Серіальний скандал


Згідно з аналізом державних закупівель на виробництво серіалів у 2023 році на непрозорих конкурсах під свої фірми, держава виділила 448 млн гривень. Громадяни України постали перед цим фактом 19 червня, причому вони могли б і не дізнатися, якби не існувало сайту Prozorro. Поділили кошти персонально міністр культури та інформаційної політики О. Ткаченко і режисер серіалу «Слуга народу» Олексій Кирющенко, обравши 53-х переможців серед 129 учасників (яким пощастило дізнатися про цей «конкурс»). Факт викликав бурхливу реакцію й обурення в соцмережах.

 

По-перше, марнотратством урядовців. Юрій Бутусов: «400 мільйонів гривень – це двадцять п’ять тисяч FPV-дронів-камікадзе, двадцять п’ять тисяч точних ударів по російських окупантах, сотні врятованих життів українських воїнів. Їм під час війни потрібна зброя та забезпечення, а не новорічні серіали, які будуть якось на колінці ліпити…» [1].

 

По-друге, тим, що конкурс проходив «між своїми», без оголошення. На цей факт звернув увагу, зокрема, народний депутат Микола Княжицький: «Ми у 2016 році зробили закон про підтримку кінематографії. Незалежна фахова комісія розподіляла кошти на кіно і серіали через прозорі пітчинги й конкурси. Так і відродилося кіно. Зараз усе коту під хвіст. Ніяких пітчингів. Державний канал (у демократичних державах немає державних каналів, але ця влада за путінським зразком їх створила) за державний кошт купує без пітчингів фільми та серіали. Спочатку монополізували телебачення через "марафон", тоді почали експериментувати з фріками типу Поворознюка та Арестовича, тепер будують їм політичну кар'єру. Очевидно, це неприпустимо»[2].

 

По-третє, почалася спекуляція на темі війни, бо міністр культури пояснює, що кошти підуть на нібито інформаційну боротьбу з російським агресором. Насправді ж, виявляється, що такий проєкт, як серіал «Смт Інгулець» – це копіювання російських недолугих зразків. Про це свідчить розміщений на сайті Prozorro його опис: «Жанр: драмеді. Логлайн проєкту: Два талановитих айтішники Максим та Данило втікають з фронтового Харкова і, по дорозі на Львів, опиняються на Кіровоградщині в смт Інгулець, де всім керує фермер Олексій Паровоз по кличці "Батя". Програмістів записують до місцевої самооборони та призначають чергувати на місцевий блокпост і час від часу працювати на фермі». Ті, хто стежить за серіальною російською продукцією, впізнали копіювання тамтешнього серіалу «Жуки». Не важко зрозуміти, який «високий патріотизм» почерпне глядач з обіцяних персонажів-ухилянтів.

 

Журналісти «Української правди» детальніше дізналися про «переможців», які скористаються бюджетними коштами, про що можна прочитати у статті за посиланням[3]. Своє слово з цього приводу висловив і кінорежисер Михайло Іллєнко.

 

Михайло Іллєнко. Щодо скандалу навколо телевізійного серіалу «Смт Інгулець»

 

Занурився в Інтернет у зв’язку зі скандалом навколо телевізійного серіалу «Смт Інгулець». Написано багато.

 

За законами жанру, цей скандал поступиться місцем іншому протягом найближчого часу. Але цього разу я подумав, що виняток можливий, коли прочитав список телевізійної продукції, що готується до екрану або затверджена в планах виробництва.

 

Такої кількості і такої якості, яку продемонстровано, зокрема, в трейлері «Похорон Путіна», може вистачити не лише для довгого, великого скандалу, але й для принципової розмови: що ми – кіно і телебачення – робимо сьогодні під час війни?

 

Для мене не є запитанням, куди ми сьогодні маємо вкладати гроші. Звичайно, у зброю. В перемогу. Я не маю сумнівів у тому, що під час війни держава повинна вкладати гроші, в тому числі, в екранну продукцію – в зброю.

