Кіно у всій красі

Ольга Ямборко

Перше і основне враження від перегляду «Довбуша» Олеся Саніна – це Кіно! Кіно у всій красі – як синтез зображення, слова, дії та музики, до якого українське кіно періоду Незалежності йшло довгих тридцять років. Особисто мене скерували подивитись цей фільм відгуки дітей, позаяк сучасні діти категорично чутливі до якості зображеного, і там, де у дорослого можливий компроміс, у них реакція чесна – безпосередня та цілісна.

«Довбуша» й справді дивишся на одному подиху, тут є динаміка, драматургія, що ламає канон «трагічного фіналу» в українському кіно і неабияк терапевтично наснажує свого глядача, котрий нині перебуває в реаліях кровопролитної війни. Милує слух адаптована сценаристом діалектна говірка, пригадуючи цим класику – «Анничку» Бориса Івченка далекого 1968 року. Зображення у «Довбуші» майстерно варіюється від ситуації до ситуації, наче костюм на героях. Фактура чоловічих типажів створена так, ніби її прототипом є сам Іван Миколайчук. Натомість нечисленні жіночі образи фільму являють собою більше ідею, ніж земних жінок, а тим паче гуцулок – жіноча тактильність не властива героїням. Мабуть, таким є тренд кіноестетики на даному етапі в цілому.

Фільм подолав чимало театральних рудиментів, що дотепер були відчутною проблемою для сучасного українського кіно, серед них, мабуть, єдиним залишилась акторська практика покладатись на реквізит, замість прагнути до органічності у кадрі. Адже в руках оператора Сергія Михальчука камера надчутлива та уважна до тонкощів, висвітлюючи зіниці акторів чи крихти пудри на їх обличчі.

Усе сказане не применшує художніх чеснот «Довбуша». Як глядачу, мені хочеться переглядати його знову і знову. У цьому фільмі Олеся Саніна Традиція (з великої букви) українського кіно нарешті здобула живе продовження. «Довбуш» бачиться містком до останнього кадру «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова: у ньому зв’язок поколінь воплотився. Водночас, не варто забувати про виклики у часи наших класиків і нині. У «Довбуші» компроміси є, і реалізовані вони талановито. Питання в тому, чи приклад «Довбуша» стане долею українського кіно на перспективу.