. Це історія про підпільну боротьбу селян. Ми граємо її спільно з Русланом Сокольником. Я – молодого хлопця, а він – дядька у віці, який не хоче воювати. Але через мого героя до нього приходить розуміння: якщо не діяти, то можна втратити зараз усе. У Руслана мама досі перебуває в окупації на Херсонщині. Коли ми вперше зіграли виставу за цією новелою, наступного дня ЗСУ звільнили Херсон... Всі історії у виставі є знаковими і дуже символічними для нас. Фактично, щоразу ми щось додаємо до неї, залежно від зміни подій в Україні.

– Як ви потрапили до колективу цього театру?
– У Театрі юного глядача та Театрі на лівому березі Дніпра я десь рік після закінчення університету грав дві дипломні вистави: «У пошуках радості» радянського драматурга у постановці Юрія Висоцького та «Забаву» Мрожека, режисер Дмитро Лактіонов. Потім пробувався до різних театрів. І десь через два роки потрапив до Театру на Печерську. Абсолютно випадково. На зйомках познайомився з Лесею Власовою. Розговорилися про театр, і вона порадила Театр на Печерську. Поговорив з однією людиною, потім з іншою, далі напросився до якоїсь їхньої вистави. І згодом мене взяли до трупи.

– Ну і сьогодні ви задіяні в десяти виставах, поставлених і за класикою, і за сучасною драмою... Наприклад, два «Гамлети»...
– Так. Одна за Шекспіром, і я граю там Клавдія. Інша, яка має назву «Гамлет. Висоцький», розповідає про життя актора Володимира Висоцького через площину його театральної діяльності. Ця вистава вже знята з репертуару. Щодо сучасної літератури, то це вистава «Покоління пепсі», створена за прозою і поезією Сергія Жадана. Режисерка Вероніка Літкевич магічно склала наші задумки, новели у спільну мозаїку, таку собі рамку з різних сенсів та символів. Неймовірна вистава, яка нині дуже відгукується нашому часу, а кілька років тому випереджала події – передбачала пандемію та війну.
Події відбуваються в 90-ті роки. Мій герой у пошуках заробітку спершу якимись нелегальними справами займався, бо тоді в країні був поширений бандитизм, потім почав знімати кіно. Є тема кохання: бажання повернути кохану дівчину, яка поїхала в Італію. Далі він стає міліціонером. І наостанок – повна самотність у квартирі-хрущовці.

– Розкажіть про виставу «Твій хтось» за Лесею Українкою. Кого ви граєте?
– Створили ми її з різних прозових, поетичних і драматичних творів Лесі Українки. Нам не вистачало якось такого серйозного драматичного шматка, і ми занурилися в драматичну поему «Камінний господар» про Дон Жуана. І є ще уривок з «Лісової пісні». Режисерка вистави – Олена Лазовіч. Аліка Федотова грає Лесю Українку, я – Сергія Мержинського, коханого Лесі, Олександр Бондар – Климента Квітку, чоловіка Лесі. У виставі я співаю і граю на гітарі. У театрі за останній рік з’явилося чимало прем’єр, але я в них не задіяний.

– У кіно ви почали зніматися ще студентом?
– Так, на третьому курсі. Це був один з посередніх серіалів, в якому я знімався один день в епізоді. Перший хороший серіал – це «Лінія світла» Сергія Крутіна. Я грав фотографа-наркомана. Робота була цікава. За жанром це детективний, містичний трилер, бо історія про одну сектантську релігійну громаду.

– Та найвдалішим серіалом на сьогодні для вас є «Спіймати Кайдаша», чи не так? Саме він подарував пізнаваність і більшу затребуваність у кіно.
– Чесно кажучи, не знаю. Не можу сказати, що після цього серіалу мене побігли всі кликати на зйомки. Щодо пізнаваності – швидше так. Серед режисерів та продюсерів було багато схвальних відгуків, і, можливо, це в подальшому вплинуло на вибір саме мене у той чи інший проєкт.
У цій роботі для мене була важлива атмосфера в кадрі – вона була і за кадром. Тобто те позитивне, що глядач отримує, те, що його змушує знову і знову передивлятися цей серіал, – ця атмосфера у нас була постійно і на майданчику. І все це завдяки режисеру Олександру Тименку. Неважливо, де були зйомки – в селі чи в павільйоні: ми були розчинені повністю в атмосфері серіалу. Та й загалом, усі були дуже вмотивовані: ми знали, про що граємо у кожній сцені, і хотіли це якнайкраще зіграти.
Наталка Ворожбит, яка була присутня на зйомках, дозволяла і навіть ставила перед нами завдання «олюднювати» написаний нею текст. Ще до зйомок вона з нами, акторами, поговорила і сказала, що не хоче, щоб це була літературна мова, щоб ми додавали діалект, який чули у себе в селі. Так само додавав щось до сценарію і режисер. Приміром, оцю фразу «Царство небесне», коли діти дякують за цукерку Кайдашисі, саме він додав. Бо колись почув таке вживу. Або коли перед першим сексуальним досвідом Лаврін розкриває мармеладки з пакетика.

