«20 днів у Маріуполі», попри весь трагізм оповіді, одержав приз глядацьких
симпатій на фестивалі незалежного кіно Sundanсe у США, а також основний приз
журі та приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Docudays. Зняв його
цьогорічний лауреат Пулітцерівської премії Мстислав Чернов, котрий разом з
фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою й журналісткою Василісою
Степаненко приїхав у місто о 3.30 ранку – за годину до початку повномасштабної
війни. Вони не покинули Маріуполь навіть тоді, коли через небезпеку оточення з
нього виїхали всі зарубіжні кореспонденти. Жахаючі кадри злочинів, які
неможливо простити чи забути, вбиті й важкопоранені жінки та діти, тотальні
обстріли мирних помешкань, розстріл пологового будинку як кульмінація
маріупольської трагедії та повсякденний героїзм медиків і захисників міста – в
цій візуально емоційній картині. Вона стала документальним свідченням перших
двадцяти днів трагедії великого міста (з вісімдесяти шести).
Маріуполь, – як зазначав Мстислав Чернов, котрий з 2014 року як військовий
кореспондент, фотограф і відеорежисер Associated Press бував у місті, – це
індустріальне поселення біля моря, в ньому особливий вітер, особливий звук
металу, особливий пил. І ось тепер йому випало стати свідком руйнації міста та
зняти кіно, про яке на фестивалях попереджають, що воно містить шокуючий
контент. Шокуючого у стрічці справді багато: чимало екранного часу відведено
одному з нервових вузлів спротиву – лікарні міста, значна частина пацієнтів
якої, враховуючи гостру нестачу медикаментів і лікарів, не зможе вижити. «Я не
можу говорити, бо розплачуся», – розповідає літній комунальник, опускаючи тіла
загиблих (їх сотні) у братську могилу.
Задокументовані події супроводжуються закадровим голосом Мстислава, який не
лише коментує, а й, стримуючи емоції, іноді ділиться власними думками. Від
кадрів, коли на місто падають перші бомби й ніхто з мешканців ще не вірить, що
це не чергове загострення на Донбасі, а сучасна повномасштабна війна, й до останніх, де по неофіційному «зеленому
коридору» з камерами й десятками годин відзнятого матеріалу під сидінням
автівки, групі журналістів вдається виїхати на контрольовану територію, цей
драматично-урівноважений голос насичує фільм глухим передчуттям трагедії.
«Дивлячись на всіх цих дітей, я думаю про своїх двох доньок, яким також
довелося залишити свій дім. Новини надходять з усієї України. І я не можу
позбутися відчуття, що з цим містом станеться щось жахливе», – ділиться
Мстислав своїми передчуттями. Так, хоча й ми бачимо в цій страшній війні багато
прикладів мужності українців (медиків, військових), але поряд бродять дикі,
озброєні до зубів варвари, які не знають милосердя. А сили сторін на той момент
були нерівні.
Перші хвилини війни… Мстислав радить розгубленій жінці, що вибігла на вулицю
в пошуках сина, сховатися у підвалі, запевняючи, що з сином нічого не
трапиться, бо по цивільних не стріляють. Згодом журналісти зустрічають ту саму
жінку в укритті, й вона нагадує їм про колишню пораду, розповідаючи, що саме в
її мирний будинок прилетіло… Мародери грабують супермаркет, один з них
прихоплює футбольний м’яч. Але навіщо? – бідкається, не розуміючи, продавчиня.
Мародер спересердя кидає м’яча і йде дуже невдоволений. В укритті плаче
дівчинка, розказуючи, що не хоче помирати – вранці вона прокинулася від вибухів
і зрозуміла, що почалася війна. Одна з жінок, що ховається в підвалі
фітнес-центру, зізнається, що приходить сюди заради дитини, бо, якби була одна,
то сиділа б удома. «Незрозуміло, за що усе це? Чим завинили люди, які просто
жили? Я не розумію, що відбувається.
Це просто якийсь треш», – каже вона.
Багато днів журналісти проводять в одній з лікарень міста. В медичному
закладі на початку ще є необхідні умови, електроенергія, тут можна підзарядити
телефони, сховатись від обстрілів, але водночас у цьому місці – чи не найбільша
концентрація людських страждань. У кадр потрапляє боротьба лікарів за життя
чотирирічної Ангеліни, її не вдається врятувати… Звиклі, здавалося, до всього
лікарі не стримують сліз. Авто швидкої допомоги привозить жінку з важкими
пораненнями після вибуху. Лікар, що її супроводжує, розповідає про займання
автомобілів поряд, значну кількість уламків, розкиданих довкола, про те, що
росіяни гатять по цивільних, бо жодного військового у дворі він не побачив.
