Якщо тобі вистачає реальності,
з тобою щось не так.
Ізабель Юппер
Є байка: Ейнштейн постає перед Богом і просить уклінно: «Відкрий мені формулу Всесвіту». Виникає екран, усіяний рівняннями. Ейнштейн вдивляється й вражено каже Всевишньому: «Але ж, Боже, – ось тут помилка, і тут!» І чує у відповідь: «Я знаю».
Фільм «Довбуш» Олеся Саніна, звісно, має недоліки. Та цей кінотвір
заслуговує на підтримку й повагу. І ось чому. Його сценарний хід майже
дотепний: ватаг-легенда від першої особи розповідає, як ця легенда творилась
його земляками, – а що було насправді. Це дозволило режисеру звільнитись від
фольклорних вигадок, в яких опришок постає велетом з рисами супермена, й
зосередитись на образі, гранично наближеному до сучасних перцепцій. Санін
принципово не підтягує свого Довбуша до кондицій героя у вимірах міфу – його
цікавила постать, що стала легендою, бо таким був масштаб натури й діянь
реального «князя Карпат». А щоб вийти на власне тлумачення, митець наділяє
Довбуша рекрутською передісторією – досвідом служби у війську Потоцького, з
якої той повертається зрілим, винахідливим вояком. А вже на чолі опришків
Олекса постає розробником украй зухвалих операцій, найефектніші з яких – взяття
Богородчанської фортеці, розгром ворожого загону, затиснутого в ущелину, й
викрадення золота, призначеного для винищення месників. Два моменти цих
операцій роблять їх мінішедеврами військового планування і здійснення:
оперування малими силами й технологічна бездоганність задуманого.
А епізод з «експропріацією» скрині золота з карети смоляків – взагалі диво
інженерно-технічного розрахунку, кінематографічно – рай для естетичного чуття!
І що цінно до незмоги – у відтворенні звитяг Довбуша немає й натяку на режисерську
модернізацію – це стиль Олекси, зафіксований в документах епохи.
А новаторство Саніна полягає в тому, що військовий хист горянина він взяв за осердя його екранного образу, чим вирішив левову частку якості свого кінопродукту. Адже це вирішення безвідмовно пов’язує постать Довбуша з сьогоденням: параметри проведення його операцій ми зараз бачимо в діях генерала Залужного й спецслужб України. Принципи знані: не числом, а вмінням, ставка на розрахунок, раптовість і довершеність, робота мобільними групами, зухвалість і невблаганність до ворога. (Потоцький привів на Гуцульщину двотисячне військо, полковник Пшелуський вісім років полював на Довбуша з загоном в 150 осіб: співвідношення сил було – один до сотні! Та опришки були невловимі й били там, де їх ніхто не чекав.) Це наше, наскрізь наше – школа переможців, у витоки якої Санін впевнено поставив Довбуша, – і сам переміг як митець.
Окремі сцени стрічки, приміром, перевдягання месників у драгунів задля проникнення в Борщівську фортецю – на межі ймовірності, але ж так було насправді! Що ж до підміни Олекси на вбитого брата у фіналі, то це не стільки поступка тязі глядачів до хепі-енду, скільки вірність народним сподіванням на порятунок улюбленця: «Герої не вмирають!»
Але чому ж такий вправний і обережний воїн в дійсності дав себе вбити? Цей ватаг зі сталевим стрижнем бійця – беззахисний перед коханням, що й породило його вразливість. Велике серце! А дай серцю волю – далі по тексту… Втім, серце Довбуша – на карб концепції стрічки. У Саніна два брати – два ідейні світи: Іван – зарізяка-грабіжник, гроза Покуття, Олекса – ватаг, свідомий своєї місії, що видає маніфест (!) з вимогами до можновладців і посланням до земляків – де чувано? Наратив Івана: люди – покірні раби, що лише й чекають, аби хтось за них гинув, а тому не варті боротьби. А ось його братові помсти за особисті кривди недостатньо, справедливість для одного його не влаштовує. Це інший клас натур: Олекса довго виважує рішення стати опришком, та, піднявшись на бій, вже не відступить ніколи, бо немає краю бідам простого люду. Він і б’ється до смерті – його ворогів!
Іван Олексія Гнатковського – акторський бенефіс стрічки. Його колоритний, нестримний, жорстокий Іван не сентенції виголошує – змагається за брата, затягуючи у ватагу, а вже з’єднавшись, вони карають панів на відчай! Ось тільки здобуток від поневолювачів Іван привласнює, Олекса ж роздає найбіднішим. Дві філософії життя…
Що ж знаменує «Довбуш» Олеся Саніна? Тверде переконання: українці – невимовно багаті своїм героїчним минулим, яскравими постатями, яких можна відчути як своїх сучасників. Тож і кожен з нас, насправді, може більше, ніж ми уявляємо. Адже недарма нещодавно на весь світ прозвучало: «Україна вже зробила більше, ніж все!»
А тепер погляньте. Яка сила-силенна притомного люду впродовж віків лихоманилася в марній надії здобутись на вічную пам’ять! Та всевладний час без упину човгає небесними жорнами, перетираючи на попіл фальшиві біографії, писані з титанів, апокрифи, що видавали себе за освячене Слово, родоські колоси, масковані під дива світу. Непроглядний Стікс поглинув усе.
Та живуть в піснях і легендах Байда і Сагайдачний, Богун і Наливайко,
Кармалюк і Гонта… Творив міфи й наш кінематограф – варто назвати «Щорса»
Олександра Довженка, хоч перші пісні про комдива з’явились раніше стрічки
автора «Землі». І ось нова спроба – «Довбуш» Олеся Саніна. Живий, напрочуд
добротний фільм думки і дії, за яким – талант і стожила праця. Тож, як казав
інший чудовий митець, – хай це стане початком того, чому не буде кінця!