Анастасія Солоневич: відчуття дому

Допоки гуманістична місія українського кіномистецтва зазнає певного роду трансформацій, а Держкіно, замість фінансування актуальних картин, відповідних військовому часу, в українському павільйоні 76-го Каннського фестивалю влаштовує гендерні «дискусії», фільм, знятий за мізерні кошти українкою, став єдиним нашим фільмом у офіційному конкурсі короткого метру Канн. Стрічка «Як це було» Анастасії Солоневич та Дам’яна Коцура (Польща, Україна, 2023) фокусує погляд на ментальності українців – тих, хто поїхав, і тих, хто залишився, на суперечностях молодіжної культури, майже знищеної війною, на пошуках дівчиною власного місця у кровопролитній війні за існування, яку ведуть її співгромадяни.

Розмовляла Маргарита Швець

– Як ви сприйняли новину, що ваша стрічка відібрана в офіційний конкурс короткого метру Канн?
– Для мене це була несподіванка. Ми завершили фільм у січні, відправили в Канн у березні. Думали – а раптом? Якось мені зателефонував Дам’ян та сказав: «Настя, вибирай сукню на червону доріжку». Я йому відповіла, що не маю часу на жарти, але виявилося, що це правда. Та я тільки тоді заспокоїлася, коли ми отримали офіційний лист фестивалю.

– Чому, на вашу думку, стрічку взяли в конкурс?
– Це питання мене теж цікавило. Приїхавши в Канн, я зайшла до офісу «селекторів», щоб поспілкуватися з людьми з відбіркової комісії. Вони мені щиро дякували: для них цей фільм став відкриттям у тому сенсі, що він знайомить з новим досвідом такої реальності війни. І що крізь цю персональну історію про прості, але базові речі розумієш, що таке війна.

– Що підштовхнуло на створення фільму?
– Я виїхала в Польщу, а потім до Німеччини з початком повномасштабного вторгнення і записувала все, що зі мною відбувалося. У мене було бажання втілити свій психологічний досвід. Моє перше повернення додому настільки вразило мене, що я вирішила його зафільмувати. Коли в серпні повернулася до Києва, я записувала багато свідків, і цей досвід – один з найсильніших у моєму житті – виявився досвідом ще багатьох моїх знайомих і друзів, тож це стало не тільки моєю історією. Вона інтимна й водночас поліфонічна – в ній чутно голоси інших людей, які живуть в Україні. Мої герої – це звичайні люди, не актори, й ми надали їм можливість висловити свої думки та почуття.

– Ваша героїня Лера – невпевнена, вразлива, чутлива. В неї немає певного плану, вона не приймає майже жодних рішень. Це «героїня нашого часу»?
– Iндустрія привчила нас до формату фільмів, під час перегляду яких ми нагадуємо аудиторію Стародавнього Риму, що в екстазі спостерігала за гладіаторськими боями. Видовищність у вчинках не є запорукою «правильного героя». Прийняття рішень може бути різної «напруги й інтенсивності». Чи слід порівнювати героїв Брессона, Ханеке, Крісті Пую, Нурі Джейлана й героїв Тарантіно та Джонатана Блейзера й казати, що герой в якомусь фільмі робить більший вчинок і приймає важливіше рішення, ніж в іншому? Я не вважаю, що моя героїня інфантильна. Її чутливість – це не слабкість. Вона приймає рішення – перше з початку війни – повернутися додому. Але вона не звикла до нової реальності так, як звикли її близькі. Уже не буде «так, як було», реальність викривлена. Лера не знає, як вчинити. І це природня реакція. Для неї – цей «дотик» до війни виявився надто травматичним. У Берліні в неї теж немає відчуття дому, вона десь посередині. Тому фінал є символічним, що підсумовує драму, таку знайому нашим співвітчизникам, хто виїхав закордон.

– У фільмі немає війни як такої…
– Я хотіла, щоб глядачі побачили війну на буденному, рутинному рівні. І наш фільм якраз про цю буденність – про цю ненормальну реальність. Коли ти стоїш у підземному переході під час повітряної тривоги і поруч спілкуються жінки, й одна з них каже, що може не встигнути запекти качку на Різдво, тому що може не бути електрики, й вона качку заготувала вже зараз. Чи юнаки на своїй вечірці замість спілкування на молодіжні теми рахують загиблих ворогів. Показ війни як такої – з жертвами, руйнуваннями – може викликати реакцію відторгнення. Я дуже вдячна людям Польщі, Німеччини – за підтримку у нашій боротьбі. Однак я бачу багато тих, хто починає «закриватися» від війни. Тому я вибрала такий «тендітний» інструмент – фіксацію реальності, коли люди спокійно розмовляють про міни, блекаути та відсутність води – і це, на мій погляд, може більше вплинути на глядачів.

– Коли можна буде побачити ваш фільм в Україні?
– Ми надіслали заявки на Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), на фестиваль «Молодість». Якщо пройдемо відбір, то глядачі в Україні його побачать. Зараз у нас є активною фестивальна історія, тому у вільному доступі стрічки нема.

– Коли ви вперше зустрілися зі своєю професією і як розвивався ваш особистий «сюжет»?
– «Мені тринадцятий минало», коли я потрапила на знімальний майданчик. Мій батько – режисер-документаліст, працював на студії «Укркінохроніка» та на телебаченні. А бабуся обожнює театр, і атмосфера театрального закулісся мені знайома з дитинства. У мене була камера – я багато фотографувала і знімала, потім закінчила університет і працювала в Україні. «Як це було» – мій другий фільм. Перший (до речі, з тією ж акторкою Валерією Березовською) – так і залишився на студентській «полиці». В Канн я приїхала не тільки з фільмом, а й з ідеєю повного метра (вже є синопсис), і спілкувалася з продюсерами. Деякі зацікавилися, тому працюватиму далі.

– Яке кіно «ваше» – стилістично, тематично?
– Мені подобається кіно режисерів іранської «нової хвилі» – Аббаса Кіаростамі, Джафара Панахі, наприклад, подобається кіно Міхаеля Ханеке. Воно, як кажуть, «тихе». Це глибокі історії із дослідженням людської психології, де «трансляція» переживань людини іде зовні «тихим струмком» – без великої експресії, але в ньому постійно відчувається внутрішня напруга.

– Якщо журі відзначить ваш фільм, що скажете зі сцени?
– Я приготувала промову. Вона – про мою країну й нашу стрічку в контексті війни. А якщо ні, то можливість показати свій фільм фахівцям, пресі з усього світу, великому колу глядачів для мене – це вже перемога.

27 травня, Канн.