Парадокс Леся Задніпровського

Післямова до ювілею актора

Олександр Саква

Бути – означає бути всім.

Борхес

Родина

Спочатку був дід. Його родовід простежується до гайдамаків Холодного Яру. Батько Леся – народний артист України Михайло Задніпровський – возив туди сина і лишав там малого на літо, приказуючи: «На асфальті нічого путнього не виросте». Внук з дідом Олександром Єлисейовичем залюбки рибалив і слухав розповіді про козацтво часів Коліївщини і повстанців Холодноярської Республіки, перекази про Мотронин монастир, за радянських часів перетворений на овочевий склад. Місцеві доглядали гайдамацькі могили й хрести – під ними лежали їхні родичі. (В тому краї на хуторі Леся й хрестили). А вже дорослим наш герой від знаного краєзнавця дістав підтвердження, що його рід по батьковій лінії дійсно походить від гайдамацького віття доби Гонти й Залізняка, і в його жилах тече кров борців за українську волю.

Михайло Задніпровський 17-літнім юнаком пішов на фронт добровольцем. Був тричі поранений, війну закінчив у Празі. Прострелені ноги й польова хірургія далися взнаки: в судинах утворились тромби, що завдавали страждань. На сцені Михайло Олександрович їх мужньо приховував, а після вистав годинами тримав ноги в крижаній воді, тамуючи біль. Лікарі пропонували ампутацію, Задніпровський про інвалідність і чути не міг. Імплантовані штучні вени не прижилися, спалахнуло зараження крові. Михайла Задніпровського не стало в 1980-му – йому йшов лише 57-й. Цього ж року Олександр Михайлович Задніпровський почав працювати в Театрі Франка

Мама Леся, Юлія Ткаченко, уособлювала іншу спрямованість українства – течію мистецького й освітянського будівництва. Її батько, Семен Михайлович Ткаченко, був не лише директором Театру Франка, а й ректором Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зустріч цих різних генетичних ліній і призвела до появи Леся Задніпровського.

Харизма

Серед акторських досягнень Михайла Задніпровського був образ Тухачевського – репресованого воєначальника Червоної армії. На виставу франківців водили вищих офіцерів і керівників радянських збройних сил. Актор, своєю чергою, отримав запрошення на гостьову трибуну Хрещатика на парад у честь жовтневої річниці. Прошкуючи в свій сектор, Михайло Олександрович проходив повз трибуну військовиків. І тут хтось подав гучну команду, генерали обірвали балачки, обернулись у його бік і хвацько взяли під козирок: «Здоров’я бажаємо, товаришу маршал!» І лише потім втямили, що перед ними – виконавець ролі. І це була не «чарівна сила мистецтва», а вияв публічної харизми Задніпровського-старшого. А це далеко не зовнішня ознака. Про що йдеться?

Особа – єдність внутрішнього світу й природних даних. Олександр був обдарований щедро: зріст – 193 см, вага на піку спортивної форми (а Лесь ще юнаком став кандидатом у майстри спорту в перегонах на човнах) – 87 кілограмів. Атлет античного штибу! Голос – бас-баритон, як у Гмирі. Помітно виходив за ординар і тип його обличчя, чия скульптурна пластика враз відсилала уяву в стан спадкових дворян в ранзі не менше графського. (Невипадково мама Леся, Юлія Ткаченко, за свідченням критики, грала в основному вишукані аристократичні образи класичного репертуару. Ба більше: тяжіла до ролей трагедійного штибу – її Кассандра на роки ствердила канон виконання Лесиного образу, що естетично походив зі світу ідей, живився з інтелектуальних, а не інтуїтивно-спонтанних вирішень. Та й взагалі чинила на сцені, згідно з вченням Дідро про метод творчості великих акторів, що спирається на розрахунок і внутрішню незворушність: віддаватись емоціям належить виключно глядачеві.

З роками з’ясувалося: фактурне благородство Леся Задніпровського – зовнішній вияв сутності його вдачі, спосіб здійснення особистості. «Шляхетність, – вважає він, – це стан душі й тип світосприйняття, вона пронизує і скріплює особу в єдине ціле». Думка – засаднича. Тож потребує розгортання.