– Як створювали образ Лавріна?
– Ми всі черпали образи з власного життя. Якщо не спираєшся на власний досвід, переконаний, що нічого не вийде. Бо буде брехня. Правда буде там, де ти її в житті пройшов, пережив. Лаврін був створений зі спогадів, досвіду з мого життя і життя моїх друзів, знайомих. Окрім того, моє дитинство пройшло в селі на Одещині, тож звідти теж було що згадати і додати до образу.

– А який фільм був вашим дебютним?
– Першим був «Моя бабуся Фанні Каплан» Олени Дем’яненко. З’явився в епізодичній ролі солдата-білогвардійця. Потім знімався у «Шляхетних волоцюгах». Там вже була більша – роль Синіцина, кадебешника у полку. А тоді вже запросили зіграти головного героя Семена у «Пекельній хоругві». Цікавіше грати головну роль, бо ти можеш, так би мовити, тримати оцю лінію чи дугу від початку до кінця. Мені цікаво займатися «будівництвом» ролі. З одного боку, є складнощі, але і цікавість, бо подобається розвиток персонажа. Так само, як і в театрі.
В ролі козака Семена я грав дорослішання. Тобто шлях від хлопця, умовно кажучи, школяра, який ще думає про те, як за кіски дівчат посмикати, до чоловіка, який несе відповідальність за своїх ближніх. Не тільки за кохану жінку, а й за тих, хто з тобою поруч. Навіть якщо це якесь чортеня чи твій сусід. І у ньому є це вміння бачити щось хороше в оточуючих. Навіть у чортенятах з пекла.

– Семен вийшов таким класичним позитивним героєм...
– Так. Який перемагає любов’ю.

– Цікава роль Олександра Козака вам дісталася в історичному серіалі «Сага» Дмитра Лактіонова. Серіал змальовує 100 років історії України через життя однієї української родини. А сааме період від Першої світової війни до Євромайдану. Розкажіть історію саме вашого героя.
– Дуже цікава робота. Мій герой жив у час сталінщини. Олександр став енкавеесником. Про цей період я вже багато чого знав ще зі свого дитинства з оповідей старших. Загалом, коли читав сценарій, майже кожна серія мені відгукувалася. Бо я чув чи знав схожі історії, які були в нашій родині чи в знайомих. Як влада знищувала українське в родинах. Як впливала і змінювала свідомість уже дітей.

– На вашу думку, яка зараз під час війни має бути місія театру і кіно?
– Від багатьох чув, та й сам не раз думав: яка творчість, коли йде війна... Якою безглуздою ця справа здається, коли ми переживаємо такі події в країні. Але людина до всього звикає... І коли оця жага до життя повертається до людини, коли вона починає переважати, я от зараз на собі побачив і по глядачах, що бажання гри, поринати в якусь ігрову стихію – це природньо, така сутність людини. Як те ж саме бажання їсти, спати тощо. Тому припущення, що театр колись може вмерти, це неправда. Дитина, коли зростає, одразу починає гратися. Це природній рефлекс. Через гру вона пізнає світ.
Ще одна важлива думка, яка мене не полишає: нині ми маємо робити дуже якісний контент у всіх творчих сферах. Бо зараз ми отримали те, про що мріяли: дивитися і робити тільки українське, не заглядаючи у той бік. Але, щоб люди не дивилися в інший бік, треба їм пропонувати щось. Бо, коли нічого немає, а ти кажеш «не дивіться в бік сусіда», то виникає питання: а що тоді дивитися? Адже я бачу, що українці продовжують дивитися російські серіали і фільми. Особливо ті, що повертаються з Європи. Ще й скаржаться, що для перегляду треба спеціально вмикати VPN, бо ж російські сайти у нас заблоковано. Це дуже страшна річ! Забороняти – не вийде, на жаль. Треба щось натомість давати. І робити ще краще. Аби люди не через заборону російського дивилися українське, а через цікавість до продукту.

– Тобто головне завдання театру і кіно нині – продукувати якісниé контент для глядачів.
– Про якість ми завжди ніби говоримо, коли приступаємо до нової роботи. Але має бути ще відчуття відповідальності за зроблене. Бо, якщо провалилося кіно, то кажуть: нічого страшного, ще знімемо. Або: це ж українське кіно, ми тільки стаємо на ноги... Пора з цим кінчати. Якщо щось невдало знято, то треба це розбирати, щоб розуміти, чому так сталося. Це стосується і невдалої вистави. Оцю відповідальність за зроблену роботу мають відчувати всі. На жаль, тільки зараз я зміг побачити оцей прямий зв’язок між кіно і буквально життям людей, які поруч з тобою. Бо, якщо ми робимо погане кіно, люди дивляться інше, на їхній смак, хороше кіно. А в тому кіно постановники просувають ті ідеї, які їм потрібні. Особливо наші сусіди. А потім відбувається те, що нині у нас відбувається.

Травень, 2023