 

Подивившись трейлер «Похорон Путіна» – «СТУДІЯ МАГАРИЧ ПРЕДСТАВЛЯЄ» (дві красномовні помилки в слові «МОГОРИЧ»), – я можу сказати, що це зброя. Зброя проти нас, позаяк таких недорозвинених персонажів, вибачте, колеги, гріх не знищити. Це просто санітарна місія. На жаль, багато наших фільмів, і не лише телесеріали, цілком влаштовують нашого ворога як мотивація для виконання його «санітарної» місії.

 

На жаль, навіть наші відомі, – талановиті і геніальні (кажу це без жодної іронії) фільми, – дуже часто експлуатують фестивальний запит на розгубленого, невпевненого, вторинного, втраченого – на лузера… Підозрюю, що інколи лише передова лінія зупиняє ці фільми на шляху до російського фестивального екрану, але не зупиняє Інтернет.

 

Коли я читаю, що наші сучасні фільми – вікно до західного глядача, яке відкриває йому правду про Україну, у мене виникає питання: яку правду? «Правду» про погані дороги? Коли йдеться про фестивальний екран, не варто забувати, що сьогодні найкраща реклама для нас, для наших фільмів за кордоном – наші бійці. Відправляючи свій фільм на фестиваль, подякуйте їм за рекламу – вона їм дається страшною ціною. Спробуйте передати свій фільм не лише в Канни, але з волонтерами в Бахмут, в Херсон, в Мар’їнку… А краще – самі повезіть туди свій фільм.

 

Я дуже далеко відхилився від теми, але впевнений, що лише з цієї позиції варто розглядати проблему. На жаль, державні органи самоусунулись від формування програми виготовлення зброї для національного кіноекрану. Зупинені всі конкурси, заморожені всі пропозиції всіх авторів – і молодих, і таких, які, протягом попереднього успішного періоду, вже довели своє вміння не лише повертати нашого глядача до наших кіноекранів, але робити зброю. Відбувається атака на успішну практику дубляжу українською мовою. Зупинено фінансування кіно, разом з тим, фінансування телевізійної продукції продовжується, фінансуються також інші сфери, які так само викликають справедливі запитання: чи це є зброя?

 

Щодо стандартів телевізійної продукції – надто довго вона фінансувалася РФ, обслуговувала інтереси РФ, відповідала стандартам РФ, що встановлювали, як має виглядати хохол. Так він і тепер виглядає.

 

Гроші українські, а шаблони РФ.

 

Принципова відмінність між кіноекраном і телеекраном України має матеріальне походження. На початку дев’яностих ми були в рівних умовах, але коли повністю припинилося фінансування кінопродукції, кіновиробництву залишилося шукати українські гроші (узагальнюю). Кіношники почали знімати українське кіно на українські гривні – МИ, ДЛЯ НАС, ПРО СЕБЕ – і потрошку навчилися це робити. Інколи з дуже переконливим результатом. Ті ж самі 25 років телевізійна продукція зростала на російському фінансовому допінгу, протягом чверті століття обслуговувала його, адаптувалась до нього, врешті, з’явилась стійка наркотична залежність.

 

Найгірше, що ця наркотична залежність через телеекран передалась глядачам.

 

Ще гірше те, що тепер гроші не російські, українські – наші з вами. Ми фінансуємо виробництво зброї людям, які не звільнились від залежності. Чи хочуть, чи можуть вони звільнитися?

 

Вкласти гроші у конвеєр, який все життя виготовляв хомути, і чекати, що цей конвеєр почне робити бойові літаки – наївність? байдужість? злочин?[4]

 

P.S. Після скандалу продюсер Ю. Горбунов повідомив на своїй сторінці в інстаграмі, що відмовився від державних коштів. А 27 липня Верховна Рада України проголосувала за відставку міністра культури й інформаційної політики О. Ткаченка


[1] Бутусов Юрій. 20 липня 2023. https://espreso.tv/nam-potribnazbroya-ne-novorichni-komediyi)

[2]  Княжицький Микола. Кіно про Паровоза – символ загрозливої деградації. 20 липня 2023. https://espreso.tv/kino-pro-parovozasimvol-zagrozlivoi-degradatsii

[3]  Тетяна Пушнова, Ганна Щокань. Вісім серіалів! Мінкульт роз поділив 448 млн грн на виробництво телевізійних фільмів. 20 липня 2023. https://life.pravda.com.ua/culture/2023/07/20/255495/

[4]  https://censor.net/ua/r3432888