Перше, що треба мати на увазі, – винятковість статусу аристократа. Аристократ ніколи не шукає свого місця в соціумі, він існує лише в просторі свого роду й історії власної родини, і відповідає виключно за здійснення своєї місії й ролі в суспільстві. Фортеця-вежа сучасного аристократа – родина. Тяглість буття родини для нього – не музейний спадок, а злитість статусу й гідної поведінки, що виключає жест «оглядки». Аристократ нікого ні до чого не закликає й не веде, а втілює собою. Він – носій ціннісної свідомості, за якої демократизм і нормативність – рівнодійні й позбавлені найменшої експансії будь-куди. (На свій родинний герб Лесь Задніпровський помістив би козачий хрест і шаблю – віру й звитягу).

В чому перевага такого самовідчуття? Воно забезпечує аристократу стійкість і самозбереження перед руйнівною невблаганністю буття, плекаючи єдність особи і долі у вирі історії.

«Аристократ, – наполягає Задніпровський, – співчутлива людина. А його “відстороненість” від загалу – рольова». Бо й обличчя аристократа – не момент природної тілесності, а знак станової приналежності: естетизація й театралізація його поведінки неминучі. Тому аристократизм вимагає дисципліни і міри – в стилі, жестах і знакових діях життя. Аристократ – глядач для самого себе, а його «замкненість» на власній особі – кваліфікуюча ознака. (Найвищий пріоритет – родина! Коли я запитав Олександра Михайловича про його улюблених акторів світу, він, не вагаючись, відповів: «Мої батько і мама». Не забарився ювіляр і з відповіддю на питання про найщасливіший день життя: «День народження сина Назара». Назар же своїх дітей назвав Михайлом і Юлією – на честь діда й бабусі).

Доля

Моральним авторитетом в сім’ї Леся (єдиної дитини) був батько, а мама – її незаперечним лідером. Михайло Олександрович не мав акторських обмежень: йому вдавалися і героїчні, й характерні, і комедійні ролі. Особисто мені Задніпровський-старший найбільшу глядацьку насолоду дарував своїм Іваном із «Житейського моря». Це було пишне втілення типу Актора Акторовича – з втомленою «каботинкою», рафінованим артистизмом і невідступною тугою від втрати людської чистоти і цілісності. Тож інколи його Іван навіть сам вірив у своє духовне воскресіння через «вироблення робочої дисципліни»! Та глядач бачив – гине напрочуд широка натура! (До слова: в театрі Михайла Задніпровського знали як людину тонкої душевної організації, що виявляла себе, зокрема, в захопленні живописом. Найбільше Михайло Олександрович любив малювати соняшники і чорнобривці – вони його тішили.)

Ще в студентські роки Лесь почув від батька передбачення: «Ти знайдеш себе на сцені після 40 років – до того режисери не знатимуть, що з тобою таким робити». Як у воду дивився! Молоді роки актора пройшли в усвідомленні власного естетичного простору, усталенні магістрального мистецького уподобання. Ним став Великий стиль – театр крупних натур, високих почуттів, чуттєвого піднесення й шляхетства. Та ім’я, яке Задніпровський назвав у цьому зв’язку, багатьох спантеличить – Карл Лагерфельд, кутюр’є, модельєр, фотограф і головний дизайнер фешндому Chanel. «Лагерфельд був поетом в широкому розумінні цього поняття, – каже актор. – В нього траплялись абсурдні моделі, та переважно його строї втілюють вишукану красу. Вони чудові, бо створені для гідного життя людей, вони не надумані, а натхнені гармонією світу. Таким, в ідеалі, і має бути театр моїх пожадань: закличним, прекрасним, загадковим і щедрим – як сама Україна.

