Театральний запит на Мрожека
Вікторія Котенок
Драматургічний доробок Славоміра
Мрожека, якого вважають одним із найвидатніших польських драматургів та
прозаїків, складається з більше 30 п’єс. Цікаво, що свою кар’єру він розпочав
як художник та журналіст, та визнання йому принесли драматичні твори, написані
у жанрі театру абсурду. Тож його ставлять у шеренгу з такими відомими
абсурдистами, як Ежен Іонеско, Семюель Беккет, Фрідріх Дюрренматт, Жан Жене,
Макс Фріш. Утім, суттєвою відмінністю його п’єс, на думку літературного критика
Тадеуша Ничека, є те, що абсурд у них з’являється зі спостереження за
конкретною суспільною реальністю Польської Народної Республіки, як реакція
автора на тоталітарний режим СРСР, тоді як західні автори зазвичай звертаються
до вигаданої, метафоричної дійсності, до стану особистості, шукаючи відповіді
на абстрактні для людини питання. Головною думкою, посилом його творів, на
думку журналіста Віталія Портникова, є те, що «порядна людина виживе навіть у
царстві абсурду, просто важливо зробити правильний вибір».
Питання вибору Мрожек гостро
ставить чи не в кожній своїй п’єсі. Ймовірно, саме це так приваблює українські
театри. А ще, мабуть, уміння автора через гумор (іронію, сатиру, гротеск,
сарказм, пародію) говорити на філософські теми, аналізувати суспільні та
екзистенційні питання. Українських режисерів приваблюють п’єси: «Емігранти» (як
універсальне дослідження стану вигнанців – політичного емігранта та простого
заробітчанина), «Танго» (як своєрідний філософський трактат про історію свободи
на прикладі стосунків однієї сім’ї), «Кароль» (як роздуми про життєві цінності,
про вибір та підкорення, протиставлення сили та влади), «Стриптиз» (як аналіз
поведінки та вибору людини в критичній ситуації). Останню й обрала для
постановки у Київському театрі «Колесо» режисерка Ірина Кліщевська.
Українці нині, попри біль і втрати,
щоденні жахіття та випробування, спричинені повномасштабною війною в країні,
продовжують жартувати, адже гумор допомагає пережити трагічні ситуації та
вберегти психіку. Потребу українців «відволіктися», «забутися», «посміятися»,
«розрядити емоції» розуміють театри, тому значний акцент в репертуарі роблять
на комедіях. Зокрема, афіша театру «Колесо» нині на 70-80% складається з
комедій (французьких, українських, австрійської, англійської, польської і
навіть мексиканської). У гротесковій комедії «Strip-tease 2» творці намагаються
через гумор говорити про серйозні речі.
На сцені – світла кімната: по
центру два стільці, по боках двоє дверей, з яких періодично показуються дві
величезні руки. Ці «рученьки» є уособленням влади – безкомпромісної і
тоталітарної. Саме тому режисерка їх робить яскравочервоного кольору. Вони вирішують
людські долі, в тому числі двох панів, які потрапили до цієї кімнати. Герої
були безцеремонно «вирвані» зі свого повсякденного життя і вкинуті у цей
проміжний простір. Вкинуті у прямому сенсі цього слова: пани по черзі влітають
в кімнату, наче їм хтось дав
добрячого копняка. І ось чоловіки, які до того не були знайомі, опиняються
разом у невідомому просторі і починають думати, де вони, і вирішувати, що їм
далі робити. Загалом, Мрожек у своїх драмах любить зіставляти протилежності.
Приміром, в «Емігрантах» і «Каролі» – героя-інтелігента і героя-простака, у
«Танго» – людський інтелект і тіло, цивілізацію і варварство. У драмі «Щаслива
подія» – порядок і безвладдя, лицемірство і грубість. У «Стриптизі» драматург
через своїх героїв протиставляє балачки і дію: Пан 1, опинившись у незрозумілих
обставинах і невідомому місці, вирішує нічого не робити, а Пан ІІ –
розбиратися, з’ясовувати, перевіряти – одне слово, діяти. Перший і другий
роблять свій вибір.
Війна в Україні теж стала тою самою
критичною, зламною межею, перед якою опинилися українці (та й загалом весь
світ). І досі хтось обирає діяти (воювати, волонтерити, працювати, вчитися,
допомагати тощо) або не діяти («моя хата з краю, нічого не знаю»; «наше діло
півняче: проспівав, а там хоч і не розвидняйся»). Саме про це і натякають
постановники вистави «Strip-tease 2», а ще змушують задуматися: чому герої
опинилися у цій ситуації, якими вчинками, діями чи бездіяльністю вони
спричинили цю критичну ситуацію в їхньому житті.
Олександр Кокарєв у ролі Пана ІІ,
попри незрозумілість обставин, не втрачає надії повернутися до свого звичного
життя. Оптиміст, ентузіаст і, в певному сенсі, творча натура (співає пісні,
танцює, шукає нестандартні ключі вирішення проблеми). Він обирає діяти і шукає
спосіб вирішення проблеми, тим самим викликаючи симпатію публіки. Арсентій
Примак у ролі Пана І – такий собі слизький тип. Обережний, зляканий, схильний
до філософських роздумів та балачок. На відміну від емоційного Пана ІІ, має
тихий і спокійний характер. Але його бездієвість і слова викликають
неприхильність, а в Пана ІІ – ще й бажання його побити.
І хоч вибір герої роблять різний,
обоє вони бояться, слухають накази, вклоняються «рученьці», як бездумні і
боягузливі баранці. Навіть не намагаючись протистояти чи заперечити їй. Тому за
їхню сліпу покору обох очікує однаковий кінець: за сценою чути скрегіт
величезної м’ясорубки. Це приклад того, як тоталітарна влада розправляється з
«неугодними». Так діяла радянська влада. Так діє нині путінська. Символічно
життя цих панів режисерка порівняла з повітряними кульками: на екрані у фіналі
злітають у небо дві кольорові кульки і тихенько лопають. Хто ці два пани,
звідки, що зробили у цьому житті, чи залишили по собі слід – ці питання
залишаються для роздумів глядачів…
Олександр Кокарєв і Арсентій Примак
недавно приєдналися до колективу «Колеса», але за ці 2-3 роки встигли
гармонійно влитися в колектив і отримати ролі вже у 10 виставах театру. Торік
театр прийняв до трупи трьох акторів Луганського українського музично-драматичного
театру, який працював у Сєвєродонецьку до окупації. 2022 року «Колесу»
виповнилося 35 років від заснування, і у цьому сезоні він готує дві прем’єри –
«Марко з Котигорошівки» Надії Симчич і «Місячна ніч» Леопольда Захера-Мазоха.