Нова вистава Першого театру за п’єсою Павла Ар’є фрагментарно відтворює
хронологію покоління наших спiвгромадян, яких під час Другої світової вiйни
доля розкидала по інших країнах. Історії, в яких люди похилого віку
підсумовують чомусь не завжди втішне своє існування, в театрі призначені не для
тінейджерів. Однак вистава львівського театру розрахована саме на молоде
покоління (хоча й має вікову позначку 16+). Вона схожа водночас і на
«авторський театр для дорослих», бо приділяє значну увагу болючим екзистенційним
питанням, перипетіям «натуральної» драматургії, не соромиться подробиць
нетрадиційного сексу, виводить на перший план не прекрасну даму з рожевою
квіткою у білому пальто, а дивну жінку в паризькій двоповерхівці з легковажними
манерами й численними скелетами в шафі.
Марія – центральна постать вистави – уособлює жінку, життєві перипетії якої
побудовані на ілюзіях і розплаті за них. Вона відтворює погляди жінок і
чоловіків, чиї життя не були осяяними великою ідеєю – чи то громадянською
позицією, чи вихованням дітей. Своїми малюками завжди «заклопотана» Марія
«нагороджує» сестру, а сама зосереджується на цікавішій частині існування –
актуальній професії модистки та переміщенні з одного ліжка в інше. Щоправда, за
чоловіків, що траплялися, Марія виходила заміж, однак для гідного статусу її
гарем з іноземних Лоранів-Ріхардів мав би бути дещо меншим.
На практично неосвітленій сцені перед глядачем вельми експресивно проходить
життя жiнки, яка йшла за історичним вітром: нікого не ображала й нікого
по-справжньому не любила. Й за це доля відплатила їй тією ж монетою, якою досі
жінка платила їй: залишила літню Марію абсолютно самотньою. У сценічній версії поряд
з пошарпаною життям Марією – донькою радянської модистки й батька,
репресованого директора школи, – контрастно співіснують ще чотири жіночі
постаті. Однак історії цих доволі химерних істот виражені менш яскраво, й вони
швидше уособлюють різні оцінки земного буття основної героїні.
«Час вбиває не тільки людей, а й сервізи», – відповідно до репліки Марії, на
сцені комічно б’ється посуд. Сценічне дійство невипадково насичене радянською й
західною ностальгією й ходовими «історичними» формулами. «Я любила б його
більше, ніж інших», – це репліка Марії про дитину від радянського
вояки-ґвалтівника Івана у той час, коли й своїми «законними» дітьми вона не
особливо займалась. У нових історичних умовах, під час загострення перманентної
війни, що її століттями веде північна імперія проти України, ця репліка звучить
вироком тим перенасиченим «любов’ю» жінкам-конформісткам, які заохочують
сучасних «ваньок» до тваринної поведінки. Марія відрубує своє коріння. Її життя
за середніми мірками видається гідним – багатьом би таке. Однак, у ньому –
надто великий багаж пам’яті про те, яким воно мало би бути; забагато історій,
аби хоча б одну з них можливо було змінити. Минулі помилки лишається прийняти,
що Марія й робить. Колишня українка, будучи лише об’єктом різних впливів,
жодного разу не задається питанням: «Чому я не була і не можу бути щасливою»?
Пливучи за течією, вона раз за разом повторюватиме дії, які ніби не хоче
повторювати… Та часу на виправлення катастрофічно не вистачає, химери все
ближче… – моторошна інтонація вистави підкреслює, що реальні людські долі не
живуть за голлівудськими законами, а зазвичай щасливий фінал – заспокійлива
пігулка сценаристів для підміни мети людського існування.
Стереотипний плач Марії – довжиною в півтори сценічні години – про
молодість, що не повернеться, та про втрату можливості маніпулювати чоловіками,
користуючись дивною красою, ілюструє лише один імператив: кожен отримує те, на
що заслуговує. Коли «сплатити борги» нічим, знайти спокій у старості не
вдасться: самотність як кара наздоганятиме й постійно спустошуватиме. У
режисерському баченні Ірини Ципіної «танго на одну дію» просякнуте відчуттям
гострої кризи важливих соціальних інституцій – держави, сім’ї; воно предметно
відображає порушення генетичних, географічних та духовних зв’язків між людьми й
поколіннями. «Танго жінок» перетворюється в алегорію країни, в історію неврозу
людей, які колись залишили країну, а тепер навіть перед «обличчям вічності» не
можуть вирватись із полону нав’язаних чужими культурами стереотипів.
Строго кажучи, «танго» Першого театру навряд чи можна назвати проривом в
розкритті «емігрантської» теми, однак фінальні репліки «це моє життя» молодих
жінок, які споглядали чужу драму, ставлять неочікувано болісний акцент на
«вічному поверненні» до «вічних помилок»… Метафорична лялька на старому
грамофоні у фокусі сценічного світла механічно обертатиметься, поки не ослабне
заведена пружина – не в силах заглянути в майбутнє, обірветься й сюжет.