Із нововведень можна відзначити президента фестивалю, ким вперше в історії його існування стала жінка: продюсер з Німеччини Айріс Кноблох, обрана на три роки (2023– 2025), пообіцяла «докласти всіх зусиль, аби фестиваль зберіг свій вплив у світі культури». Заборона на політичні акції – праві й ліві, прогресивні й консервативні – підтвердила намагання нового керівництва дистанціюватись від позахудожнього впливу на масову свідомість та спекулятивного використання мистецької події як майданчика для політичної пропаганди. Не факт, що іміджу країни додасть позитиву акція з обливанням жовто-блакитної сукні кров’ю, яку на червоній доріжці цього року вчинила модель українського походження зі США. Уявімо на хвилину, що «симетричну» акцію, але вже з триколором, вчинила б аналогічна модель. А якщо при цьому вона зіграла б «роль жертви» ще більш артистично, не опираючись охоронцям, – то на чийому боці були б «симпатії світу»?..
Перемагати – в тому числі в культурному полі – актуалізувати наш відчайдушний спротив агресії ліпше все-таки не такими «акціями», а високохудожньою звитягою. Однак цього року війна в нашій країні не стала ні головною, ні другорядною темою кінофестивалю – тут ми можемо подякувати своєму «художньому» керівництву. Останньому війну, в тому числі культурну, хочеться виграти, не витрачаючи коштів на кінематографістів, переважно кенселінгом чужого. Однак «українська тема» все-таки була представлена на церемонії відкриття – й не «моделями», котрі наразі беруть в України більше, ніж віддають їй, а найвищого ґатунку професіоналами. Зокрема, думками про війну в Україні, отримуючи «Пальмову гілку» за заслуги перед кінематографом, поділився Роберт де Ніро. А поезію Лесі Українки «Ні волі, ні долі…», неймовірно хвилюючись через порушення «правил», прочитала зі сцени Катрін Деньов (вона представляла «обличчя фестивалю»). Прозвучав ще один, щоправда, – тихий, порівняно з каннськими метрами, але пронизливий голос молодої української режисерки Анастасії Солоневич, фільм якої «Як це було» увійшов до офіційного конкурсу короткого метру[1].
До речі, в цьому конкурсі нагороду від журі під головуванням угорки Ільдіко Еньєді отримала угорська анімаційна стрічка «27» (режисерка Флора Ана Буда) про жіночу втечу з обридлого повсякденного існування. І найкращим повнометражним фільмом фестивалю стала драма про ментальну втечу із сім’ї «Траєкторія падіння» 44-річної Жюстін Тріє[2]., яка досі знімала переважно серіали й у кіномистецтві, незважаючи на довгий послужний список, особливо себе не проявила. Таким чином, фестиваль знову повернувся обличчям до «феміністичного порядку денного», намагаючись на базовому, як стверджують, рівні протистояти викликам сучасності. Неформальним центром каннської програми стала Сім’я, точніше, її розпад – в буквальному й метафоричному сенсах.
Точний переклад назви фільму Тріє «Анатомія падіння» – відсилка до великої класики Отто Премінгера. Однак, це нічого не змінює, бо метафоричне падіння у фільмі підтверджується буквальним – відомого письменника з вікна власного будинку. «Траєкторією» цього падіння зацікавилося надто патріархальне (на погляд режисерки) суспільство, яке хотіло б себе захистити від дружини цього чоловіка – також письменниці, але менш успішної. Її небезпідставно (мотив – тривалі напружені стосунки, в яких не було поваги) запідозрили в передчасній смерті чоловіка. Подієвий ряд фільму будується переважно на діалогах, більшість з яких тяжіють до життєвих узагальнень. Основне ж питання торкається «презумпції невинуватості», його можна сформулювати наступним чином: де закінчується факт і починається його інтерпретація? Вирішення цієї дилеми – ключ для розуміння життєвої позиції інтелектуалки, яка звикла «знищувати факти вимислом». Однак, окрім «голих фактів», що їх як імовірну «картину самогубства» нав’язує суспільству досвідчена письменниця, воно покладається ще й на «внутрішні переконання» людей, які прагнуть зрозуміти картину (можливого) вбивства, а не її частину. За прозорим дієвим рядом жанрової стрічки про кримінальне розслідування приховуються роздуми про стосунки чоловіка й жінки і про те, хто «від природи» талановитіший. «Талановитому» Юпітеру(ці) належить щось, що недоступне Бику, й у «битві за рівність», на думку авторки, хтось по праву народження має отримати карт-бланш.
Мабуть, ця правова імпровізація про спротив чоловічому шовінізму настільки вразила журі під головуванням схильного до художніх провокацій Рубена Естлунда («Квадрат», «Трикутник смутку»), що воно віддало Тріє пальму першості. А можливо, просто захотіло підтримати режисерок, яких в основному конкурсі була лише третина (з 21-ї стрічки тільки сім створено жінками).
Під час фестивалю, коли загальним місцем стали розмови про втомленість культури від натиску феміністської стихії й деколоніальної оптики, жевріла надія знайти опертя в тих цінностях, які були напрацьовані за роки його попереднього існування. Жінки нарівні з чоловіками могли виступати тоді носіями етики й духовності, й висхідна, а не падаюча «траєкторія» повертала глядача в ту епоху, коли природні суперечності не виключали братства-сестринства, а зерно поваги було готове прорости як в чоловічій, так і в жіночій душі.
