«Свойого неба не замінить жодне…»

Лариса Іванишина

«Після Лоренцо занепав той Сад. Прийшла пора тиранів

 і купецтва». Ліна Костенко

Тоді, коли Ліна Костенко писала драматичну поему «Сніг у Флоренції», в літературі й кіно увага була прикута до митців, у яких концентрувалася духовна сила нації і з якими пов’язувалася надія на її самоствердження, порушувалася також проблема відповідальності митця перед своїм народом. Якщо говорити про українське кіно, то найбільш концептуально вона прозвучала у фільмі «Сон» з Іваном Миколайчуком у ролі Тараса Шевченка. Ліну Костенко, навпаки, зацікавила тема безвідповідальності митця і те, яким є фінал життя людини, що змарнувала свій талант.

Як і в драматичних поемах Лесі Українки, сенсом і домінантою твору «Сніг у Флоренції» є інтелектуальне послання авторки, втілене в персонажах. Головним героєм вона обрала скульптора доби італійського Відродження Джованфранческо Рустичі. На першому плані – думки головного героя, викликані його емоційним станом, подані в нерозривній єдності. Думки, які раніше чи пізніше постають перед кожною людиною, а особливо тою, що обрала долю митця, – «який слід по собі залишу?».

Скульптор Джованфранческо Рустичі – реальна особа, у творі він щільно вписаний у контекст свого часу, а увиразнює цей образ його колега, геніальний митець – Мікеланджело Буонаротті (хоча він не є персонажем драматичної поеми, але присутній у спогадах і роздумах головного героя, посилюючи тягар його сумління). Ліна Костенко обрала двох митців – Мікеланджело і Рустичі, – аби порівняти природу генія, який не поступався власними переконаннями, а тому й відбувся, і скульптора, що починав разом з Мікеланджело, але в якого не вистачило сили послідовно й наполегливо творити і самостверджуватися. Слова про Рустичі, в яких розкривається протистояння митця і влади: «Вони – тебе, не ти їх переміг! / Вони твій хист поклали під фуганок», – свідчать про позицію авторки, про її глибоку віру в можливості істинного митця, є її застереженням, яке можна доповнити її ж фразою, що стала крилатою: «Не було епохи для поетів, але були поети для епох».

Не можна не погодитися з Тарасом Прохаськом: «Ліна Костенко у нас завжди актуальна, бо охоплює у своїх творах вічні теми, важливі для кожного покоління». Хоча дія твору відбувається в монастирі старовинного французького містечка Тур у ХVІ столітті, але та далека епоха резонує з нашими днями. Бодай ці надзвичайно актуальні слова: «Все в барабани луплять на вербовку. Їм люди що? Курчата для шулік». Їх говорить Перший монах, і хіба вони не про нинішнього кремлівського агресора? Другий монах застерігає приятеля: «Мовчи, дивись, бо за таку розмовку / щоб хто тебе за грати не упік».

У творі дві наскрізні й взаємопов’язані теми: зрада своєму таланту і зрада своїй батьківщині. Перша сконцентрована у словах Рустичі, який у молоді роки, маючи хороший творчий старт, марнував свої дні в суєті, зрештою, почав творити на догоду вельможам: «Ти робиш те, що прагне їх пиха. / Вона у них до істини глуха». Так промовляє його совість, уособлює яку молодий Рустичі. В результаті – самотня старість і смерть на чужині.

Другу тему розкриває той факт, що Рустичі покинув Італію. Він переїхав жити до Франції, а на докір про те, що він втікач, аргументує своє рішення: «Я вже не міг, уже не мав я змоги / терпіти всі ці війни та облоги». Та виявилося, що «свойого неба не замінить жодне»: покинувши Батьківщину й кохану дівчину Маріеллу, скульптор позбувся і свого таланту.

Таку драматургію непросто втілити на сцені. Відточена мова твору, де майже кожен вислів є афоризмом, вимагає від постановника та акторів повної віддачі – інтелектуальної, емоційної, пластичної. Саме цього і змогла домогтися від своїх студентів постановниця – Ірина Лановенко – акторка і педагог акторського відділення КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого.

Попри відсутність фінансових можливостей для зображального вирішення вистави через сценографію і костюми, перевтілення українських студентів у людей давньої епохи відбулося завдяки ігровій стихії. Актори грають невимушено й легко, це бачимо, зокрема, в тому, як ведуть діалог двоє монахів. А супровід живої музики творить атмосферу давнини, налаштовує на відповідний лад. Ченці ведуть невимушену бесіду, перемішану жартівливими ескападами. Вони хочуть зіграти партію в шахи (режисерка гарно придумала імітацію: хлопці грають на ксилофоні, – вдаряючи дерев’яними молоточками, створюючи ілюзію гри в шахи) й водночас бояться, щоб хто-небудь їх не побачив, бо гру цю засуджують духовні отці. Між іншим, ченці звертають увагу на самотнього старого, який перебуває у їхньому монастирі, намагаються зрозуміти, хто він, – і ця розмова є прелюдією до основної дії, яка зосереджена на загадковому флорентійцеві. Обидва ченці також братимуть у ній участь – уже в жанрі пластичного театру: рухами ілюструватимуть розповідь старого скульптора про його перебування при королівському дворі у Франції, коли він на замовлення короля мав зліпити його величний монумент, але встиг зліпити тільки коня, тут король помер, а для його наступника скульптор уже був непотрібний.

Друга дія загалом вибудувана як зустріч Рустичі з собою – молодим. Порушується філософська проблема сенсу життя людини: на фініші вона замислюється над тим, чим воно було наповнене – чи здійснилося, чи було змарноване? І старому доводиться визнати: таки змарноване. На відміну від першої, друга частина сповнена драматизму, є доконаний факт: його самотня старість у монастирі – це «гіркий фінал приборканого хисту».

Треба віддати належне сміливості педагога та студентівтретьокурсників, з якою вони взялися за складний твір. І результати виявилися позитивними: твір Ліни Костенко набув гідної театральної форми.