Юнак грав з друзями у футбол біля своєї школи, коли почався обстріл. Хлопцю
відірвало ноги – лікарі його також не можуть врятувати. В кадрі – над тілом
сина батько, якого трусить від ридань… У підвалі лікарні дуже багато трупів –
тіла людей просто загорнуті в одяг та простирадла… Лікарі все частіше працюють
без електроенергії, води й опалення. Хтось із них перебуває на робочому місці
вже тиждень, хтось довше. «У нього кров на голові, що робити?» – кричить
чоловік із дитиною на руках, якій ще тільки 18 місяців і яка вже не дихає. За
ним біжить мама хлопчика. Лікарі намагаються запустити серце, хочуть повернути
Кирила до життя, але зусилля виявляються марними... Лікарня стає прихистком для
тих, хто у відчаї або боїться перебувати в замкнутих приміщеннях. «Ми два тижні
у пеклі, – розповідає жінка, яка вже кілька днів живе в лікарні. – Снаряд
прилетів у двір. Жінок і дітей засипало в погребі. Двох дітей – дівчинку семи
років і хлопчика п’яти років – не врятували».
Згодом у лікарні починаються ще більші проблеми, гостро не вистачає ліків,
знеболювальних. Морги переповнені, під обстрілом весь Маріуполь. Майже відсутні
їжа і вода. Також місто потрапляє в інформаційну ізоляцію, мешканці не можуть
зв’язатися з рідними й зрозуміти, що з усіма відбувається. Телефони заряджають
від бензинових генераторів лише для того, аби користуватися ними як
ліхтариками: зв’язок відсутній – екзистенційна «Чума» Альбера Камю в новому
вимірі. «Як хвороба, війна охоплює усе місто», – констатує за кадром Чернов.
Апофеоз трагедії: росіяни скидають бомбу на пологовий будинок. Здавалося, це
немислима річ у війні… Кадри кінохроніки переплітаються із заявами ворожих
пропагандистів, котрі нахабно брешуть про український постановочний фейк. У
стик їхнім словам камера зосереджується на пораненій в пологовому вагітній Ірині, травми її й ненародженої дитини
несумісні з життям…
Морок, ніби запечена кров, стає все більш матеріальним. «Знімайте, як нас
українська армія бомбить», – пропагандистськими кліше говорить чолов’яга в
чорній куртці. А ось іще один персонаж, для якого ситуація, коли російська
авіація кидає йому на голову бомбу, все одно «неод-нозначна». Заплакана жінка з
речами не може прийняти важку істину, не може погодитись із тим, що росіяни її
обдурили, бідкається, запитує, що в світі відбувається, що їй доводиться
полишати власний дім. У неї відсутнє найменше бажання визнати, що її «брати»
діють невибірково, можуть разом з українцями знищити й її, вона відмовляється
представитись… Чоловік за нею прямо посилає журналістів на три літери – цей
чолов’яга, вочевидь, печалиться, що квіти, заготовлені для «ванєк-асвабадітєлєй»,
за таких «неадназначних» умов можуть зів’яти. Танк з літерою «зет», що
проривається в місто, розвертає башту й щосили гатить у верхній поверх
житлового будинку. Постріл фіксує кінокамера журналістів – ці кадри згодом
облетять весь світ. Чий танк і яка мета у його прицілі? – «Неадназначно».
Сила стрічки «20 днів у Маріуполі» в тому, що картина війни відтворена в ній
правдиво, ніщо не «плюсується» й не «концентрується», й, водночас, камера від
жодних деталей не відводить погляд. Вона печально вдивляється в трагедію,
заздалегідь, здається, розуміючи фінал. Фіксуючи численні злочини (хоча
журналісти іноді досить активно реагують на події). Інтонація закадрового
голосу зливається з кадрами людських страждань, вона стає настільки об’єднуючою
і єдино можливою, що будь-яка її зміна сприймалась би чужою, або й зовсім не
сприймалася. Заслуга картини Мстислава Чернова в тому, що вона зафіксувала
військові злочини, які варвари творили в Україні. Стрічка дала можливість
зрозуміти дійсний масштаб маріупольської трагедії, передовсім, її людський
вимір, продемонструвала насправді велетенський контекст і деталізувала окремі
події – що для історії дуже важливо.
«Війна – як рентген. Хороші люди
стають кращими, а погані – гіршими», – згадуючи слова одного з лікарів, мовить
голос за кадром. А в самому кадрі – поліцейський офіцер Володимир, котрий
показує журналістам єдине місце на проспекті Будівельників, де дивом працює
Інтернет (звідси журналісти передаватимуть короткі відео, розбиті на 10 секунд,
бо інакше передати матеріали неможливо). Володимир просить зняти себе на
камеру, він хоче звернутися до світової спільноти, адже впевнений, що кадри
страждань жінок з пологового змінять хід війни. Але як ще більше смертей можуть
щось змінити, – коментує його слова Чернов. І справді: вбивство майбутнього –
це ще кілька сотень втрачених життів чи щось принципово інше? Не всі ще про це
сформували свою остаточну думку. Тому фільм Чернова з часом лише набуватиме
цінності.