Найстаріший кінофестиваль світу, заснований ще до Другої світової війни, відзначає цього року круглу дату, навіть не думаючи виходити на пенсію, швидше – навпаки. Судячи з цьогорічної програми, Венеційський форум продовжує мистецьку молодість. Про сміливість і наполегливість, з якою він рухається вперед, віддзеркалюючи новітні часи, свідчить вибір фільму-відкриття, який не всім припав до смаку.
Воєнна драма «Команданте» італійського режисера Едоардо де Анджеліса, знята
на документальному матеріалі Другої світової. Але починається сторінкою
російськоукраїнської війни – відомим епізодом, де український солдат зберігає
життя російському військовому в 2023 році – цей пунктирно викладений текст
служить епіграфом до фільму. Героїчна історія Сальваторе Тодаро – капітана
італійського підводного човна, який потопив бельгійську субмарину, але,
всупереч наказу, зберіг життя її моряків, доправив і висадив на нейтральному
березі, – за «фестивальними критеріями», можливо, й грішить певним пафосом. І
«команданте» в цьому воєнному епосі воює не на тому боці. Але про людську і
військову честь він пам’ятає. Звісно, що в існуючій ідеологічній парадигмі
картина навряд чи могла очікувати нагород, оскільки «благородство щодо ворога»
не на часі. Опосередковано ця картина змусила згадати й інші малоприємні
сторінки «історії союзної авіації», яка «спонукала до миру» килимовими
бомбардуваннями культурних об’єктів Вічного міста і знесенням з лиця землі
найстарішого монастиря Монте-Кассіно. Вибір швидше актуальної, аніж
«вишукано-мистецької» картини як фільму-відкриття чітко окреслив бажання
фестивалю утвердити пріоритет гуманізму над апологією безкомпромісності – з
якого би боку вона не йшла. Коли гостра фаза смертельної боротьби дійшла
апогею, компроміс, а не війна на знищення, стає єдино можливою формою виживання
людей у майбутньому.
Цього року на острові Лідо в офіційних програмах було представлено 82
повнометражні картини з 54-х країн. Основний же конкурс складався з 23-х. Його
вирізняла широка жанрово-тематична палітра і присутність найкращих
професіоналів.
Великий блок фільмів був присвячений соціальній тематиці. Знакове
переосмислення теми расизму відбулось у фільмі-дослідженні «Джерело» («Origin»)
Ави Дюверней – першої жінки-афроамериканки, яка претендувала на «Золотого
лева». Взявши за основу відомий роман лауреатки Пулітцерівської премії Ізабелли
Вілкерсон «Каста: витоки нашої невдоволеності», через постать самої письменниці
Дюверней досліджує систему соціальної ієрархії, що сформувала суспільство.
Услід за авторкою режисерка виходить за рамки «проблеми расизму», до якої ми
звикли, й через зближення соціальної системи Індії та Північної Америки
переводить розмову на інший, якісно вищий рівень, «контекстуалізуючи расизм у
ширшому дискурсі про нерівність всередині суспільства, заснованого на кастовій
системі». Фільм доводить, що відшукати красу можна в сміливості, а травму слід
перетворювати в тріумф.
Расова упередженість, на думку Аґнешки Голланд, у фільмі «Зелений кордон»
(уже в традиційному сенсі) зумовлює й дії польських селян і прикордонників, які
не дають зеленого світла наївним економічним мігрантам з Африки і Близького
Сходу (насправді завезеними звідусіль російськими військовими літаками). В
європейській міграційній кризі Голланд звинувачує не кримінальну оборудку
мігрантів і білорусько-московської влади, а нинішній, законно обраний, але
надто правий, на думку режисерки, польський уряд. Особливої уваги заслуговує
фінальна сцена, що один в один відтворює плакати європейських «художників»,
профінансованих кремлем. В цій сцені, на контрасті з поневіряннями і
стражданнями економічних мігрантів, чиї несамовиті драми й справді заслуговують
окремої оповіді, тисячі безликих українських біженців від війни 2022 року під
заохочення польських прикордонників спокійно перетинають ту саму ділянку
кордону. Ставити на одну планку економічних мігрантів з правом вільного вибору
і нажаханих людей, що змушені тікати від прямої загрози для життя – якраз в
дусі тієї частини фальшивого європейського лібералізму, жертвою якого стала
авторка фільму, котра в інші історичні часи всерйоз планувала зняти
духопідйомно-оптимістичне кіно про нинішнього російського диктатора. Того
третього сорту лібералізму, який швидше за інших веде в прірву расизму, з якої
режисерка нібито щосили намагається витягнути польське суспільство, лояльне до
українців і нелояльне до інших – нібито через їхній неправильний колір шкіри.
