Казка, казка, казка… І що?
Сергій Тримбач
Упродовж останніх десятиліть жанр кіноказки зазнав відчутних трансформацій. Нині адресатом фільмових казок є не стільки діти, скільки дорослі. Масова аудиторія все частіше показує своє власне дитяче личко – вона потребує втішних фантазій. Отож не дивно, що на екранах така скажена кількість телесеріальних казочок…
Для дітей – те, що називається фентезі, яке в кіно нині реалізується через багатомільйонні бюджети і складні технологічні спецефекти. Тут так само витає-літає образ дорослого глядача, який уникає «дорослих» і тверезо-реалістичних історій і якому неодмінно подавай щось потойбічно-моторошне, але з неодмінно щасливим фіналом.
Моє покоління виховувалось на традиційних казках – як літературних, так і кінематографічних, які уособлювались фільмами московських режисерів Олександра Роу та Олександра Птушка (в основі їхніх стрічок зазвичай були народні казки). В українському ігровому кіно до казкарів можна віднести хіба що Євгена Шерстобитова, який, одначе, більше тяжів до фільмів романтичного штибу для глядачів поважнішого віку.
Українська кіноіндустрія нині почала знову розвиватися, і, природно, виникло бажання продукувати і кіноказку. Тільки в який спосіб? Конкурувати з Голлівудом – річ безперспективна – ні грошей таких, ні технологій. Але ж тре’, але ж хочеться свого і про своє – навіть у казково-мрійливій царині.
Поки що очевидною є ставка на літературні казки авторства сучасних українських письменників. Чи не першою «ластівкою» став фільм «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» (2019) режисера Михайла Кострова за казкою Сашка Лірника «Про старого козака, різдвяного чорта, чотири роги і козацький рід». Щось від традицій Миколи Гоголя – інтерпретація міфології, пов’язаної з козаччиною.
З Голлівудом не змагались, фільм виконано у традиційній поетиці й технології, ближчій до народно-театральних джерел. Уявіть собі, багатьом сподобалось, опора на архаїчну стилістику не збентежила, навіть видалась милою й чарівною.
З фільмом «Казка старого мельника» Олександра Ітигілова-молодшого все складніше. Картина взагалі мала надскладну долю і йшла до глядача заледве не п’ять років. Ось дійшла. В основі – однойменна книга Сергія Ухачевського, адаптована до екрану Сергієм Гаврилюком (він і сам кілька разів вигулькне на екрані, демонструючи свій пізнаваний харизматичний образ).
Історія часів давніх, але ж не надто – умовне ХІХ століття, тільки в казковому обрамленні. В центрі – родина такого собі пана Адама (Олексій Богданович) та його дочки Христини (Анна Кошмал). Адам повертається до свого обійстя і дізнається, що у ближчих лісах отаборилась гидь якась – вурдалаки з упирями, а на додачу ще й повітрулі, які гасають повітрям, здіймаючи хмари отруйного пилу…
Казку цю можна було би відтворити без якихось допоміжних авторських зусиль, одначе вирішили по-іншому: історію пригод Христини та інших персонажів розповідає хлопчакам біля вечірнього багаття Мельник. Чудовий і завжди неповторний Анатолій Хостікоєв – так, але хлопчаки поруч нього виглядають аж надто самодіяльно-штучно, неприродно.
Таким узагалі є враження від цього фільму: тільки щось позначиш як позитив, як одразу його накривають кілька «негативів». Скажімо, прекрасна робота одного з найкращих українських операторів Сергія Борденюка (і супервиразні портретні плани, й інтер’єри, а вже про пейзажі й говорити годі), та разом з тим не можеш не фіксувати вбогість сільських архітектурних планів, знятих вочевидь в музеї Народної архітектури і побуту, костюми, надто вже «казкові», уперше зодягнуті і відверто театральні.
Та повернімось до оповідуваної у фільмі історії. Пан Адам пішов до лісу на битву з вурдалаччям – і пропав; знайшовся тільки у фіналі, тож Олексієві Богдановичу нічого й грати. Стривожена зникненням батька, Христина вирушає на пошуки. Вона незаймана, вона чиста, тому-то упирі й повітрулі її не бачать, хоч би й в штири ока дивились.
Побачать вони ту Христину тільки після її поцілунку з бурсаком Миколою (Валентин Томусяк). Звідси перше мораліте фільму: чистим будь, душу свою бережи. Он той же Микола поцілував руку Лісової князівни (Євгенія Гладій) – і загримів до неї на примусову службу на сім років. Утім, добрі справи зробив – і звільнився. Ще мораліте: той, хто добро вчиняє, тому Бог помагає, і добрі люди.
Отут стає остаточно зрозуміло: це казка для діточок віку 5-10 років, навряд чи більше. Кожен подієвий блок заточений на моральний засновок і формульний висновок. Хіба що два персонажі вибиваються з цієї казково-дитячої колії й існують поза формулами – подружжя Параска та Іван. Ірма Вітовська-Ванца та Остап Ступка просто купаються у своїх рольових ваннах, вони й існують якось осібно, вільно і непокріпачено.
Утім, певне мораліте є й тут: будь вільним, лишайся самим собою – і ніякі вурдалаки не матимуть над тобою сили.
У картині взагалі суцвіття акторських імен – Ада Роговцева в ролі бабусі Христининої, важко пізнаваний серед нечистих духів Євген Нищук, Наталя Сумська у малесенькій ролі… Одначе ж драматургія, по суті, нікому не дає шансу розкритись. Скажімо, Сергій Калантай, який постає у ролі Шмальця – такий собі готично-бурлескний персонаж із загоном так само бурлескних людей. Постали і швидко зникають у вурдалачному димі… Лишаючи запитання-хмаринку: а навіщо з’являлись?
Самі упирі вкупі з вурдалаччям постають на екрані в одному лиш варіанті – щоби, наткнувшись на людей, задиміти, обернутись у пил і прах. Та й по всьому. Жодної фантазії я узагалі не спостеріг щодо тих нечистих. Не дивно, що й боротись з ними не так уже складно: добре слово і добре діло. Трохи креативу додає Параска, побризкавши недобрих і нечистих свяченою водою – вони тут же димком і зійшли.
У контексті нинішніх проблем із вурдалачними вірусами «Казка старого мельника» обдаровує нас кількома рецептами, головний з яких звучить у фіналі: помагайте людям – і вам воздасться! Одначе ж проблема лишається: яким чином в Україні продукувати кіноказку? На який історико-культурний капітал спиратись, як реагувати на світовий контекст і запити глядацької аудиторії?
Усе ж сподіваємось: далі буде…