Гламурна казка про відьом та мишей
Анастасія Канівець
Маленький хлопчик, жаскі до пародійності відьми, що для них немає більшої втіхи, ніж перетворити дитину на мишу… Така страшнувата, гротескова й іронічна казкова повість Роалда Даля із короткою і вичерпною назвою «Ві-дьми», випущена у світ не такого вже й далекого 1983 року. Дотепна динамічна історія цілком надавалася до великого екрану – і в 1990-му вийшов однойменний фільм режисера Ніколаса Роуга, де комічне й моторошне зливалося в єдине ціле. Тепер же з’явилося нове кінопрочитання Роберта Земекіса під усе тією ж безпрограшною назвою. Роберт Земекіс, відомий майстер видовищних казок і історій, «Відьом» подав у відповідному ключі: яскраво, вигадливо (але в «розумних межах»), з колоритом «чорної Алабами» й розкішними інтер’єрами дорогого готелю, з по-голлівудськи ретельно вивіреними дозами смутку й радості.
Маленький хлопчик Люк згорьований втратою батьків і не відчуває смаку ні до життя, ні до бабусиних ласощів. Але бабуся співає пісеньку про мінливість долі, пританцьовуючи, затягує в цей «танок життя» і хлопчика – і він остаточно повертається до «світу живих». Цей момент музики й танцю з їхньою перетворювальною силою, родом з такого значущого для США жанру мюзиклу, ще виринатиме у фільмі – але вже пов’язаний із темою відьомства, як протистояння духу радості духові лиходійства. Самі відьми у фільмі не співають і не танцюють – хоча також є носіями певного мистецького первня. В їхньому випадку це – мистецтво творення власного образу: за природою своєю потворні, відьми володіють хистом маскування, постаючи в образах чарівних ошатних пань-благодійниць, що чудово вписуються у згадані вище пишні інтер’єри фешенебельного готелю. Тут направду було де проявити себе художниці костюмів Джоанні Джонстон: вбрання персонажів підкреслює характери, створюючи яскраві впізнавані образи; особливо стосується це відьомського почту, де сукні подекуди «грають» не менше за самих акторок, яким по суті відпущено роль масовки. Першу скрипку ж у відьомському ковені зіграла Верховна Відьма, яку втілила Енн Гетевей – несподівано для свого амплуа позитивної героїні. Акторка дещо нарочитою (в межах, дозволених жанром) грою створює образ гротесковий, якоюсь мірою пародійний, проте харизматичний і вельми жіночний. Саме вона, зрештою, і посідає найпомітніше місце у фільмі.
Різким контрастом до гламурної відьми та її почту виступають герої – маленький чорношкірий хлопчик (Язір Бруно), згодом відьмами перетворений на мишку, та його бабуня (Октавія Спенсер). Порівняно із першоджерелом їхній соціальний статус скромніший, тож вони відверто протиставлені пихатим багатіям та їхнім готельним прислужникам як представники «простого люду» з їхніми традиційними чеснотами: відкритістю, щирістю, винахідливістю, готовністю допомогти ближньому. Втім, фільм Земекіса – безперечно, не про соціальне розшарування, воно тут слугує радше антуражем та даниною ліберальній ідеології (те саме стосується і трансформації героїв, що тут у дусі новітніх віянь є темношкірими; втім, у випадку «Відьом» перенесену в простір американського Півдня історію скомпоновано так, що зміни не ріжуть око). І не про боротьбу між людським і не-людським – хоч відьми специфічною тілесністю своєю вже явно протиставлені людям. Про боротьбу добра зі злом? Можливо, хоча, здається, і не про це йшлося автору – принаймні авторові фільму. Хоча, звісно, що краще надається для демонстрації переможності добра й приреченості зла, як не історія про те, як трійко мишенят і старенька здолали відьомське кодло? Історія, попри всі свої обертони, цілком моралістична – і це вписується у творчість Земекіса більше, ніж видається на перший погляд.
За всієї своєї моралістичності, це – насамперед казка, повчально-розважальна історія. І розважальний момент тут, безсумнівно, переважає. Сприйняттю історії допомагають яскраві барви одягу персонажів та інтер’єрів. Вже сама південна природа визначає звучання історії: це не стриманий англійський клімат і не похмурі пейзажі Швеції, що фігурують у першоджерелі і задають приглушений колорит екранізації Роуга. Це – яскраві й теплі барви, що в них саме зло видається майже карнавальним, геть не страшним і загалом таким, що чекає, коли його нарешті подолають (операторська робота Дона Майкла Берджесса). Тож глядач може без страху споглядати за дійством, чекаючи, коли винахідливість та єдність позитивних персонажів допоможуть здолати сили зла. Навіть привнесені авторською фантазією додаткові ознаки відьомства – подовжені кути рота, що уподібнюють його до зміїної пащі, та зміїний хвіст Верховної Відьми – не роблять їх моторошними.
«Відьми» Роберта Земекіса – «гламуризована» версія казки Даля. Остання ж, стилізована під оповідь маленького хлопчика, гламуризованою аж ніяк не є. Кінострічка зберігає оповідь від першої особи – вона виступає обрамленням основної частини – проте, як уже згадувалося, визначальною тут стала не вона, а візуальний ряд. Саме ця візуальна безжурність, попри похмурий підтекст – а може, і завдяки йому? – так надається до перегляду непривітними зимовими вечорами. Парадоксальним чином цей зразок голлівудського кіноблиску перегукується зі своїм далеким пращуром – страшною казкою, химерно розквітчаною фантазією оповідача, що її так приємно слухати біля вогнища, жахаючись і захоплюючись неймовірною, а проте по-своєму і життєвою історією.