Сенегальський парубок 17-ти років, що покидає матір, бо мріє про Європу,
намагаючись поєднатися там з другом, – у фокусі картини Маттео Гарроне «Я
капітан» («Срібний лев» за режисуру). Цю фразу – весь в сльозах (оскільки
судно, повне незаконних мігрантів, потерпає від шторму) – він кричить у фіналі
гелікоптеру італійської берегової охорони. Чого більше в цій фразі – справжньої
безвиході чи лукавого розрахунку (намагання прикрити дійсного торгівця людьми)
– ми так і не дізнаємось. (У зв’язку з надзвичайним станом міграційної кризи,
італійський уряд недавно оголосив, що такого роду кримінальникам загрожує
30-річний тюремний термін, і зрозуміло, що перевізники прикриваються
неповнолітніми). Втім, для режисера Гарроне це не так важливо, бо він вірить у
чисті почуття, хоче вірити в неможливе, яке має стати реальністю, і тому
показує весь драматизм шляху до мрії лукавого хлопця, який вирішив кинути
виклик географічним обмеженням своєї долі.
Зовсім інша інтонація, але той же клас режисури, що й у попереднього, у
фільмі Рюсуке Хамагуті «Зла не існує» (Гран-прі фестивалю і премія ФІПРЕССІ). В
глухому селі поблизу Токіо всі зайняті важкою працею, але в звичний побут селян
вривається будівельна компанія, що планує влаштувати в цій місцині кемпінг для
багатих туристів. Поступово з’ясовується, що серед інших негараздів проєкт
передбачає розорення стежки оленів, існує шанс занапастити й підземне джерело.
Спротив селян набирає сили, але й жадібна компанія використовує все, включаючи
новітні технології, аби досягти поставленої мети. Фінал трагічний: природа
мстить за порушення гармонії. Прості речі, як завжди у Хамагуті, набувають у
стрічці притчевого узагальнення.
Емоційне кіно Люка Бессона «Догмен», побудоване на реальній історії про
людину, яка, потерпівши дике насильство, зуміла вистояти й зробити свій внесок
у встановлення справедливості, відкриває блок «драм відплати». Колись батько
закрив хлопчика в клітці з собаками, які стали його найкращими друзями й
розуміли його з одного слова чи жесту, виконуючи всі його команди. Хлопчик
вийшов з клітки інвалідом, але це не позбавило його соціального оптимізму.
Вендета під музику Бетховена зі словами Шекспіра на устах – в центрі цієї
вишукано-стильної казки з мораллю для дорослих. Жаль, що картина не отримала
відзнак, бо Бессон, на якого серйозна критика через «комерціалізацію» його
таланту давно рукою махнула, несподівано показав на фестивалі, можливо,
найкраще своє творіння.
Обійшов нагородами фестиваль ще одну резонансну «драму відплати». «Кілер»
Девіда Фінчера, котрий вивчає різного роду вбивць все творче життя, ламає
канони жанру, демонструючи нічим не примітного чоловічка в капелюсі без
найменшої жаги грошей і найменшої емпатії до людей. Всі епізоди фільму
запам’ятовуються моментально, непримітно зв’язуючись в питання: що відділяє
нормальну людину від кримінальної аномалії? Жанровий фасад стрічки, що не
романтизує й не демонізує антагоніста, приховує дещо вкрай важливе – те, що
дозволяє перенести цей аналітичний фільм із категорії розважальної у
фестивальну.
В основному конкурсі цього року – кілька біографічних стрічок. Дві з них заслуговують уваги. Епічний «Феррарі» про конструктора і автогонщика Енцо Феррарі з Адамом Драйвером і Пенелопою Круз в ролі дружини героя – дітище відомого перфекціоніста Майкла Манна – кіно, яке потрібно дивитись, аби вчитися знімати його професійно. Головний герой показаний тут у піковий момент своєї біографії, коли сімейні й бізнесові справи йдуть погано, й має бути ще гірше.
Приз за найкращий сценарій отримали Пабло Ларраін й Гільермо Кальдерон за
винахідливий сценарій до лівацького політичного гротеску «Граф» (режисер Пабло
Ларраін), котрий диктатора Піночета перевтілює в Дракулу, який літає над
містами й у всі епохи п’є кров жертв, віддаючи перевагу революціонерам.
