Митець у ролі потішного звіра
Анастасія Пащенко
Фантастичне роуд-муві про втечу з незатишної батьківщини на чужий, проте рятівний Захід – так можна означити «Урсус» Отара Шаматави. Копродукція, представлена на тогорічному Одеському МКФ, переносить глядача у незатишний світ початку дев’яностих. Якщо для України цей час ознаменувався соціальними й економічними труднощами перехідного після розпаду імперії часу, Грузія пережила війну. Саме сценами вуличних боїв відкривається фільм, і в цьому обрамленні вперше постає герой Ніка (Ніка Тавадзе) – воїн і митець, що з товаришем дивиться на Велику Ведмедицю й згадує, як мріяв здобути «Золотого ведмедя» Берлінале.
Тема ведмедя, що вводиться у такому незвичному ключі, невипадкова. Вона не лише покликається на ключову для сюжету фігуру ведмедя, а й певною мірою характеризує самого героя. «Воїн і митець» звучить гордо, але у випадку Ніки це поєднання знаменує радше незакріпленість, вимушений відрив від улюбленої справи: війна забирає героя від режисури, і вона ж знищує його рідну кіностудію і заодно фільм – можливо, той самий, що приніс би йому «Золотого ведмедя». Тож Ніці, що вирішує повернутися до мирного життя, залишається замість «золотого» – кіностудійний ведмідь Чола, замість кіностудії – фургончик знімальної групи, а замість відданого кінематографічного почту – старий каскадер Хома (Богдан Бенюк).
«Ведмежа» атрибутика, як і проміжне становище героя, розгубленого в новому, негостинному світі, нагадує про інший твір – «Звичайне диво» Євгенія Шварца, історію ведмедя, перетвореного чарівником на юнака. Ніко потрапляє у дзеркальну ситуацію: щоб вирватися зі своєї життєвої пастки, він сам перевтілюється у звіра. Чола, якого герой має доправити до берлінського зоопарку, гине – і Ніка вбирається в його шкуру та у супроводі Хоми тим самим фургончиком рушає до неблизької Німеччини. Головний художній хід фільму – звернення до такої собі негучної, наскрізь побутової фантастики (Грузія, як і Україна, має свою традицію поетичного кіно, де образ важить більше за слово і межа між уявним та реальним може бути вельми хиткою). Кожного разу, надягаючи Чолину шкуру, людина зовнішньо стає ведмедем; у фіналі цей мотив одержав раціональне пояснення – що не пішло на користь історії, убивши її фантазійний шарм. Є у мотиву ведмедя й інший підтекст, некомпліментарний для показаного у фільмі грузинського, ширше – пострадянського світу. Того світу, який для світу західного, втіленого німцем Гельмутом Мурнау, постає таким собі чудернацьким простором видовища й своєрідної дикості. Звідти, щоправда, можна вивезти собі дружину, а от її колишній чоловік-кінорежисер може вирватися на Захід лише у принизливій ролі супроводжувача для ведмедя, запрошеного до зоопарку; в ході сюжету ж герой обирає роль ще більш принизливу – самого ведмедя. Митець у ролі потішного звіра – образ промовистий і трагічний. Утім, тут – радше трагікомічний. Загалом, Ніка, попри свої митарства, зберігає легкість і бадьорість духу, хоча в ньому за всього авантюризму відчувається аморфність, готовність підлаштовуватися під обставини.
Вірним супутником, «Санчо Пансою» для героя стає згаданий каскадер з колоритним іменем Хома Гоголь. На перший погляд, цей образ видається даниною українській стороні копродукції – хоча насправді цілком вписується в ідейну канву фільму. Як і Ніка, Хома персонаж також «незакріплений», перехідний: етнічний українець, він насправді не пов’язаний з історичною батьківщиною нічим, крім імені та мови. Будучи втіленням «українського характеру» на екрані (недарма зіграв його Богдан Бенюк), він парадоксальним чином стає втіленням кавказької традиції. Хома мріє помститися вбивці свого брата… хоча це, як не раз наголошено у фільмі, не є правильним шляхом (тут можна простежити певний зв’язок з іншим фільмом, що звертається до проблематики кровної помсти – «Два місяці, три сонця» українського режисера вірменського походження Романа Балаяна). Доповнює картину образ американки Соні, рудоволосої красуні-природозахисниці, досить шаблоний.
Так, попри зовнішню оригінальність сюжету, подекуди здається, що побудований він на алюзіях і стереотипах. Особливо помітно це в сценах самої дороги: Туреччина, де мандрівники перестрівають хитрого наркоділка (у місті, де панує культ ведмедя, – ще один «ведмежий» образ!); Болгарія, де Хома зустрічається зі знаменитою провидицею Вангою; Румунія, де героїв грабують, і вони заробляють на прожиток мистецтвом «водіння ведмедя»; Берлін, зображений шаблонними кадрами Бранденбурзької брами та пивниці…
Всій цій історії, попри її плавний хід, бракує внутрішньої стрункості та вивіреності; досить там і нелогічних моментів та натяжок (чого варта лінія підкинутих наркотиків, що їх герої з незрозумілих причин везуть половиною Європи, не наважуючись викинути!). Зрештою, лишається не до кінця зрозумілою доля героя: ми знаємо його наміри, проте щодо можливостей здійснити їх лишається серйозний сумнів…
У підсумку фільм лишає відчуття деякої невизначеності, незавершеності. Можливо, тому, що глядачеві запропоновано одразу дві версії історії, і своєю структурою стрічка уподібнилася до героя з його перехідністю та двоїстістю. Сама форма «історії в історії» не нова, і кінцівка в таких випадках має повернути глядача до реальності (в межах фільму). В «Урсусі» такого чомусь не відбувається – принаймні до кінця; можливо, тому, що надто химерна сама історія, яка увібрала в себе химерність і абсурдизм пострадянських дев’яностих.