З театром Великого стилю я зустрівся, граючи гетьмана Дорошенка за п’єсою Людмили Старицької-Черняхівської в постановці Володимира Опанасенка. В тому ж ряду був і мій сотник Хома Кичатий з Шевченкового «Назара Стодолі» в режисурі Юрія Кочевенка. Там сам жанр зобов’язував до піднесення – лицарська балада! Матеріальна культура цього спектаклю була винятково розкішна, дорогоцінна. Катерина Корнійчук – філософ і поетеса українського костюму, робила своїми руками кожен стіжок! Строї вражали унікальністю, аксесуари були витвором мистецтва, я пишався приналежністю до цього оречевленого скарбу нації». (Додам, що своїми «етапними» ролями актор вважає ще Блеза й Фредеріка Леметра у виставах за п’єсами Клода Маньє та Еріка Шмітта. Остання за часом робота Задніпровського – англійський аристократ Генрі Честерфільд в «Загнаному коні» Француази Саган. А мріє ювіляр зіграти французького збіднілого графа у виставі «Орніфль, або Легкий вітерець» Жана Ануя…)

Та саме час нагадати: робота й аристократ – онтологічно несумісні. Шляхетна особа має віддаватися дозвільним заняттям. Таким для Леся спочатку був спорт: зверніть увагу – це було академічне веслування. А потім Олександр Михайлович став автором і законодавцем акторських «капусників». Де б вони не були, чому б не присвячувались, і хто б у них не брав участь, публіка нетерпляче чекала миті, коли церемоніальним поступом з незмінними теками в руках на сцену виходили франківці. Це завжди була подія, свято театру і гумору, а тексти Задніпровський писав власноруч. І це були тексти розумні, живі, засновані на міцній літературній традиції. Це був мікс бурлескної сміхової культури й скоморошого блазенства епохи постмодерну у формі величної подачі а ля «Енеїда». Влучно, смачно, артистично, з апломбом богів з Олімпу!

Та хочу зауважити: Великий театральний стиль, що частково захоплює і «капусники» франківців, в жодному разі не синонім помпезності чи статуарності сценічних форм і засобів виразу. «Акторська мудрість, – вважає Задніпровський, – виявляє себе саме в здатності до змін, трансформації і оновлення свого психічного апарату згідно вимог часу, мінливих ритмів і духу епохи, що стримить у завтра. Актор має бути попереду публіки, та не повинен їй це дати відчути. Театр єднає людей через узгодження глядацьких уявлень про світ, чуттєво солідаризує зал, та до снаги таке лише вправним виконавцям. Коли режисери, що вважають себе авангардистами, кажуть мені: "Стара школа!" – я їм нагадую: "Добре, що школа все ж є!" Адже саме постановочна сваволя й акторська безпритульність породжують таку мистецьку порожнечу, що святих винось! Актор, своєю чергою, має бути відкритим до нового, інакше він не зможе транслювати в зал послання мовою, що зрозуміла публіці, тим паче – молоді. А майбуття – за нею.

І ще одне. Без споріднення й взаємної активації партнерів про сценічний ансамбль можна забути відразу. А поза ансамблем театр не живе, сповзаючи в хаос».

Й, нарешті, про заголовок статті. Дідро в своїй праці «Парадокс про актора» стверджує: виконавець, що грає «нутром», піддаючись емоціям, не вартий імення митця. Великі актори позбавлені чутливості, в них живе «розсудливий наслідувач природи», що передбачає холодну проникливість, самоконтроль і відсутність найменшого запалу. «Заповнюйте плаксіями глядну залу, та не допускайте їх на сцену», – наполягав Дідро. Натомість Задніпровський каже: грати на голій техніці – негідно. Актор і глядач мають включатися в дію співмірно. Бути безтямним – непрофесійно, бути холодним – неприйнятно, нечесно.

Та уважні читачі враз спитають: «То виходить, що парадоксу Задніпровського не існує?» Він є. І полягає в тому, що актор відкидає внутрішню незворушність, відмовляється удавати почуття, як радить Дідро. Холодна обробка металу – не його фах. Син свого батька, Олександр Михайлович на сцені себе не ощадить, він – актор, схвильований образом, який створює. Ось і виходить: Лесь Задніпровський – анти-Дідро. І це його добре характеризує.

… У фільмі Лукіно Вісконті «Леопард» величний сіцілієць князь Фабріціо Саліна (в неперевершеному виконанні Берта Ланкастера) каже: «Ми були леопардами й левами. Ті, що прийдуть після нас, будуть шакалами». Стрічка Вісконті – 1963-го року. Тож спадкових «леопардів» в Італії, схоже, вже немає. А в нас є!