Головним підручним графа (у якого лише одна проблема – безсмертя) в цьому
аскетично-монохромному, але живописно-темпераментному фільмі є кривавий
російський казак, що спеціалізується на вбивствах комуністів, а родичкою –
Маргарет Тетчер. Таким чином режисер поєднує в своїй картині різні форми
консерватизму з наміром довести, що зло непереможне, варіативне, й час від часу
здатне набувати нових облич. Навіть сувора монахиня, яка мала намір вигнати з
супостата диявола, невдовзі закохується в нього – і ось вони вже удвох у
весільних «прикидах» щасливо кружляють над Сантьяго в пошуках жертв, мріючи
коли-небудь розгромити міжнародний трибунал в Гаазі. Добре розроблений сюжет
вдало поєднується в стрічці з ігровою ексцентрикою, створюючи грандіозне
видовище про диктатуру.
Гендерна проблематика й феміністська революція знайшли кілька прямих
відображень в основній програмі у Венеції. Відповіддю на минулорічний фільм
База Лурмана про Елвіса Преслі стала стрічка «Прісцілла» колишньої володарки
«Золотого лева» (за стрічку «Десь» у 2010 році) Софії Копполи. Вона з
радикально феміністських позицій переглядає історію єдиної дружини співака
(основою фільму стала книга Прісцілли зі скромною назвою «Елвіс і я»). Колишня
дружина брала участь у зйомках і навіть заплакала на прем’єрі. Чи сприяла ця
присутність на знімальному майданчику творчій свободі режисерки – питання
риторичне, як і питання, чи етичним є погляд на трагедію Гамлета з точки зору
Офелії та Полонія. Результат спільних зусиль – поверховий погляд на подружнє
життя й елементарний сюжет, в якому король рок-н-ролу виглядає порожньою
оболонкою – пластиковим манекеном з м’якими манерами. Головні герої «Прісцілли»
живуть у якихось паралельних світах, що не перетинаються (навіть інтимні сцени
зняті так, ніби між чоловіком і його дружиною за всі десятиліття їх шлюбу ні
разу не було близькості). Підкреслено театральноумовно-декоративний тип їхніх
стосунків – фальшивий. Він слугує лише одній меті – створити сучасний
феміністський маніфест про жінку, яка під впливом кумира зі школярки перетворилась
у гламурну пані і звільнилась від невірного чоловіка. Створити цей маніфест
заднім числом, ігноруючи загальновідомі факти, аби ще раз «засвітитись» – не в
почті короля, а, так би мовити, у світлі власної посередності.
Ще одна драма «дорослішання» – історія юної статистки студії «Чінечіта»
п’ятдесятих років минулого століття на ім’я Мімоза, котра всього за одну ніч,
проведену на вечірці з американською знімальною групою, раптом усвідомила себе
самодостатньою жінкою – продемонстрована у стрічці під назвою «Нарешті
світанок» італійця Саверіо Костанцо. Ідею фільму сформулював сам режисер:
«Сміливість полягає не в тому, аби виправдовувати очікування інших, а в тому,
щоб розкрити свою справжню сутність». Натомість свою «справжню сутність» сорок
років шукав герой стрічки «Жінка з...» Малгожати Шумовської й Міхаіла Енглерта.
Відверта історія «набуття себе» простежує конкретні етапи ідентифікації
героя-героїні та амплітуду ворожості суспільного середовища колишньої
(радянської) Польщі, яке інколи загрожує її існуванню. Стрічка охоплює
консервативні десятиліття польської історії, але її метою є сьогодення. Через
надмірну мелодраматичність та епізодичну структуру картина дещо втрачає, однак
досить активно привертає увагу до проблеми трансгендеру та прав дискримінованих
меншин на території європейської країни.
«Феміністський погляд» простежується в «науковій фантастиці» Бертрана
Бонелло «Звір», де представлено наше найближче майбутнє, в якому домінує
штучний інтелект, і де героїні (Леа Сейду) треба повернутися в минулі життя,
аби очистити свою ДНК від людських емоцій, які становитимуть для неї смертельну
загрозу. Вільна адаптація мелодраматичного роману Генрі Джеймса «Чудовисько в
джунглях», заснована на ідеї невдачі, насправді досліджує актуальну
проблематику штучного інтелекту через подорож героїні різними епохами в пошуках
позбавлення страху втрати кохання.
«Золотого лева Венеції» отримала абсолютно вільна від суспільних умовностей
(романтичного кохання, інституту сім’ї тощо) картина «Бідолахи» («Poor Things»)
Йоргоса Лантімоса, відомого своїм попереднім фільмом «Фаворитка». Інверсія зазвичай печальних
історій про Франкенштейна й Пігмаліона, поєднаних в одному сюжеті (за
однойменним романом Аласдера Грея 1992 року) іскриться оптимізмом, натякаючи на
світлу картину майбутнього людства. Або, принаймні, на паралельне майбутнє –
душевну еміграцію, в яку потрібно буде вирушити «вченим», якщо їхній
експеримент не вдасться або вийде з-під контролю. В центрі сюжету – втомлена
жінка Белла (Емма Стоун), яка покінчила з життям від неможливого існування з
чоловіком, але чудесним чином була врятована лікарем, котрий пересадив їй мозок
її ненародженої дитини. По ходу карколомного сюжету (й не без очевидного
задоволення) героїня загартовується в подорожах по світу (в тому числі й у
паризьких борделях – саме там вона захоплюється лівими ідеями й задумується про
соціальну справедливість) та поступово звільняється від бідолах-чоловіків, які
в минулому обмежували її свободу. Й першим вона кидає рятівника (Віллем Дефо):
зшитий вченим батьком із грубих частин чужих тіл, він позбавлений сексуальних
можливостей і здатен лише на естетичні, однак їх героїня також терпіти не хоче.
