Іван Миколайчук був і залишається невіддільним від своєї малої батьківщини. На Буковину він неодноразово повертався творчо – насамперед у спільному з Юрієм Іллєнком сценарії «Білого птаха з чорною ознакою», де описана драма багатодітної родини Дзвонарів на тлі зламу історичної доби – початку радянської окупації, що прийшла на зміну румунській майже воднораз із початком Другої світової війни. Усі події відбуваються у близькій для Івана Миколайчука географії на Вижниччині – над Черемошем, що до 1939 року був кордоном між Румунією та Польською республікою, а нині є вододілом між Чернівецькою та Івано-Франківською областями України.
Буковина – середовище та серце останнього сценарію Івана Миколайчука «Небилиці про Івана», до кінопостановки якого автор готувався, проте не встиг реалізувати. Це буковинський фольклор, збірка народної мудрості початку ХХ ст. в обставинах Першої світової війни, а також данина пам’яті дитинства, в якому було багато таких текстів – у родині Николайчуків батьки спонукали дітей навчатись і виховували їх на рідному фольклорі, тож їхні нащадки навіть у літньому віці декламували довжелезні віршовані перекази, які побутували на Буковині у першій половині ХХ ст. Сюди варто ще додати локальні традиції народної календарної звичаєвості. Чого тільки варта Вашківецька Переберія – небуденне явище, яке прославив на всю Україну саме Іван Миколайчук у фільмі «Така пізня, така тепла осінь». Чортория та Вашківці – сусідні населені пункти, що за часів Івана Миколайчука маркували межу Кіцманського та Вижницького районів відповідно[1]. Хіба можна було залишатись осторонь такої події у Вашківцях 13–14 січня, коли в усіх кутках селища вирував карнавал – жива, неподолана радянською владою, народна рефлексія на сучасність, утілена в начебто канонічній галереї персонажів, що, однак, відповідала тематиці і моді свого часу.
Іван Миколайчук в усьому цьому був не просто свідком, а й учасником з дитинства та юності, і пішов далі – свою здібність до переберії, до перевтілень він примножив та розвинув у чорторийському аматорському драмгуртку. У свої 11 років Іван виконував дорослі ролі, наприклад, батька Софії в «Безталанній» І. Карпенка-Карого [2]. Сільський театр без куліс та декорацій, з тяжінням до великих класичних п’єc, де діти грають підстаркуватих персонажів, – представляв окремий жанр, відносно якого, зі слів самого Миколайчука, будь-яка професійна постановка про це була б уже «всього лише стилізацією» [3]. Під час сільських вистав сцена і глядач ставали єдиним цілим, тож у такі моменти чорторийці являли собою той самий Вавилон ХХ, про який Миколайчук розповість у своєму однойменному режисерському дебюті. У цій картині світу «без рамок» і воли могли по-людськи стогнати, а тим паче «Верхній Вавилон» та «Нижній» періодично мінялись місцями під масками карнавального дійства. Тут і переконуєшся у сказаному Миколайчуком, що «творчість бере із написаного в книгу життя ще в юності. <...>Дитинство і юність будьякого митця лягають в основу його світогляду»[4].
І, хоч належність до театрального гуртка для чорторийцівще «ні про що не говорила»[5], драматичне мистецтво стало життєвим покликанням їхнього найвідомішого односельця. При цьому важливою здатністю його творчого методу була музикальність: будь-які прояви чи то життєвих, чи мистецьких ситуацій Іван Миколайчук передусім відчував ладово і ритмічно, в цілому інтонаційно влучно та гармонійно щодо обставин. «У сучасному мистецтві лише музиці, як мені здається, вдалося відтворити цей єдиний ритм, що пронизує все буття, все суще»,[6] – скаже він у статті «Родовід фільму» для журналу «Искусство кино». Тонкий слух він перейняв від матері Катрини – простої селянської жінки, котра вгадала у ритмі шопенівських ноктюрнів, які слухав на той момент її син-студент, «ритм руху всієї природи»[7].
Безпосередньою ілюстрацією того естетичного враження Івана Миколайчука, яке він пережив у батьківській оселі, є музична канва фільму-присвяти Чорториї «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Музичним прологом та ритмічним лейтмотивом тут взято першу частину Allegro «Маленької нічної серенади» Моцарта, ще іншим лейтмотивом, а також епілогом стрічки є пісня «Чом, чом, земле моя» у виконанні Дмитра Гнатюка. При цьому, Іван Миколайчук обрав «буковинську» версію запису цієї пісні, у якій його земляку-буковинцю акомпанує оркестр народних інструментів з виразним звучанням партії цимбал.
Розповісти про Буковину без цимбал неможливо, навіть неповажно, адже хрестоматійним серед музикантів є т. зв. буковинський стрій цимбал, крім того, вашківські, сторожинецькі, новоселицькі та кіцманські цимбалісти вважаються неабиякими імпровізаторами й експериментаторами[8]. Таких віртуозів – народний ансамбль із села Глиниця – Іван Миколайчук запросив у 1970 році на зйомки «Білого птаха», а 1981 року – у «Таку пізню, таку теплу осінь». Відтоді, навіть по смерті Миколайчука, глиницькі музиканти, уже в третьому поколінні, залишаються вірними його побратимами і вшановують чорторийські гостини на його честь: «Він хотів усіх музикантів ймити докупи, але не зміг, але що зумів, то це колосальні фільми зняв...»,[9] – зазначив багаторічний керівник ансамблю Георгій Блещук.
