Довбушів міф на екрані

Анастасія Канівець

«Довбуш» Олеся Саніна – одна з найочікуваніших вітчизняних прем’єр останніх років. Як і належиться фільмові, на який чекали так довго і на який покладали стільки надій, відгуків він одержав зливу – і геть протилежних. Хтось вітає довгожданий вихід стрічки і гідне поповнення українського історичного кіно; хтось вказує на недоліки, зокрема історичної реконструкції. Пролунали навіть сумніви щодо того, наскільки варто вшановувати саме Довбуша – не лише народного месника, а й відомого розбійника. А втім, хіба все це не є також місією історичного кіно? Не зваяти черговий «бронзовий монумент», як це – і вельми успішно – робив радянський кінематограф, а силою мистецтва викликати до життя тінь з минулого, дати їй новий образ, що реактуалізує її для сучасного покоління. І чим більше тут суперечок, тим, може, й краще.

Так чи інакше, «Довбуш» продовжив хвилю українського кіно, що відображає-відрефлексовує українську реальність на новому історичному витку, від Майдану й російськоукраїнської війни. Переосмислення історії є важливою складовою процесу – і Довбуш став чудовим зразком того, як може переозначуватись історична постать, і як химерно можуть перехрещуватись у ній наративи різних ідеологічних епох. Довбуш, «український Робін Гуд», «борець із панами» (ким в його часи були переважно польські або ж спольщені українські роди) став втіленням боротьби проти соціального та, певною мірою, національного поневолення – і саме так увійшов до масової свідомості, а затим і культури. Таким ми пам’ятаємо його за радянськими і пострадянськими підручниками з історії, за народними оповідками й піснями, за белетристикою, зрештою, за фільмом «Олекса Довбуш» Віктора Іванова 1959 року. Таким він постає й у стрічці Олеся Саніна.

Мабуть, чим можна передусім дорікнути автору – тим, що він певною мірою увів в оману глядача. Вступні титри стверджують, що перед нами постане не вигадка, не легенда, Боже збав, – а сама істина, правдива історія великої особистості. Тим часом, чесніше було б написати: «Правди ніхто не знає, але ось ми пропонуємо вам нову легенду, сучасну і зрозумілу вам». Бо про принципове «отілеснення» Довбуша у фільмі говорити важко: радше вже він показує, як народжувався його міф. Ми бачимо все ті самі більш чи менш знайомі історії про легендарного опришка, що їх творці однією рукою раціоналізують, а іншою щедро сповивають містичним серпанком. Ось просте, переконливе і не без гумору пояснення переказів «Довбуша кулі не беруть»: постріл випадково «приймає на себе» Олексина бартка («Нікому не розповідай!» – застерігає його брат Іван). І тут же у низці флешбеків розгортається туманна історія про те, як у дитинстві Олекса вижив після удару блискавки. В символічному ключі кадри напівмертвої дитини в землі, з монетами на очах зчитуються легко: досвід смерті, подолання її, переродження... Але хто ця незрозуміла постать у химерній масці, що «відшіптує» хлопця? Наскільки вона взагалі потрібна? Такий момент, розрахований радше на поверховий ефект, у фільмі непоодинокий – досить згадати видовищну, але переускладнену сцену з викрадення російських скарбів, призначених лихій княгині Яблуновській.

Психологічна лінія у фільмі розвинута найслабше, поступаючись пригодницькій. Особливо помітно це на історії стосунків братів Довбушів, Олекси (Сергій Стрельніков) й Івана (Олексій Гнатковський). Архетипічна опозиція «доброго» і «злого» братів пропонує майже безмежні драматургічні можливості – але тут ці стосунки, замішані на любові, суперництві (не за дівчину, а за вплив, за владу!), почутті провини, показані скупіше, ніж хотілося б. Стосується це й образу Івана, привабливого своєю колоритністю й неоднозначністю. Натомість самому Олексі Довбушу, відповідно до ненайкращих традицій вітчизняного кіно, бракує складності та глибини: надто вже незмінно правильно він думає, говорить та чинить... щоправда, на відміну від багатьох стрічок, тут це досить вдало замасковано рамками авантюрно-романтичного жанру.

Фільмовому героєві дещо бракує самобутності – зате за нього її додає антураж. Своєю попередньою роботою «Поводир» учень Леоніда Осики Олесь Санін продемонстрував, як можна інкорпорувати традицію поетичного кіно у фільм із пригодницьким сюжетом. «Довбуш» вийшов тут на новий рівень. Безперечно, це не поетичне кіно, проте уроки майстрів помітні: де ще творці стрічки могли навчитися так показати красу Карпат (кінокартина гідно продовжує низку того, що можна умовно назвати «карпатськими фільмами»), пронизати твір духом міфу й ритуалу? Нарешті, так витворити звукоряд, щоб він ніс у собі окремий заряд смислів? Олесь Санін сам музикант, він знає ціну звучання і слова, і музичного інструменту; й, коли йдеться про цей фільм, не можна не згадати про місцеву говірку (чи, принаймні, дуже вдалу її стилізацію), звуки дримби й трембіти та «Аркан», доповнені музикою Алли Загайкевич.

Проте, ще раз наголосимо, йдеться тут не про наслідування, не про продовження традиції поетичного кіно, а саме про «школу». А фільм Олеся Саніна, попри весь свій традиціоналізм – в ньому відчутні перегуки ще й з «Довбушем» Віктора Іванова, а то й з «Коліївщиною» Івана Кавалерідзе 1933 року, з її темою соціально-національної боротьби XVIII ст. та багатою етнічною мозаїкою, – все ж абсолютно сучасний. Він розрахований на нинішнього глядача гострим сюжетом, динамічним монтажем, ефектними сценами боїв, несподіваним фіналом... а ще – своїм меседжем «Боротьба триває». Такий титр закриває фільм, але ідея ця звучить у кожному його кадрі. Частиною цієї боротьби є і сама стрічка «Довбуш».