Всіх же інших чоловіків, що зустрічаються на шляху, вона закохує в себе й,
завдяки холодному розуму, що ховається під маскою дитячого інфантилізму,
«перемагає». Світле майбутнє, яким править героїня, що обрала професію лікаря,
виглядає у фільмі толерантним, але дещо дивним: у ньому бігають гібриди тварин,
тварин і людей; є місце навіть головному аб’юзеру, котрому пересадили мозок
козла. Можна безкінечно згадувати значимі деталі цього фантастично вигадливого
фільму, але про одне можна сказати достеменно: в безкінечній низці фільмів,
налаштованих на пропаганду фемінізму, сміливий фільм Лантімоса буде стояти
осібно. Можливо, тому, що під покровом жіночої свободи цей «сеанс чорної магії
з одночасним її викриттям» намагається розповісти про універсальну творчу
свободу. А, можливо, тому, що головним козирем героїні (що допомагає їй усіх
«перемагати») залишається зверхня краса та жіноча принадність – давні як світ
та радикально несумісні з фемінізмом поняття.
Україна у Венеції цього року була представлена в паралельних програмах двома стрічками: напівдокументальною «Фотофобією» режисерів і волонтерів Івана Остроховського та Павола Пекарчика в програмі «Giornate degli autori» та ігровою «Назавжди-назавжди» Ганни Бурячкової в «Orizzonti Extra».
В першій – чесько-словацькій стрічці за участі України – початок російського
вторгнення, внаслідок якого багато родин змушені були ховатися в харківському
метро. Денне світло для 12-річного Микити і його 11-річної подруги Віки, що
блукають тунелями й покинутими вагонами, – синонім смертельної небезпеки. Але
бажання відчути на своєму обличчі сонячні промені перемагає, й діти намагаються
вийти з укриття. Фільм отримав нагороду Europa Cinemas Label Award.
В українсько-нідерландській стрічці «Назавжди-назавжди» Ганни Бурячкової дія
відбувається в 1990-х роках у Києві. Школярка переїжджає в інший район і
знаходить нових друзів. Її переслідує минуле, й стрічка наповнюється масовими
побоїщами підлітків. Фільм піддає ревізії, за словами режисерки, один із
головних наративів радянської епохи, котрий стверджує: для того, аби людина
почувалась щасливою, хтось її повинен любити. Результатом омани стало те, що
всі людські сили йшли на безперспективні пошуки любові. Саме ця ілюзія любові,
якої нібито не існує, стала причиною того, що ціле покоління нічого не
домоглося в своєму житті, – вважає авторка фільму. Емансипація й
індивідуалістичне відродження головної героїні в цьому брутальному світі
проходить пришвидшеними темпами, що цілком відповідає сьогоднішній культурній
парадигмі. «Єдина любов, яка нам потрібна, – це наша власна», – радикально
стверджує режисерка, котра перемістилася на кіномайданчик після виготовлення
кліпів. Наскільки логіка маскульту відповідає духовним запитам нового покоління
– дізнаємося через двадцять років.
Значно цікавіші роздуми про «кінець світу» у своїй першій за останні 20
років ігровій картині «Порядок часу», показаній поза конкурсом, представила
патріарх італійського кіно 90-річна Ліліан Кавані. На відміну від 90-річного
Романа Поланського, який теж продемонстрував на фестивалі позаконкурсний
«Палац» (примітивний фарс із нуворишами, які в дорогому швейцарському готелі
очікують прихід 2000 року, а з ним і Апокаліпсису), Кавані залишилася вірною
високим традиціям європейського кінематографу, яким всі знали його в добу
розквіту. Інтелектуальна еліта збирається на віллі біля моря, аби відзначити
день народження й вирішити непросту екзистенційну проблему: до Землі з шаленою
швидкістю несеться величезний метеорит. Тон цього італійського «кінця світу» –
уповільнено-елегійний, а вирок цивілізації – виправдальний. Тож інтелектуалам
можна розслабитись, тим більш, що поряд море.
Венеція – Барселона