Пам’ять батьківщини. Саме про це «Така пізня, така тепла осінь» – друга режисерська робота Івана Миколайчука. На запитання, чому знову в його об’єктиві Буковина, відповів: «Це моя данина. Я народився в тих місцях, і мені хотілося за мої сорок років якось поклонитися цій землі, побачити, якою вона була при моїх дідах, батьках, яка вона сьогодні»[10]. В основі сюжету – реальна історія, причетним до якої виявився сам Іван Миколайчук, коли був в Аргентині та зустрів там одного емігранта з України, котрий на старості літ хотів ще побачити Батьківщину і просив допомогти у цьому. Чоловік прилетів у Чернівці, його зустріла родина, але від перенесеного емоційного потрясіння він втратив зір, тож шлях до рідного села у сімнадцять кілометрів вирішив подолати пішки, розповідаючи своїм рідним про локації, які запам’ятав по цій дорозі півстоліття тому. У фільмі головного героя на ім’я Михайло-Майкл Руснак зіграли: в молодості – Григорій Гладій, в літньому віці – Петро Міхневич. Власне, Петра Міхневича – корифея Чернівецького театру ім. О. Кобилянської – Іван Миколайчук високо шанував як свого вчителя, після навчання в студії при цьому театрі у 1957–1961 роках.
Треба зазначити, що після поїздки на кінофестиваль у Мар-дель-Плата з «Тінями» Іван Миколайчук неабияк зацікавився темою еміграції, присвятивши їй сценарії та фільм. При цьому, повертався до Буковини, акурат як і перед подорожжю до Аргентини у 1965 році, коли його «особливо сильно потягло додому»[11], у Чорторию. А вдома до Николайчуків поприходили родичі та сусіди та згадували старі часи, коли буковинці емігрували за моря-океани. Враження від цих розповідей сформували відчуття теми, що лягла у фільм «Така пізня, така тепла осінь» (1981, сценарій написано спільно з Віталієм Коротичем під назвою «По цей бік ночі» у 1973 році) та сценарій Івана Миколайчука «Острів сліз» (спільно з Еліан Сабате, 1986). У візії сюжету «Острову сліз» своєрідним буковинським акордом мали стати «кілька картин»[12] художника з діаспори Василя Курилика, що, за задумом авторів сценарію, слугували б тлом для завершальних титрів майбутнього фільму. Вибір доробку цього митця бачиться фіналом-камертоном всієї історії, яка, попри певні схожі мотиви, драматично суттєво відрізняється від «Такої пізньої, такої теплої осені» та у перспективі екранної реалізації цілком могла б перетворити «Острів сліз» на український відповідник «Польоту над гніздом зозулі» Мілоша Формана (1975).
Чернівці – Чортория. Цим шляхом, хай з яких перейдених ним доріг, Іван Миколайчук повертав додому, і цим шляхом у його творчому спадку є «Така пізня, така тепла осінь». Це його пам’ять батьківщини і вітальне запрошення «на гостини до Івана», у майже родинне коло. Будь-кому, в т.ч. митцю, треба бути сміливим, аби розділити з іншими своє особисте – рідне. «Така пізня, така тепла осінь» – емоційний, відкритий фільм, що робить його вразливим для критики й воднораз, при уважному спогляданні, є ключем до пізнання «душі українського поетичного кіно».
З дитинства на Івана Миколайчука справила враження легенда про лелеку, яка згодом дала назву спільному з Юрієм Іллєнком фільму та ширше – стала для нього концептом творця: «Я хотів би пронести цього білого птаха через усе своє життя абсолютно, щоб він людей не лишав байдужими. І я дуже радий, що Юрко Іллєнко такої ж думки про творця»[13].
Іван Миколайчук досягнув мети, свідченням тому є щорічні
храмування у день його уродин в Чорториї, до яких народна стежка має шанс не
зарости, та ще один знаковий феномен: незадовго по його смерті у Чорториї
з’явилось Лебедине, або Іванове озеро, де щороку зимує зграя білих, як сніг,
лебедів. Його душа таки звершила свій чин.
[1] Згідно з адміністративно-територіальною реформою в Україні 2020 року, територія колишнього Кіцманського району стала частиною Вижницького району.
[2] Лариса
Брюховецька. Іван Миколайчук. К.: «Атлант ЮЕмСі», 2007. С. 11.
[3] Цит. за: Лариса
Брюховецька. Іван Миколайчук... С. 11.
[4] Федір Зубанич.
Сходження на перевал. Білий птах з чорною ознакою… С. 227.
[5] Там само.
[6] Цит. за: Родовід
фільму. Білий птах з чорною ознакою… С. 244.
[7] Там само.
[8] Незовибатько О.
Українські цимбали. К.: Музична Україна, 1976. С. 29–30.
[9] 90 років
виповнюється скрипалю з легендарного ансамблю «Глиницькі музиканти» Георгію
Блещуку. https://kitsman.city/
articles/76194/90-rokiv-vipovnyuetsya-kerivniku-legendarnogo-ansamblyu-glinicki-muzikanti-georgiyu-bleschuku
[10] Оксана Курган.
Совість художника. Білий птах з чорною ознакою… С. 273.
[11] Цит. за: Іван
Миколайчук. Далека подорож. Білий птах з чорною ознакою... С. 213.
[12] Іван Миколайчук,
Еліан Сабате. Острів сліз. Іван Миколайчук. Сценарії. Упоряд. М. Миколайчук.
К.: Ред. журн. «Міжнародний туризм», 2008. С. 490.
[13] Віталій Борщов. Не лишити людей байдужими. Білий птах з чорною ознакою… С. 221.