Картиною, що не створювала нових штучних кордонів, а аналізувала приховані фундаментальні, стала позаконкурсна робота Мартіна Скорсезе «Вбивці квіткового місяця». Роботу визнаного Метра, мабуть, тому не взяли в конкурс, що, подібно велетенському океанському лайнеру, вона затінила б собою всі маленькі кораблі. Стрічка Скорсезе загалом ідеально вписувалася в розділ «антиколоніальної риторики». Однак якість і несамовита енергія нон-фікшну, створеного за романом (2017 року) американського журналіста Девіда Грена, перевершила найсміливіші очікування критиків. Більше того, на думку оглядачів, за всіх фестивальних «розкладів» грандіозна сага про «велику благородну» людину, перетворену жагою наживи на людиноподібного покидька, не могла не здобути перемогу в будь-якій із програм.
Фабула «прихованої історії північноамериканських штатів» (як охрестили фільм критики) проста: щоб дати якийсь притулок корінному населенню індіанців, влада «білих» виділила йому абиякі земельні наділи в штаті Оклахома – подалі від очей. Але на початку ХХ століття там знаходять нафту. Індіанці задешево продавати надану їм (безоплатно) землю не бажають. І тоді найбільші їхні землевласники починають помирати. За розслідування беруться агенти ФБР (Роберт де Ніро), які вступають у жорстокий поєдинок з «великими білими» нікчемами на зразок Ернеста Букхарта (Ді Капріо), який одружений на багатій спадкоємиці індіанського племені… Книга Девіда Грена була швидше – про «народження ФБР», котре довело справу вбивць до логічного фіналу. Однак Скорсезе знімає фільм про (траєкторію) падіння значної частини нації, яка нехтувала власними законами про «святість і недоторканність приватної власності» й заради цієї власності вчиняла геноцид індіанського населення в окремо взятому штаті. Але фільм Скорсезе водночас – і про ту частину білого суспільства, яка в безнадійних, здавалося, умовах піднімалася вгору по щаблях духу… Переглядаючи цю епічну сагу про віджимання «вампірами» з американської історії великої крові, на якій вона була побудована, й про гідний йому спротив, я гадав: чи зможе український кінематограф замахнутися нехай не на якість і художній об’єм картини Майстра, а бодай на масштаб постановки проблеми.
Гран-прі (другу за значенням нагороду фестивалю) журі віддало фільму під назвою «Зона інтересів» британця Джонатана Глейзера. Картина про «банальність зла» й водночас про Сім’ю – цього разу не метафоричну, а в буквальному сенсі родинне коло німецького коменданта Рудольфа Гесса, відповідального за смерть безмежної кількості людей в Аушвіці. Стрічка створена за романом Мартіна Еміса, який відійшов у засвіти в день каннської прем’єри «Зони інтересів» 19 травня.
В літературному першоджерелі, у зв’язку з приїздом в Аушвіц високопоставленого есесівського офіцера й початком його «особливих» стосунків з дружиною коменданта, зроблено акценти на можливому розумінні персонажами істинного стану речей у світі. В фільмі цю «ліричну лінію» режисер практично прибирає, зосередившись на сім’ї як хімічно чистій «планеті зла», котра подається з «цікавого» ракурсу – зсередини. Залишаючи за кадром всі жахливі подробиці концтабору, режисер акцентує увагу на рутинному існуванні комендантської родини, в якій час від часу трапляються маленькі радощі: пікнік на тихому озері або пустощі вихованих діток.
Будинок коменданта відгороджений від табору високим муром, і візуально в кадрі з’являється лише труба крематорію, з якої валить густий дим та чутно якісь моторошні звуки з-за муру. Примітно, що комендант і його родина перебувають у кадрі виключно в білих костюмах, і це ще більше відтінює глибинний морок душі освічених убивць і тюремників. Однак «внутрішній ракурс» кінооповіді задовольнив не всіх. Можна, звісно, зрозуміти реакцію частини журналістів, які звикли бачити тему концтаборів з точки зору жертв, а не катів («просто обурливий фільм про Голокост, у якому від банальності зла залишилися самі банальності»). Це, однак, не завадило Міжнародній федерації кінопреси ФІПРЕССІ відзначити «Зону інтересів» найвищою нагородою. Це справедливо: погляди на зло «зсередини» і «зовні», якщо вони чесні, мають однакові права на існування. В кожному разі, після сеансу на обличчях більшості тих, хто подивився фільм, помітні були сліди пережитого катарсису, тому що стрічка, зрештою, не про окремий концтабір (і це зрозуміли більш проникливі журналісти), а про те, з якою привітною міною нинішні можновладці творять «державну політику», освячену мовчанням ягнят.
(Закінчення в
наступному номері)
[1] Інтерв’ю з режисеркою див. у цьому номері
[2] Тріє – лише третя в фестивальній історії Канн
жінка, що отри мала Золоту пальмову гілку. Дві попередніх отримали Джейн
Кемпіон за «Піаніно» (1993) й Джулія Дюкорно за «Титан» (2021), яка взяла
участь у роботі журі цього року.